прочанство мрії з голубизни.
Звеліло криком сонце,— не сколише,
на розпач, крови в нас не візьме.
Де станем, неба світляне джерельце
присестрює вербу немарну.
Рясніє річка і в життя женеться;
метелик—свічка, що від храму.
16.ІХ.52
ТОПОЛЯ
Дитя склада долоні до молитви,
і шепіт звернено в надземність:
отак тополя наша! похилити
турботи з блисками зелені.
Не скрикне, коренями підступивши,
чуття! галузками— безумність.
На звадах: видно серцю, ще свіжіше
не билося, слізьми не змучить.
Це тільки наше, не зридати й вічно
ні вірности його, ні листу.
Злітають болі в вулик сонця, в вічко,
як випито біду велику.
Спитають, нащо? — світлену крізь клопіт
вітрів: сторожницю, без зойку...
як раниться і в ланцюгах покропить! —
невисловлену кров високу.
Краснішого в блаженстві вже нема,
приносити з палких хмаринок...
крізь смутки промінь до грудей прийма,
ріднитись! — і рукав докине.
17.IX.52
ПЕРЕДСНІЖНИЙ НАСТРІЙ
Зболіле листя, з приморозків бідне,
злітає мовчки через вечір.
А смуток сальвії—від сліз відійде;
при брамі ліхтарі: предтечі.
І вікнами чатує! місто бачить,
чого біда з гілок кричить;
кого, немов закон, присудять башти,
до зіркових замкнуть ключів.
Квітник заморений на стежку сіє —
між килимки, плачі зірчасті.
В час пламенности відбулось осіннє
причастя: дожаріє в айстрок.
їх рід, прощаючи, і нас почує —
в безвиннім дожиданні добрих.
Таке приречення! листком світуче,
коли при ньому сніг загрозить.
Знов холод таємницю снів доправить
на край лісів найнеквітніший.
І світло—на хрестах соборів давніх:
в розлуці нашій пограничить.
20.ІХ.52
ЛИСТОПАД
Переліта життя! в пурпурну втому;
без повіву до рук твоїх.
Розсіяли гілки ридання: тонуть,
а сонце, мов чернець, стоїть.
І не власкавить ластовиних брів
твоїх—ні серця, з літом ближча.
До тихого згорання сліз: болів
і квітам холодок в обличчя.
Почути знов: між силами світильних,
мов мак, пожежинок небесних,
галузка вівтаря, як згубить листя—
його журба, зібравши, пестить.
Але, на книзі світла найсвятіший,
від вікон сонця образ ляже—
того, чия зоря незримо втішить
дитя землі, що нерозважне...
де мимо мчить життя, та не до мене,
коли травинку хвилі зірвуть.
Але воно—як крик! як навіжене,
що любить: кров'ю чую й вірю.
29.IX.52
ОСІННІСТЬ
Пожуриться! огнями незабудки
непочислимо добіжить.
Байдуже сплеском,— як без тебе бути? —
вже біля скойок нечужих.
Тобі світнеться: мов рибина блисне;
і шепіт хвиль тобі приносить.
Над місяць вірить, ніжно особисте
передчуття, крилом несонне.
І що мені сказати? море сизе
душі моєї все без скарги.
Зріднитися—росинку правди візьме
світлішу, ніж лілея стратить.
Якби ти біля мене! біла радість—
і листя, мов жертовне, зблизить.
Дарохранильниця, що в сонця, красні
посвятить скорбі всіх берізок.
ЗО.IX.52
ЗИМІЄ ОКЕАН
Докинуто: мов льодовців прозір'я;
сплесне—до щербленої кручі...
сестринські чайки! крізь біду прорвіться;
тут посвічадив жар болючий.
Добігши з невідомости, рядами —
дзвіниці догримлять розлитись.
Чи ми—над пелюстками грому справді,
що в зілля грозового ближчі?
Кружок вишневий, з кров'ю: світоч неба! —
як листя, відблиски прибарвить.
Так і примара з холоду жовтнева
багрянить галузки відрадні.
Взяв океан—шипшини одіж; зверне
свій зір до хмарної приміти.
Все йде самотнє! пташе! милосердне—
в безодні кроснами шуміти.
6.Х.52
БЕРЕЗА
Хоч лілія: журба на серці! — вірно
відведена земля коханню.
Як смертний відголос, як з болю звірми,
горять гілки та притихають.
Дощі—квітинку спочуття закриють,
мов свічку кармазинну: в сірість...
мов душу мучити чию ж, безкрилу,
по хвилях повели, бо вірить?
А, побиваючись, ломити пальці в небі,
корою крейдяна, зосталась:
береза—свідок! і посіє шепіт,
посіє сльози жовті жалість.
Що зойки півзірок безтямно губить
блакитній вірності при грудях,
хоч буря щастя—до крила голубки
моєї, мов тюльпан, потрубить.
21.Х.52
В ЛІТУЧІЙ ЛИСТКАМИ КНИЖЦІ
Скривавлюється кущик на дорозі;
в «морозках» вії смутно мріють.
Тоді крізь ніч прозорістю попросить
ріка ласкава: крізь безмірну.
Словами, що пророкові скипілись
з майбутности в святе прокляття—
там: огняна зоря ридання! в білість
безумне сонце крик покрапа.
В досмертне безгоміння погляд палить,
як, дожидаючи, з надсвічних —
при воскресінні, всіх сузір! ти в платті
морському йди і день посвідчить.
І вірно, над вітри світильні, вища
злетіла щогла в синій долі.
Привіє парус радости! де свіччя
цвітинних—поломінно молить.
Минеться скорб гілок, по кризі, рівно—
з кругами красного шептання.
Любов, прозора огнищем: птахів сторінко,
відходь! як океан—як тайна.
28.Х.52
ВІДМІНА ГЛИБОЧИНИ
Ви—вільністю течій, шляхи сузірні,
по рідному верніться плесу!
Без каменя горючі, та без сірки;
а мов свічок пелюстка пестить.
Тоді з рясної журботи розпалять
ліси—жароту риз безмежну.
Так океан рушає ткати пам'ять
про стежку, квіткову пожежу.
Розбилося в рибинки мирно гратись
і духом синіти, відбігши.
Я кличу—вістку, з крапель виноградних:
хоч вогником пройди, з тойбічних.
Вона: в щодення, берегом недимне,
йдучи, припливами досниться.
Дотерпівши, грезет берез надіне
і океан з блакитних ниток.
7.XI.52
ВЕЧІР ЧАЙОК
Поверне дзьобик, погостивши—сива,
і літерами біг пов'яже.
До вікон океанові веде весілля
вже не твоє! вже сонце жваве.
Але сьогодні дзвоник запалила
моя надія з сяйва взявши—
аж від палання, що мов іскор злива,
при молодому громі завжди.
Воно чорніш від зору вороного
орла—з руїни фосфор водить.
Як ніготь скойка: впала стороною
з лататтями під сивий подих.
І знати в небі значення гвоздичок:
врочисті! на відхід пожежі.
З жаринок моря милосердя скличе
останні розпали і встежить.
Мені єдина—ти, й лілеї снитись;
вгорі, проти тканинок хмарних—
знов розвиток огню! тисячолисник
веселими вінками марить.
12.XI.52
ПРИСМЕРК МОРЯ
Розміриться від чаші, як вишнев'я:
згоріти! — жертви вечір судний.
А чаєчка, в живий прибій, знічев'я
зневажить грому білий будень...
дарма, що в палю з бризку полюбився
кипіти: ніби в ніжку крісла.
Навала з вицвітами килимів'я,
при зустрічі вгорта, зориста.
Та—любо, та тростинки ночі в вічність
ростуть; а скронями торкнутись.
Зірки розміщені: вже тайну вивчить
від них чуття, як повів рути.
Останній кубок моря, догримівши,
персні обкрапав світляні.
А, меви, в сизих присмерках примітьте
мій скарб—і, хвилі, закляніть!
14.XI.52
ПО КРУГУ ТИШИНИ
Від серафимового від крила
прилебедіє всюди світлість.
Та полум'я: щомрію розділя
й хвилює в серці кожен листик.
Посвітить музика—зориста пір'ям,
по східцях моря відпливає.
Душа ж, хоч хмари їй крізь груди, вірить
і сонце привіта біляве.
Розсиплеться в тисячокрилля гомін
зверх острівця, з моєї стрічі.
І вляжеться: ланок живий, натомить —
пшеничний плач ґнотів вечірніх.
Лиш лебеді, мов мармурові, горді
в лілових люстеринах линуть.
На тихості—знов спалах! скойка вродить
відради світляну зернинку.
18.XI.52
ГЛИБОКА ОСІНЬ
Земля: ні журавлів журби не видно;
на похорон згоряє небо.
Моє, в труні! згоряє сонце: вбито
його серед гілок погребних.
І чорні корогви дощів надходять
над лісовою кров'ю в бурю.
Нам нивку кораблів збива негода,
нам—чи свічки страсні прибудуть?
З безодень ревами драконні пащі—
нам рушать хатку: скорбну білість.
Де палить блискавка, до серця впавши,
чи маки розцвітуть найближчі?
Земля—мов кармазин! від горя трепет;
з огню завіси неба страдні.
Завії суджено: терпіти треба,
де й річка почина ридати.
25.XI.52
ОСТАННИЙ ЛИСТОК
Переліта листок від кленів любих,
по полю грудня—мов з дитинства.
Трава червона: до псалмів побути
в окрасу, як з вогню, рідниться.
Сувора мова! свіжість грізна: з вістря—
від списів вітру, мов дружинних.
Та радости рукава білі світять
снігами—в береги, в спочинок.
Як раптом чайки найчистіші звіють
родинами з безумства пустки.
Там ревний попіл моря, рівний звірю,
з руїни до казок відступить.
(Продовження на наступній сторінці)