Найда теж посміхнувся.
—Допоможи, Захарочку, занести ці бесаги до двірника.
— Я червонію від збентеження. Мене ще жодна з жінок так не називала.
Він таки зашарівся. Поклавши пакунки долі, запалив цигарку, поглянув на всі боки, наче шукав чогось такого, що о посвідчило: "Ні, це мені причулося".
— До Галущака? — нарешті перепитав Найда. Подумавши, додав: — На твоєму місці я не лишав би речі в цього типа.
— Чому?
— По-перше, він обмацає кожну картоплину і цибулину. По-друге, коли після роботи всідатимеш до трамвая, тебе раптом можуть затримати і знайти між яблуками крамольні листівки.
— Господь з тобою, Захаре. Тобі щось погане наснилося.
Найда стенув плечима.
— У двірника — побічна посада?
— Це не те слово, — мовив Найда похмуро. — До прямих пропозицій вдаються у виняткових випадках. Деякі люди просто, не замислюючись, виконують функції, деяких спонукають патріотичні міркування, ще інших — породжена жорстокість, а ще інших — побоювання, що зіскніють в обозі приречених. Ці останні — найпас-кудніші. Недарма кажуть, що нема лютішого вовка за перевертня.
— На сьогодні досить, Захарочку, — з удаваною гримаскою нудьги сказала Марта.
— Але тобі не зашкодить знати, що Свид, Івахін... працюють свідомо?
— Свид? — вигукнула Марта. — Ні, ти сьогодні ні на кого не схожий.
— Благословен, хто вмирає, поминувши свинство.
— Звичайно, це свинство. Коли цікавляться звичками, стежать за кожним кроком... Я повинна боятися сама себе, як вибухової машинки. "Манія переслідування,— згадала вона Юліанові слова, — мучить тих, хто не відчуває спорідненості з панівною верхівкою".
— Пробач, Мартусю, та я не хочу, щоб ти лишала речі в двірника.
— А я навмисно це зроблю, — розсердилась Марта. Вона шпурнула пакунки за непричинені двері до комірки і гукнула:
— Ви на місці, пане Галущак? Закиньте куди-небудь, щоб не заважало.
Найда не чекав її. Роздягаючись у коридорі, вона чула, як він говорив комусь за дверима скаржним баском:
— Знаєте, коли найліпше риба ловиться? Коли корок на вудці сусіда — наче заворожений, а твій гульк та гульк і за кожним смиком усе товстіший лин. Такі ми, люди...
її одразу покликали до редактора. У кабінеті, як завше заклавши ногу за ногу, сидів Полянський. Він сидів обличчям до вікна і пускав між подвійні рами кільця пахучого цигаркового диму. На привітання відповів лиш Свид.
— Виберіть з газет найцікавіші повідомлення про діяльність злочинного світу...
"Найцікавіші... Злочинного..."
— ...і напишіть... Будь-що. Дозволяю імпровізацію. Двісті рядків.
— Повірте...— почала було Марта.
— Вірю, це вам надокучило. Що вдієш, пані Марто? Треба. Ну! Трішки праці, трішки фантазії. Далебі, вам це вдається. Я читав, що на Личаківській заставі згоріла будка старого шевця — її, звісно, підпалили. Хвилююча деталь. У будці згорів собака. Гадаючи, що господар усередині, метнувся в полум'я. Зворушливо? Молоду городянку кинули в каналізаційний люк біля театру. Уявіть собі її стан, коли бандити підважили люк і дівчина вчула шум скаженої смердючої лави в каналі... Комірники отруїли власника будинку. Ще два-три факти. Треба, пані Марто. Міщух тоді добрий сім'янин і член громади, — Свид усміхнувся в бік Полянського, одначе той незворушно дивився на вулицю,— коли довкола нишпорять злочинці, коли він знає, що є апарат, ціла армія, яка оберігає його від зненацька занесеного ножа. Прошу. Коментар віддайте секретарці, я ввечері прочитаю.
Коли Марта зачинила двері, в кабінеті пролунав регіт. Майже непритомніючи від злості, Марта стала перед дзеркалом у коридорі.
— Не варто.
"Не варто, — каже Юліан, — жалітися, коли важко. Адже всім щось долягає. І не треба на людях сердитися. Усі ж роздратовані, ледве стримуються".
Біля вбиральні в кінці коридору Найда розмовляв з Іва-хіним.
— Реформу людських душ? — лункорозлягався між стінами його бас. — Оце — діло! Це, їй-бо, діло.
— А якщо на нашому прикладі,— аж пританцьовував Івахін,— переконують всіх, що ви — черв яки, вам судилося загинути, як неповноцінним істотам; може, наше життя, наші оці шизофренічні розмови, наші бурхливі ресторанні ночі хтось планує і домагається здійснення своїх планів?
"Майже те саме, що Найда говорив мені, — подумала Марта. — Але, слухаючи Івахіна, він посміхається і кидає безглузді репліки".
— Може, воно на ліпше? — сказав Найда голосно, щоб і Марта почула.— Це ніби гімнастика, що зміцнює сили.
Він став розповідати, як з приятелем, будучи студентом, муштрував хирлявого гімназиста, багацького синка.
—; Приятель десь розкопав збірник вправ з гіпнозу. Свої досліди ми проводили на цьому гімназистові. Він оддавав нам цукор, сало, прянощі — лиш би його не мучили. А ми перебивалися на сухарях з молоком, чому не поласувати. Якось гімназист поскаржився батькові — суворий, статний чолов'яга під вусом. Той, замість заступитися і нагримати на нас, каже синові: "Терпи, козаче, отаманом будеш". Через два-три роки гімнастика йогів і випробування волі дали про себе знати: такий парубчисько вигнався, майже вдвоє вищий за батька, та кремезний, натоптаний, нам удвох уже з ним не справитися. То, кажу, може, це ліпше.
Нащадок експропрійованих рязанських поміщиків, Іва-хін став настільки чутливим, пригнобленим галичанином, що якась там бували ця була ви слухана з очевидними муками.
— А колонізаторський нігілізм? — рвонувся він далі.— Якщо все заперечувати — нічого й не виникне.
Найда погасив недокурок і, кинувши Івахіну: "Що ж, стрибай через калюжі", — рушив до Марти.
— Юліана дуже покусали? — запитав.
— У якому розумінні?
— Його ж відпустили?
— Цього разу тебе погано поінформували, — відповіла Марта.
— Ні?
— Авжеж ні.
— Гм...
Найда в задумі пройшовся вздовж коридору. Марта не чекала, доки він вернеться. Вмостившись за своїм столиком біля вікна, поклала перед собою аркуш чистого паперу і чорнильний прилад. Через секунду і Найда пришни-бав у "цех" та понуро продибуляв мимо у свій куток.
— Що ж, приготуємо для Каркасонського монастиря розчину, — пробурмотів він. — Конгломерат правди і вічної попівщини. — Заскрипіло перо.
Годинник на ратуші вибив дванадцяту. Співробітники газети розбіглися по рестораціях. Марта вийняла з шухляди бутерброди, розгвинтила термос, та зайшов Свид і вона все миттю сховала.
— Ви не образилися, пані Марто?
— З якої причини?
— І слава Богу. — Вважаючи, що рівновага в стосунках відновлена, Свид вмостився на стільці з протилежного боку столика. — Колись, Мартусю, народ живив місто здоровою силою і незайманим глуздом. Нині — немовби сплачує данину. Місто наводнюють нікчеми. Чому вйходці з села через три дні стають перевертнями?
— Бо бракує мужності.
Свид без дозволу запалив цигарку.
— Безбожно курю, — посміхнувся. — Бракує мужності... Я зневажаю категоризми. Я шаную аналіз.
— І категоризми — наслідок спостережень.
— Але в аналізі — присмак втручання. Свид звівся і заходив довкола столика.
— Бракує мужності! Ні. У місті вища поляризація стосунків... Що пише Юліан, пані Марто?
Марта промовчала.
Погляд Свида упав на аркуш розмальованого козлами паперу. Марта перехопила цей погляд і почервоніла: до обіду вона не змогла написати ні рядка. Одначе Свид удав, що нічого не зрозумів.
— Ні, пані Марто, масові явища треба досліджувати. Коли я думаю про нашу історію...
— Чому ви всі до запаморочення пройнялися серйозними проблемами? — обірвала його Марта.
Свид осміхнувся.
— Коли вийде на роботу Мирося Коваль, Мартусю?
— Десь цими днями.
— Коли я думаю про нашу історію, мене також покидає мужність,— очікуючи протесту, Свид посміхався. На Мартиному обличчі мелькнула тінь усмішки, і він провадив далі: — Але тільки — коли думаю. А інші несуть на собі тягар цієї історії. І прагнуть від нього звільнитися. Я зачув у трамваї уривок розмови. Селянка зробила студентці зауваження, мовляв, три дні у місті, а вже перейшла на панську, як ви кажете, мову.
— Звідки ви про це знаєте?
— Я все знаю.
— Отже, селянка зробила студентці зауваження...
— Так. Якийсь інтелігентний дідусь додав: "А що воно тямить! Хіба воно пізнало свою історію, свою гордість?.." Студентка огризнулась: "Мені відомо з історії про двох зрадників..." Ви в Миросі Коваль давно були?
— Минулої неділі. Там — лазарет. І сестричка її нездужає, і мама скаржиться.
"Чого він причепився?" — подумала Марта.
(Продовження на наступній сторінці)