— А ви говорите про мужність... — Свид часто любив накладати одну тему бесіди на іншу. — Я виріс у злидоті, але нікому не вчинив зла, то чому мені трохи не зажити, якщо вже доля завела мене між міські мури? Але можливість відчути таку-сяку самопевність появляється тоді, коли розмовляєш по-польськи. А запишеш у метриці, що ти — поляк, тобі й робота, і квартира, і розваги, і для дітей — школа з кваліфікованими педагогами, і на старість — пенсійне забезпечення. Ви ж рекламуєте знамена нужди і мужність злидарювання. Нація — найсолідніше в людській історії утворення. Був рід, був клан і клас, і завжди були люди, що перебігали зі слабшого стану до сильнішого і винахідливішого; це саме відбувається і з погляду на нації. До речі, Сполучені Штати сформувалися виключно цим робом. Волю можна купити ціною батьківщини. Вимирає народ? А що таке народ? Більшість сприймає це слово як конституційний термін. Нікчема виходить з лона народу, з утроби його чорної долі; нікчемі здається, що він знає, що таке народ, але конституційне поняття розбігається з його уявленнями і він приймає менш клопітне конституційне поняття. До того ж воно підкріплене силою. І нікчема прощається із своїм знанням народу як із життєвою помилкою. Як марксисти твердять: 'Тзуття визначає свідомість"? А свідомість хіба не визначає буття? Та й це лиш один аспект справи. Коли розкинути розумом, то... — Свид раптом розсміявся. — Але хіба мені вам це тлумачити! Чого ви прикидаєтеся наївною, Мартусю? Ви мені не вірите?
Марта заховала до шухляди розмальований козлами аркуш.
— Буває, — сказав Свид, — що людина мовчить, що взагалі неговірка, а думають — з певних мотивів. Буває. Учора я ще раз прочитав книжку Костя Грушевича. Ви, мабуть, чули про нього: талановитий письменник і знаменитий психіатр. Відклав книжку і міркую: добре, чудово. Герої — наші сучасники, які тільки те й роблять, що день при дні копирсають життєвий намул. Страшна правда. Але без солідної, — Свид був закоханий у слово "солідність", — історичної довідки повість позачасова. Я серед ночі потелефонував Костеві, — ми з ним давні приятелі,— кажу, що думаю, навпростець. Він відповідає: "Я гадаю, що читач мені не пробачить, коли я в епоху надоїдливої соціальної тріскотняви і в художній речі почастую його порцією тарабарщини, нехай навіть довкола анічогісінько, тільки це, як ти кажеш, копирсання. Так, я розумію, що повість позачасова. Але нехай вона вимагає історичного супроводу, я, дорогий Свиде, — в дужках Кость поіроні-зував, що "свид' — це палиця, — не буду наслідувати борзописців, які пнуться створити історію цілковито сучасними багатотомними ситуаційними анекдотами". Ось що відповів мені Кость Грушевим. Вам я признаюся: у мене виникло підозріння, що він боявся одверто писати про наші дні. Буває...
— Якби Шекспір чи Бальзак складали надії на подібні супроводи, ми багато втратили б.
— Безперечно. — Свид, здавалося, готовий був пристати на все, лише б продовжити балачку. — Тому на окремих їх помилках нині збивають капітали. Докторська одного мого знайомого про те, чи був Шекспір автором відомих ліричних сонетів... А галичанинові ще й властиві ремінісценції. Віковічна неволя, шукання... Про це не можна не писати. Між іншим — козирний аргумент. Цієї ночі я знову розбуджу Грушевича: рибу треба навчити плавати.
Розмови, схожі на цю, відбувалися не раз, та лиш у ці хвилини Марта відчула невідпорну огиду. "Свид не тільки шпик. Це — єзуїт . Найда недарма застерігав. Видно, і той, і цей звідкілясь узяли, що Юліана випустили. Один примащується, другий організовує вивідки. Чи хоче через мене освідчитися "певним колам": є такий Свид, якого не завадить мати в запасі.
— Я вам, либонь, перебив обід, Мартусю?
— Через ваше доручення у мене пропав апетит.
— Власне, я прийшов сказати, що можете не поспішати. Дамо цей матеріал на неділю. Взагалі, сьогодні відпускаю вас з невеличкою умовою: провідайте Миросю Коваль.
— Ви, бува, не збираєтеся когось найняти замість неї? — навпростець спитала Марта.
— Боже борони, ні. Але я банкрот. Якщо вона довго видужуватиме, буду змушений...
Про Свида в редакції закріпилася думка: "Не скаже — не зробить". Марта поквапливо перебігла його:
— Мирося виходить цими днями. Гроші їй дуже потрібні. Повторюю — там справжнісінький лазарет. Зрештою, я завітаю до неї, але і цього вашого доручення хочу спекатися. Напишу і піду.
— Воля ваша.
"Цех" гудів і стрекотав. Інакше не назвеш, подумала Марта. Фірма звернулася із замовленням — цех працює.
— Пані Марто, чим ви змащуєте волосся?
— Що? — над Мартою повисла секретарка, спершись виверненою рукою на столик. — Нічим.
— Полискує... Ви імпозантно виглядаєте в цій зачісці. А я сліпо повторяю моду. Жертва моди...
Мугикаючи пісеньку, секретарка рушила до Найди.
"Жертва моди..." Марта вмокнула перо. "Жертвою дикої жорстокості і садизму стала кілька днів тому..." Свид часто повторює: "Пані Марто, у вас чоловічий стиль".
Надвечір, вертаючись додому, вона спробувала нагадати собі бодай одну фразу з того, що написала, і не змогла. "Геть, геть, геть!'
До Миросі Коваль вона вирішила піти наступного дня. "Хочу додому, до Олесі, додому..." Юліан підняв би її за це на сміх. "Там, — сказав би він, маючи на гадці зовнішній світ, — завжди важко людям, які живуть без мети, які крутяться на маховому колесі нашої інерційної системи".— "Яка мета? Що ти, Юліане! Я себе не вмію задурювати діркою від бублика. Те, що ти наказував, я наполовину виконала. Та зроблю все. А сама по собі я нездатна викресати блискавку .
Трамвай домчав її до Валової; відтак поквапив до бігцю проливний дощ. Олеся, припавши носиком до шибки, визирала її.
У коридорі Марту перестріла Марселла:
— Для вас листи.
Від Юліана. Аж чотири.
— Дякую, пані Марселло.
— Паскудство надворі?
— Злива — як серед літа.
Марселла похитала головою і зникла за дверима.
— Мамо!
"О, як я тебе чую, моя дівчинко! — Поклавши пакунки, Марта обняла Олесю. — Чую і розумію. Усе в мені озивається на твій голосок. Чую ще Юліана, Миросю. Ще кілька осіб. Решта для мене — тіні, привиди, які промовляють від імені чорних сил. Скопище духів говорить устами тіней, які не мають власного життя, проголошують парадокси і вимагають безглуздих послуг...'
— Що ти купила, мамо?
— Борошна, м'яса, сиру, сала, домашньої ковбаски... Ми повечеряємо смаженою ковбаскою.
— А тут що? — Олеся вже встигла розв'язати один пакунок.
— Картопля, квашені огірки, гречана крупа, головка капусти. Завтра наварю голубців.
— Але пахнуть яблука?
— І яблук купила.
— О мамо! Ми багачі, а я думала, що нам так багато всього потрібно...
— Було скучно?
— Ні. Я чекала на тебе — і не було скучно. Скільки листів! Від того чоловіка?
— Так.
— Того ти весела.
— А може, сирників насмажити?
— Ковбаски, мамо. А закусимо яблуками. Мамо, а що таке веремія?
— Коли багато людей, стиск, крики, переполох. Або... Де ти чула це слово?
— Пані Марселла промовила в коридорі.
— Значить, говорила про негоду.
— Вона сказала: "Боже, земля спливе". Я вже пішла б кудись.
— Ви погодиться — піднімемось на Замкову гору.
— Сьогодні в тебе свято, мамо. — Олеся взяла з підвіконня листи, в задумі потримала.
Свято! Неймовірно, як це мале відчуває кожен порух її душі. Зараз вона приготує вечерю, чимось забавить Олесю і, забезпечивши неторканність свого "всесвіту", засяде читати.
— Надворі веремія, а біля нашого будинку довго крутився якийсь чоловік з парасолькою і ціпком.
— Певне, на когось чекав.
— Дощ ляскає, як конопляний батіг.
— Так пані Марселла сказала?
— Еге.
— Скучала моя дитина, скучала.
— Ні, мамо.
— Про що ж думала?
— Про літо. Ми будемо забиратися далеко в поле, зацвітуть маки, волошки, рум'янок.
— Наша "таємниця" не згадувалася?
— Я без тебе вже не можу про неї думати.
— Ось я наварю їсти — побалакаємо.
— Нехай, мамо...
— Згодна, прошу пані?
Олеся засміялася довгим дрібним сміхом.
— Пані! Хіба я — паня?
Яблука вони склали до "фаетона", а продукти занесли до кухні. Марта не захоплювалась куховарінням. Може, таки зашкодили почуті нею вночі слова: "Ґаздині з неї не буде". Але і варити, і пекти навчилася, тільки знайшла собі, як у всьому, що доводилося робити, власні входи і виходи. У школі і в гімназії вона не зубрила уроки. Хутко перегляне, а потому, відповідаючи, імпровізує. Вигадує допоміжні причини і деталі, і клас, і вчителі зацікавлено слухають, відтак хвалять. Не таланило лише на годинах Закону Божого. Вона імпровізувала або пренаївну казку, або сповідку про земні радощі і горе. Священик сердито обривав її в тому і в тому випадку й читав через неї нотацію всьому класу.
(Продовження на наступній сторінці)