Із реготом страшним, в диму (другим в науку)
Пройшлись ножі козацьких онучат!
То ніч була!..
X
Нагрівся не один,
І впився не один. Та хіба ж так упився!
За тисячі розтрачених годин,
За море розпачів мордованих родин,
За всіх, за всіх,
хто жив і не нажився.
Погріли руки і батьки, й сини,
Аж осміхнулись лиця, вимучені й зсохлі,—
Таж і погріли... В хаосі страшнім
Геть-чисто все згоріло на вогні,
Драгуни і ченці в льохах подохли.
І тільки хтось там вирвавсь, поскакав:
Без пам'яті подався від ножа, від гунів.
Але і той не знав, кого чия рука
Вдушила перша. Хто кого стискав —
Драгуни клобуків?.. Чи клобуки драгунів?..
XI
Огні погасли. Тільки жар зорів...
Від всього — одна церква уціліла
Якимось чудом; щулилась в могилі,
А хтось на ній усе дзвонив,
Та все ридав, та все сурів...
Поки навік не втратив сили —
Поки чингалом душу не прошили
Останньому
З останніх дзвонарів...
І розійшлись...
XII
...На скелях тишина.
Безока церква згорбилась на кряжі
І на пожарищі тремтить одним-одна...
Хтось ходить по руїнах. Шелестить луна —
Хтось ходить у крові і в сажі
І схлипує. Сміється в сивий ус,
У вівтарі ховається за ризи, за ікони,
Чиєсь ім'я пригадує... Гука людей:
"По конях!"
І заридає враз, здавивши скроню,
Мов передражнює сову...
…………………………………..
………………………………….
Десь прокричали півні на світанок.
Струснули клени враз печаль свою
Півні піють!
Далеко десь півні піють!
І буде ранок! Золотавий ранок...
А на пожарищі — чорній рані —
Блукає тінь,
Всміхається у сиву каламуть.
ЗАКІНЧЕННЯ
І
Та гей прокинулися з сонцем сіряки —
Дихнули буйно,
повно
і свобідно...
Ах, як хотілося у пориві палкім
Обняти землю помахом руки,
Обняти б землю рідну!..
Немає більше чорної стіни,
Нема... немає... Ранок. Ранок квітне!
І будуть дні — нові хороші дні,
Такі грайливі і такі ясні,
А обрії
Такі блакитні...
Лунає ріг — і не рида луна,
У тихім мареві пішли до сонця гори,
Пішли, пішли...
Гогоче синь ясна —
Хитається погорблена спина —
Простягся караван
До обріїв,
До моря...
Ах любий день! Омано золота!..
Терпіти б вік, аби отак устати.
Та то ж не стріхи — крила тріпотять!
Ось-ось піднімуться,
курликнуть,
полетять,—
Як журавлі, під сонце,
у безмежжя
сірі хати...
Ах любий день,
Омано золота!..
Невже ж та нам усього, що омана?!
Невже ж та нам все ярма та відчай?!
Ти ж слухай, слухай — й комарі кричать!..
Який хороший золотавий ранок...
Прожили вік — не бачили цього,
Промчала молодість,— не тішив сонця промінь.
Та і невже ж не здолати нам вироку свого?
Ти ж глянь —
Над світом золотий вогонь!
Ти ж глянь —
Навколо срібний гомін...
(А там, де скелі,— рівно, як долонь,—
Там казка — марево над торжищем ваала .
І аж не віриться, що те колись було.
І кров, і піт, і батоги, і зло,
Немов корова язиком злизала).
Тріпоче сонце огненним крилом —
Метає стріли з золотого лука...
Ех ти замурзана,
голодна
кагало!
В мозолях серце тріщину дало,
І капнула любов на спраглі руки.
II
Прибіг втікач в столицю: Так і так!
Ченці драгунів вибили, святиню
запалили,
Порізали капрала, і лакеїв, і усіх...—
І розповів подробиці усі
Про цю трагедію,
Про це дивацьке діло.
III
Прийшов наказ закрити манастир...
Але спізнився він — указ той височайний, —
Не манастир, бо то на спині синіх гір:
Копитом б'є там вітер, як огир,
Та дуб старий
Зеленим чубом маше
І усміхається: "Гай-гай, без вас зробили кашу.
Гляди-бо, що й не знають — ті, другі,
Як тут одні розгонили богів,
І антимінс закинули,
І розтоптали чашу..."
IV
Стоїть безока церква на шпилі,
А то й дзвіниця й дзвони погоріли,
Геть розтопилися великі і малі,
Сльозами скапали до сірої землі...
А церкву — Береже Данило.
Навколо ходить сивий і смутний...
"Гей, був колись та й жив отаман ЧОРНИЙ!
Та й пролетів на огненнім коні:
Руїни... жорства... кров... кістки одні..." —
Зупиниться.
Подивиться.
Розгорне
Ногою попіл. То мертвяк живий —
То божевільний. Так, немов учений,
Чого шука? Кого гукає він?
Ворушить вітер думку в голові,
А вічний біль сухі вуста скривив —
Шука він молодість...
Гукає наречену...
Пішло усе, неначе в темінь дим,—
Пропало все: пропала думка сиза,
Літа і молодість, любов і міць залізна,
Усе-усе...
А він шляху шукає, і нема його туди.
І цілий день, і цілу ніч, і знов:
"Ось тут воно,
Ось тута!.."
Та гей, було колись, та гей, було давно...
Пустило сльози соняшне вікно,
Та то ж не сонце — птах розкутий!
V
Подарували церкву мужикам
Із ласки царської — шануйте і молітесь.
То ласка дивна — хитра і тонка,
Та відсахнулися від неї, наче від штика,
І сиві старці, і маленькі діти.
Мовляв, за ласку дякуємо ми
І навіть дуже при такій нагоді,
Але... звільніте від ції чуми,
Своїм богам молітеся самі,
А з нас вже — годі...
Ви чули, бачили?.. Візьміть же це добро,
Візьміть і однесіть віддайте Боже — Богу.
Хрестилися: "Навіки згинь, маро!.."
Стояла церква, ніби дивний гроб,
І, крім мерців, не бачила нікого.
Останній мрець блукає і мовчить,
Як тінь, іде по вівтарях свячених...
Вітри йому кадилять і піють...
Там поховав він молодість свою,
Там загубив прекрасну наречену.
VI
Не стерпіла громада й продала
Ту церкву десь купцям (здається, до Зінькова).
За церквою й печаль стара пішла —
Помандрувала тінь її з села,
Щоб десь
Присинебожитися знову.
Пустує місце, там шарлай росте
І роз'їдає вітер на пилини щебінь...
Читають сови там вночі письмо Святе...
А люд не знає — чи забуть, чи згадувать про те.
Мабуть...
Не треба.
VII
Данило зник — пропав, як сизий дим.
Та не пропала слава рамаянна ,
Хороша слава. Думи і пісні
По велетню, по любому, по нім,
Рокочуть струни смілого Бояна:
"Гей, був юнак,
Та й був юнак такий!
Та й клекотав орел обпльованої черні.
Вплітали діти пісню у вінки
І зберігали пам'ять про діла батьків,
Про смілого раба,
Про славну наречену.
VIII
Шуміли в струнах соняшних дуби,
Шуміли ступарі над срібною рікою:
Перетовкли дні муки і журби.
Перетовкли важкий хомут рабів,—
Перетовчуть усе
Залізною рукою...
Затих далеко грім одних побід
І оселилась в серці радість і надія:
Уперше раб свої лани засіяв...
Тривала радість буйна черні ції,
Тривала...
Аж до нових бід.
IX
Як довго це — ви знаєте самі,
Бо ж для людей оцих було
не дошукатись раю
На цій землі. Для них, немов на сміх,
Споконвіків, запряжена в ярмі,
Біда біду бідою поганяє...
І радість та — метелик двох хвилин:
Родивсь і вмер, барвистий та несталий.
Хоч не вмирала віра у прекрасний день —
Росла разом із кількістю людей,
Росла... й не раз
У крові потопала
Та у гірких.
Бо ж це кумедний світ:
Тут без закону і комар не писне,
Не то людина. Хто схотів, той тиснув
І мордував
Та на смерть, не на живіт.
Було:
Один працює — другий ходить слідом,
Одні біжать — а інші зверху їдуть,
Та ще й співають: мудрі та живі...
І не дізнатися найменшому й повік,
Хто поцілує, а хто в око свисне.
Ніяк не розбереш — де друзі, де чужі,—
Бо хто біжить — так до кінця біжить,
А хто ухоркує — так до отказу хорка.
Отак, як бачите...
А все ж, як не кажіть,—
Благословенний той, хто вигадав махорку!
Нелегко змовчати про те, що бачив, чув,
І я тримаюсь, міцно серце зборкав,
Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу,-
Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,
І не зіб'юсь ніде в словах...
Благословен, хто вигадав махорку!
Спаде, мов сон, мов хмара степова,
Обступить душу, і не вийти з диму грому...
Неначе нянька, колисає і співа,
Десь сивим мохом болі накрива
Гірка й "рачительна" махорка "Наркомпрому".
Х
Та все пропало. Немов і не було.
Ідуть літа, мов тінь за перезвою,
Старі руїни пилом занесло
І місце заросло травою.
І тільки, кажуть, інколи вночі,
Як упаде на землю темна-темна
Як вітер над пустелею ячить —
(Продовження на наступній сторінці)