— Ну як?
— Розвиток планктону високий. Ось розрахунок.
Професор глянув у мікроскоп, потім у папірець.
— Добре,— сказав він.— Давайте це в контору, там підрахують, скільки добавляти корму в ставок.
Коли лаборантка з професором вийшли, я скочив на стіл і глянув у мікроскоп.
— Вай! — скрикнув я з несподіванки, побачивши якісь дивовижні істоти, схожі на чудернацьких жуків.— Як вони могли вміститися на такому маленькому скельці? О, як же я забув, що мікроскоп збільшує їх!
Уважніше придивившись, я догадався, що чудернацькі істоти — циклопи та різні інші рачки, а також дафнії, тільки зовсім молоденькі, а тому такі дрібні, що їх можна побачити лише під мікроскопом. Я навмисно кілька разів подивився просто на скельце, а потім через мікроскоп: тільки під мікроскопом можна було побачити цих тваринок, якими живляться молоденькі коропенята.
Тут же, на столі, стояли банки з червами, з мотилями, з різними іншими личинками різних комах, що живуть у мулі на дні ставків. Це корм для дорослих коропів. Особливо багато було червоних мотилів — личинок хіропомід, бо це основна їжа коропів. Я так захопився розгляданням водяного царства, що ненароком зачепив якусь банку, і вона з брязкотом упала на підлогу.
Не встиг я сховатися, як лаборантка вбігла до кімнати і побачила мій хвіст.
— Оці прокляті кішки зіпсують мені всю нервову систему! — пробубоніла вона.
— Пробачте,— сказав я.— По-перше, я не кішка, а кіт і, по-друге, зробив шкоду ненароком.
Але вона схопила віник і, поки я встиг вибігти з лабораторії, аж двічі вдарила мене по спині.
Всяка несправедливість мене глибоко обурює, а несправедливість, заподіяна мені особисто,— обурює ще більше. За віщо бити? Адже я звалив банку ненавмисно?! Скривджений, відчуваючи біль у спині і ще більший у душі, я прямував додому, і весь світ здавався мені таким жорстоким, недобрим, недостойним того, щоб його любити.
Раптом щось заворушилось у бур’яні, і я враз приготувався до боротьби. Та тривога була фальшивою — з лободи визирнуло, злякано поглядаючи на мене, кошеня-стиляга.
— А, романтик-паразит? — промовив я замість привітання.— Доки ви сидітимете у матері на шиї?
— А, котячий месія?! — в тон відповів стиляга.— Доки ви втручатиметеся в моє життя?
Ошелешений такою неповагою до своєї особи, я на якусь мить втратив дар мови, та, оговтавшись, вирішив не лаятись і показати цьому кислоокому грубіянові свою моральну зверхність.
— Я зичу вам добра,— сказав я.
— Справді? — зухвало зиркнуло на мене кошеня.
— Так, справді, мій юначе. Чому ви не працюєте?
— Чому? А тому, що немає достойної роботи.
— Яку ж роботу ви вважаєте достойною?
— Ну, яку? Якусь незвичайну, не таку, як у всіх.
Я стримав обурення і спокійно спитав:
— А чому саме вам повинні надати якусь незвичайну, особливу роботу?
— А чому саме ви працюєте у професора, а мені пропонуєте ловити мишей у якоїсь шкільної прибиральниці? — нахабно відповіло це жалюгідне створіння.— Призначте мене до професора, до міністра або директора продмагу, і я теж буду працювати.
— Ви ж знаєте, що такої роботи тут немає зараз,— відповів я, втрачаючи рівновагу.
— Нема такої, як я хочу, тоді — ніякої не треба.
— А їсти?
— Ну, це — проза...
— А без цієї прози здохнеш,— не витримав я, щоб не сказати грубого слова.
— Не здохну, в мене є мама!
— Я на місці вашої матері не давав би вам їсти...
— А! — раптом аж підскочило кошеня.— Це ви підбиваєте мою маму, щоб вона перестала мене годувати! Ви?! Безсердечний сибарит! А ще гуманіста з себе корчить! Добре ж! Я нічого не їстиму і здохну з голоду! Нехай тоді мама поплаче! Навмисне здохну! Всім на зло!
— І правильно зробите,— сказав я цілком серйозно.— Головне, буде логічно до кінця: не хочеш працювати — не маєш права їсти!
Романтик скинув на мене закислим оком, помовчав і, відійшовши на кілька кроків, промовив:
— Еге ж! Здохну! Нема дурних! — і чкурнув у зарості лободи.
— Паразит! — вилаявся я і пішов додому.
Нова змова злодіїв
По обіді я взявся до виконання операції "Вибух" і, перемагаюча біль у нігтиках, дописав слово "Розкрадач". Раптом мене викликав Сіренький і повідомив, що надійшов лист Петренкові. Доручивши йому простежити за листом і дізнатися про наступний приїзд "тітки", я пішов розважитись, половити мишей у коморі. До речі, тепер мишей тут стало значно менше: мій заклик знищувати шкідників дійшов до серця моїх одноплемінників. Кіт-підлабузник навіть пропонував скликати загальні збори і видати мені грамоту, де було б відзначено мою особисту участь у проведенні цієї кампанії. Коли чутка про це дійшла до моїх вух, я категорично відмовився, і мушу сказати, що мій авторитет після цього значно зріс. Дивно, але люди часто не розуміють цієї простої механіки... Менше думати про свій авторитет, а більше про діло, і авторитет зростатиме сам!
Спіймавши мишу, я відчув новий приплив фізичних і моральних сил. В такі хвилини добре думалось, і я ще раз вирішив проаналізувати обстановку.
"Чи сказав Веремієнко директорові про ганебну пропозицію Петренка-Пуголовиці? — поставив я собі питання і відповів: — Ні". Ні, бо інакше Пуголовицю зняли б з нічного вартування. Образливо було за хлопця, що став на позицію "моя хата скраю", а як полегшив би він боротьбу, коли б розповів керівництву про злодійські наміри Пуголовиці!
Прибіг Сіренький і знайомим мені тоном детектива кинув:
— Завтра о двадцять другій нуль-нуль. Дозвольте супроводжувати вас?
— Прошу,— охоче погодився я.
Ввечері дома була розмова про від’їзд професора. Кость з дружиною умовляли його залишитися ще на кілька днів, але він не міг — справи кликали його до інституту.
— А як з Петренком? — спитав професор.
Я намагався не пропустити й слова.
— Добре, коли б ви його залишили в нас. Думаю, інститут обійдеться без нього кілька тижнів...— засміявся Кость.
— Я не заперечую, але краще спитати його самого.
На якусь мить щось нове з’явилося у виразі Костевого обличчя, коли він говорив про Пуголовицю, але я не второпав, що воно означало.
Покликали Пуголовицю. Я не зводив очей з Костя, але попереднього виразу вже не було на його обличчі.
Пуголовиця погодився залишитися на гарячий час нересту коропів, і я радів, що план "Вибух", хоч і доведеться поморочитися з писанням, буде здійснено.
Другого дня, відпочиваючи од писання (кігтики страх боліли!), я оглянув нерестові ставки. Температура повітря неухильно підвищувалась, і скоро мав настати час, коли короп починає метати ікру.
Я обійшов не всі ставочки, бо їх тут було понад два десятки, а схожі вони, як мишенята-сестри. Води в них ще не напускали, і можна було ходити по дну, зарослому м’якенькою травичкою, що має назву "лисохвіст". Мушу сказати, що назва трави не дуже вдала: у дружини професора була горжетка з лисячого хвоста, на якій я якось уклався спати (це одна з тих причин, що викликала напруження у наших відносинах з професоршею), і я запевняю, що трава значно ніжніша од лисячого хвоста.
На березі кожного ставочка було викопано по дві ями з метр завглибшки. Від кожної ями йшов до ставка невеликий рівчак, а на дні ями лежала купа компосту. Раніше я завжди плутав компост з компотом і компостером, але це зовсім різні речі. Компост — ґрунт з великою кількістю перегною.
Незабаром у ями напустять води, і тут розплодиться велика сила дафній та циклопів. По рівчачку ці тваринки запливатимуть у ставочок, і тут їх ловитимуть коропенята.
Потім я оглянув нагульні ставки, де прилаштовували під водою "годівельні" столики.
Повернувшись додому і пообідавши, я, хоч і стомлений, взявся до писання. Лапка трохи відпочила і не так уже боліла. Я добре попрацював три години і закінчив третє слово. Сховавши папір з олівцем, я причаївся в кутку під ліжком, щоб уникнути Леноччиної уваги, і скоро заснув міцним сном, як спить кожний, хто добре потрудився.
Мене розбудив Сіренький. Годинник показував близько восьмої вечора, треба було поспішати. На наше щастя, до ставків ішла машина, і за чверть години ми були на місці.
Про що змовлятимуться сьогодні злодії? Це питання раз у раз виникало в свідомості і наповнювало мене тривогою. Днями почнуть підгодовувати коропів. Чи встигну я написати до того, як мерзотники виконають свій чорний задум? Тепер, коли я можу за один день написати цілу сторінку, мені аж дивно, що я одне слово міг писати цілий день. От що значать повсякденні вправи!
Ми прийшли до останнього ставка, звідки було видно шосе, по якому одна за одною мчали машини. Коли сіло сонце, до ставка причвалав Пуголовиця. Боязко озираючись, він ходив туди й сюди, поки на шосе не спинилась автомашина, з якої вистрибнув Ракша. Ми помітили, що автомашина помчала далі.
Злодії потиснули один одному руки.
— Насилу вмовив професора залишити мене тут на два тижні! — сказав Пуголовиця.
— А коли ж почнуть підгодовувати коропів?
— Може, днів через три.
— На четвертий і візьмемось за діло.
(Продовження на наступній сторінці)