Іменника "переписка" й дієслова "переписуватись" тепер інколи вживають у невластивому їм значенні: "У нас із ним – давня переписка"; "Я переписуюся з її братом".
"Переписка", чи, краще, "переписування", означає по–українському не "обмін листами", не "кореспонденція", а "певний процес копіювання з уже написаного": "Глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихось сухих, нікому не потрібних паперів" (М. Коцюбинський).
Писання листів та одержання на них відповідей зветься по–українському "листування", а дія – "листуватися": "У Львові Франко починає жваве листування з М. Драгомановим" (П. Козланюк).
Отож, і дві перші фрази треба було написати: "У нас із ним – давнє листування" (або ще краще: "Ми з ним давно листуємося"; "Я листуюся з її братом".
Письменність і писемність
Певно, через звукову подібність слів "письменність" і "писемність" автори й промовці інколи помиляються, ставлячи одне слово замість другого, як у фразі: "Наша країна визначається абсолютною писемністю", – де треба було поставити слово "письменність".
Слово "писемність" – це позначання слів відповідними графічними знаками – письменами: "Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та різноманітну усну поезію" ("Історія української літератури"). Письменність – це вміння людини передати на письмі свою думку й читати написане: "Колгоспне село – село суцільної письменності" (Остап Вишня).
Підписка й передплата
"Підписка на газети та журнали ще не охопила всіх робітників та службовців нашого підприємства", – читаємо в стінній газеті. Слово "підписка" означає "затвердження підписом людини якогось зобов'язання додержуватись певних правил чи виконувати якусь вимогу": "Однак, коли не помиляюся, видали йому підписку? Присяглися мовчати?" (Ю. Смолич). А коли хтось хоче одержувати газети й журнали або збірку творів якогось письменника, за що треба наперед заплатити певну суму грошей, це зветься передплатою: "…Кримський… звернувся з закликом підтримати це видання передусім передплатою" ("Радянське літературознавство"); "Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць" (оголошення).
Площа й майдан
Не тільки на таблицях, де написано назви вулиць, а й у публіцистиці, часом навіть у художніх творах майже зникло давнє слово "майдан", хоч послідовно зберігається зменшена його форма "майданчик" (дитячий майданчик, будівельний тощо). Словом "площа" майже всюди чомусь заміняють майдан: "площа Перемоги", "площа Міцкевича", "На центральній площі села мусить бути сад, у саду пасіка", "Кілька підвід під'їхало до базарної площі".
В українській мові є обидва ці слова, та означають вони не одне й те ж. Слово "площа" є просторове або геометричне поняття: "Будинки мають кілька вимірів. Але основний один – площа" (О. Копиленко), "площа забудови", "площа трикутника" тощо. А незабудоване місце, де сходиться кілька вулиць, – байдуже, на селі чи в місті, – зветься "майдан": "На майдані коло церкви революція іде" (П. Тичина); "Майдан на хвилину ожив, залюднився" (М. Коцюбинський).
То яка є потреба відступатись від традицій української класики й живого народного мовлення? Чому не писати, як вони вимагають: "майдан Перемоги", "майдан Міцкевича"?
Повинна, визнання провини, признання до вини, каяття
"Він довго ховався, але чи страх переміг, чи заговорила совість – прийшов‑таки з повинною до міліції", – читаємо в репортерській замітці й напружуємо думку, щоб точно зрозуміти фразу: чи то якийсь правопорушник прийшов до міліції з якоюсь жінкою, в чомусь зобов'язаною, чи то він прийшов признатись до своєї вини, визнати свою провину або помилку, покаятися в тому, що накоїв. Адже слово "повинна" вживається в українській мові передусім як прикметник жіночого роду, а не іменник: "Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок" (І. Нечуй–Левицький); "А коли ж ти, дівко, горда, ти повинна жарти знати: як парубок зачіпає, ти повинна жартувати" ("Материалы и исследования" П. Чубинського).
Проте в художній літературі траплялося це слово й з функцією іменника як відповідник до російського "повинная": "Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою" (Панас Мирний). Цей іменник заходив до літературного вжитку не з народної мови, а з російського офіційно–канцелярського лексикону, як, приміром, слово "бумага" замість "папір" "На щуку хтось бумагу в суд подав". – Л. Глібов), щоб надати тексту офіційно–канцелярського колориту. Навряд чи є потреба в сучасній діловій і художній мові користуватись цими канцеляризмами, коли є в народній мові давні відповідні слова: "визнання провини" (чи "помилки"), "признання до вини", "каяття". Російський вислів "принести повинную" краще перекладати українською мовою – "признатись у провині", "покаятися", "повинитися". Через те в репортерській фразі, наведеній на початку, точніше й краще було б висловитись так: "прийшов‑таки повинитись до міліції" (або "прийшов‑таки до міліції признатись у провині") .
Подих, дух, віддих, дихання
"Вершник перевів подих, кинув оком на юрбу"; "Йому навіть подих перехопило. Скільки тут хліба!" – читаємо в творах сучасних українських письменників і мимоволі згадуємо статтю М. Рильського "Словник і питання культури мови", надруковану в "Радянській Україні" 3 й 4 квітня 1963 р., де тонкий знавець української мови звертає між іншим увагу на недоречність у таких фразах слова "подих". Адже це слово означає не "дихання", а "подув": "Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця" (О. Донченко), – або вказує на нові впливи: "Подих нової епохи дійшов і до цього великого міста" ("Вітчизна"). Російські відповідники – "дуновение", "веяние".
Навпаки, там де йдеться про дихання, українська класика вдавалась до слів "дух" ("Вона аж зблідла, дух забивсь". – І. Нечуй–Левицький; "Молодиця не переведе духу, верещить". – Марко Вовчок), "віддих" ("Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя". – М. Коцюбинський), "дихання" ("Інші квіти в диханні весни розцвітуть". – В. Сосюра).
Російському вислову "задержать дыхание" відповідають українські "затамувати (зупинити, затримати) дух" ("Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух". – Ю. Смолич), "затамувати віддих" ("Олег, затамувавши віддих, визирнув з‑за димаря". – О. Донченко); російському "перевести дух (дыхание)" – українські вислови "звести дух" "А ви дайте мені дух звести". – Марко Вовчок), "перевести (відвести) дух" ("Вийшовши на високу гору, вони стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух". – І. Нечуй–Левицький), "відсапнути" ("Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння". – А. Кримський), "відітхнути" ("Я став, відітхнув важко, озирнувся довкола і знов відітхнув". – І. Франко). Російському вислову "нельзя дух перевести" відповідають українські "не можна дух відвести", "не здихнутися", "не здихатися" ("Аж не здишеться, мов тільки що вловлений горобчик". – П. Куліш).
Поля, береги, краї, криси
"На полях книжки було багато дрібно писаних олівцем нотаток", – читаємо в одному сучасному оповіданні. Чому написано "на полях", а не "на берегах"? Адже білі краї книжки чи зошита звались і звуться по–українському "береги": "Одну по одній перегортав сторінки. Плями на берегах таїли в собі приємні і неприємні згадки" (Н. Рибак); "Книжка з золотими берегами" (Словник Б. Грінченка).
Словом "береги" інколи позначають краї чогось, наприклад: "Пофарбовані в біле береги тротуарів здавалися примарною стрічкою" (О. Донченко); часом це слово відповідає російському "кайма": "…Одарка мережила крайки, Маланка гаптувала береги" (К. Гордієнко).
Часто помиляються тепер, називаючи краї капелюха або бриля полями: "Поля його капелюха намокли від дощу й сумно звисали". По–українському вони звуться "криси": "Солом'яний бриль широкими крисами ховав од сонця його смагляве обличчя" (Ю. Яновський). Від цього слова в західноукраїнських гірських районах капелюх із широкими крисами зветься "крисаня": "На нім крисаня аж горить" (М. Шеремет).
Слово "криси" виступає іноді як синонім іменника "краї": "Синє полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорні криси цистерни" (М. Коцюбинський).
Поприще, нива, поле, арена
(Продовження на наступній сторінці)