ЛІТНЯ НАДБЕРЕЖНІСТЬ
Все—течії під кручами безвидні;
а брижиться порив сліпучий.
В саду зворушить голубина бідність,
де вулик вічечка розплющив.
Все вичарувалося до рукав'я:
твого, як хризолітик, плаття,
Від моря, пальцями кобзарський, склався
тропар; мов ярина кипляча.
І знову жайворонків суголосся:
над визрілістю жнив щасливить.
До скелі горя любо прилилося
провістя—крізь хмарки похилі.
А враз засвічений відбито вінчик—
з височини, на біловоддя...
Найближча! пахощем зоря звеличить
серпневі смутки: хоч відходить.
11. VІІІ.52
ПРИБЕРЕЖНИЙ КАМІНЬ
Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії—приплив сповито
мені на самоту холодний.
Знесли ненависти одежу труйну—
ті, що схилилися і квітнуть.
Я, з серця бравши іскорки, майструю,
без скарбів: свічку непомітну.
Крізь найгіркіші випари з коріння,
де злість гадюча їх наситить,—
мені стежина, тільки ждав, промінна
трояндо! коло тебе в світі.
Не сповіщає множина гілляста,
ні дума дощова без вітру,
ні ластівка: про зорі й серпик щастя,
що я одній тобі повірю.
12. VІІІ.52
ЖДАНИЙ ПЕРЕХІД
Барвистий океанів сміх привалить
сліди з піску—завіє в димик...
Мов сіть рибальську, голоси в прискаллях
довівши: бігом невслідимі.
І поставля рожана круча вповні
освітлий процвіт на крутизні.
Кораблик радости! коли відновить
вітрила?—від біди відрізнить...
Як на ріжечку крівлі з черепиці
до яблунь сизокрилий відкрик.
При молодому небі нам спинитись,
коли земля сплива навіки.
І терплячи тумани, хата моря—
синіша від роси в фіялках.
Відкрито: згадки наші знов промовлять
з галузки—білістю ласкава.
Та відгуки глибизна часу прийме,
сердець криваві скорбі знісши —
до міри: влити в світло незгасиме,
де, зоре! будем найрідніші.
14. VІІІ.52
ПЕРЕБУТТЯ
Всі світлокрилі спомини наблизив:
як церква—океан; свічіє.
Кохана! пестощів берізки в гибіль
відходять: листя їх довічне...
Збагріе в шелесті—обпасти, кружне,
далекістю і поза сонцем.
Боліють бурі біля кручі дуже,
і скорб на кораблі приносять.
І королівські лілії—надії,
над прірвами до скель розбиті...
ми: вінчаних світанками! гляділи,
а скрині моря — їм гробниці.
І в чорній пам'яті земля тримає
дощі плачу; в очах сліди.
Згадається життя як непримарне:
ромашки на зірках блідих.
Гроза довкружна завмира в байдужість,
але—не біль тополь таємний:
мов хор черничок від могили тужить,
де океан спалив намети...
Наводить безліч: вершництво надгробне;
аж вихор, де буття озиме.
Вже осінь звістку, галузкам на горе,
як прапор, пломенем підніме.
І птиця висвітлинки крил ведучи,
зворушить, як ридання, птиця.
А вечір, від небесних сліз найдужчих:
з долонь трояндок розгориться.
19.VIII.52
МОЛИТОВНИЙ РАНОК
Ланок—від маків, радісний! хвилює,
мов немовлятко в ладки б'є.
І віями палає квіття: любе—
з молитви, квіття не твоє.
Від серпика до кручі: тиша в межах
небесного з колоссям поля.
А часом янголи, йдучи, постежать;
і від зозулі вістка сповна.
Поволі крилля, що росу з сузір'я
несло, порушилось до вікон:
любов скропивши, де в розлуці вірна,—
її троянди знати звикнем...
Досвітні, в шибці, де й світи вінкові
на заставку прозоро стали.
А сльозам смутку матері, в іконі! —
вклонися: зорям над хрестами.
Знімію: бо вуста мої з землистих
гріхів, не смію прошептати.
Радітиму, що квітик—благовісник
огніє, ніби серце пташки.
А дзвоном, по невисловимих східцях,
ведуть мою сліпу надію.
Тоді—з мовчання, звідки я відбився,
спокутні ланцюги надіну.
20.VIII.52
ЧАС МЕДУЗ
Став океан: витрушуючи килим
при палях, бризно! — й змеженіє.
Тоді зусиллям точаться некрильним
пливкі медузи в струм'я свіже.
Чи пружаться в безкровну парасолю,
чи вицідять струмки відметні...
Крізь видність моря, мов верба, високу—
поволі віються, й крізь темінь.
А тонко повростали безколірні
в глибизну—ниті, слідом вившись.
Торкнися: вжалять! сторожа озвірність,
мов кропива на кладовищі.
Бо це—біди подіб'я, що прадавня,
на кожній хвилі дожида.
Аби не сон! прошепчемо з страждання
хоч пісню: все-таки життя.
Із нього, від прибою, рута стеле
стрункому світлу на розливі—
стежки до мальвок, де дитя веселе
ходити вчиться й листя хилить...
Де в крузі кармазинних кров'ю, в згоді,
палає голос, мов пророчий.
Я втішуся: однаково, чи вродять
медузи—в моря на сорочці.
Однаково, чи й ніч! душа в ножевнях
терпіти тьми потворства звикла.
Але вино від сонця—ним блаженна
і квітка снів: як місяць, квітка.
20.VIII.52
ПЕРСТЕНЬ
Чи вимовиться океан, як гілка,
як чаєчка до неба в очі?.,
на палі вигріта, над хвилю вільна,
коли і крильця не замочить.
Чи спогляда між берегами серця
жемчужини непогасимі?
Від неба синя радість розцвітеться,
тебе ж не видно, до росинки.
А ждатиму, хоч меви плач недомний
віщує тучу з-за березок.
Квітинка при вустах тримає промінь,
блакитнячися обережно.
Обручки золото! замок горючий —
як сполох серця, що без краю...
що світло чотирьох світів сполучить,
коли в недолі зустрічаю.
21.VIII.52
ЗМІННИЙ ОКЕАН
Приходять башти в хмарах висвітущі;
їх океан собі відтворить.
Він і листочки хвиль з пісками сушить,
він—яблуня! і нетурботний.
Аж під коріння впала скриня ржава
з вітрильника мого, що згинув.
Там і корона сподівань лежала:
не знав, кладучи в домовину.
Смієтіся, грімний, не проси даремно:
він промовля:—зневаж нещастя!
Як мушлю, радість обвертає з ревом
при зграї мевинок стрільчастих.
І в стугоні, драконів звівши синіх,
розбив! на зливища при скелі.
Там завінчає спінену гробничність,
на мить—веселка: в тиші теплій.
22.VIII.52
ПОРТРЕТ РОСЛИНОК, ЩО ЦВІТУТЬ
То—синьости від хусточки благати,
що Богоматері належить, вийшли:
травини наші, росами багаті! —
нести, мов крильця найсвіжіші.
Якби золотосніцар міг серіжки
такі, мій світе, порізьбити!..
Пелюстки дві, з крайнеба, блідні трішки,
а в глибині—мов дим, обидві.
Під ними, піднятими відлетіти,—
три зірочки: на віях жовті.
Метелики кровинку там помітять,
але з співців крилатих жодні.
Востаннє—це для звуку полозочки,
що з струнок котиться скрипичних.
Саєтні заполочі стати хочуть,
як східці при бджолиних стрічах.
Під квіткою: мов скойки для жемчужин —
на дні в музичнім морі родять;
чи то наспіване з дощу нездужа
втекти й стоїть, як прохолода.
Скарбіється на знахід полум'яне,
в мережаному човенці:
не дзвін,— це слово серця, що не в'яне
з іскринками наприкінці.
І в нім без порошини від нещирих,
бо блискавкою народилось—
бажання пісні: ти колись повіриш
тій іскрі райдуги в неділю.
22.VIII.52
НАДРІЧНИЙ ВЕЧІР
Жива, немов легкоблакитні айстри,
на спомин жар хмаринок мірить—
жива жемчужність! а спада пропасти
їй чаєчка в сніжистім пір'ї.
Залізні три кущі, під барву хлібну,
сухі,— дубові, з бурелому,
де річка: «Я втомилась! я поблідну!» —
а сонце—що іде додому.
Тополі випростані, мов над хутір
пурпурного перегорання.
Ні звістки! ні вітрила не вернути;
що ти забула; знов незнана.
Садок відмайоріє, листя скине,
повторюючи в крузі ріднім.
І—зимне і огненно самотинне! —
згасання тучок: «завтра прийдем».
Зміцнився звід—надземний міст сузір'їв,
над ріллями огнів потратних.
А пітьму здужав, глибину прозрівши —
сам місяць: як ліхтарик, прясти.
23.VIII.52
СОНЯЧНИЙ ВОДОЗБІР
Погідно! жнуть побрижинку з батисту,
в поверхні—леготи; що дружні.
Стріча, при острівцях великолистя,
лілея водяна, здригнувшись.
Червінкові навколо рибки: в блискіт
луски пограються крізь хвилю.
Докрилює, мов доля, підкормитись —
лелека біла; дзьобик хилить.
На рибки—терпелива! підстерігши,
метнулася й тримає жертву.
З поважністю крилаток найстаріших
обтрушує та...запиває смертну.
Перелетіла за квітник; і далі;
постоявши, знялася в кручі...
А рибки? Хто-зна, чи вони ридали,
бо в танці при листках блискучих.
Отак, під хвилями, в граннях коротких
пробіжимо своє життя.
Вгорі—непізнаного сонця кроки;
небес квітник! щодня віта.
А на тремкій межі холодна доля,
караю чи неп роми сл енних...
прицілиться, вогненним дзьобом довга,
(Продовження на наступній сторінці)