"Я падав з ніг. Олекса йшов попереду, і щось йому піддавало сили, він стрибав на камінному зсувиську, як гірський козел. Я за ним не встигав, тюпачив на місці і сипав жорстокими прокляттями. На найвищу точку, до камінної баби, ми, проте, доповзли разом. Мені туманилося в голові. Я мало що тямив, коли побачив плиткі, як на малюнку, язики багаття. Олекса лежав на наплечнику долілиць. Дивно: уздрівши його знеможеного, я відчув полегкість у тілі і підступив до камінної баби. При світлі ліхтарика можна було розібрати пощерблені написи-зой-ки, верески захвату. Камінь поцяткований міріадами імен, знаками додавання, контурами сердець і лайливими словами. Я підкинув у вогнище недопалків, що валялися довкола. Олекса не підняв голови".
"На Говерлі ми не заночували. Присікався морозяний вітер, і цурпалки погасли. Ми стали сходити. Ноги раз по раз провалювалися, відтак почувся характерний гул завислої над яром криги. Під нею шуміли справжні річки. Я скинув куртку, постелив хутро до криги, сів, узявши між коліна рукави, і шугнув у безвість. Одразу заклало вуха, перехопило подих. Не знаю, скільки це тривало. Я щосили впирався ногами в льодові брижі, щоб пригальмувати лет, раптом мене огорнуло полум'я — я потрапив у наповнену сніговою кашкою яму. Спробував звестися. Ні, все гаразд. Трохи позсував шкіру на долонях і на обличчі. Гукнув Олексу. Він довго не наважувався на карколомний спуск? та ось почувся шерхіт..."
"Торік мені розповіли, що розбійник розбився десь у тих місцях, з'їжджаючи з верхів. Він налетів на борлак намерзлого льоду. Був то сільський зірвиголова, ловили за якусь незначну провину, та, щоразу втікаючи, він робив усе більше шкоди, а коли на кордоні встановили суворі порядки, він кілька років підряд шельмував застави, пересікаючи лінію "неторканності". Слід у Румунію—тривога, слід сюди — переполох, пошуки, експедиції. Хлопцеві це давало насолоду. У нього стріляли, влаштовували засідки, та він був невловимий і невразимий, доки западню не підстроїв його ж союзник, природа".
На листі — безліч знаків запитання. Видно, тюремний цензор посушив собі мізки, гадаючи, що Юліан зашифрував якусь інструкцію. Вони там не таїлися. Часто конверти були розклеєні, окремі рядки підкреслені червоним олівцем, деколи аркуш був пожмаканий, певне, листа пошпурили до сміттярки, потому "змилостивилися", або ж бракувало початку чи закінчення. Може, це робили й навмисне, мовляв, знайте, що ми є ми!..
Марта спіймала себе на тому, що втупила очі у "фаетон", як буває з Марселлою, усміхнулась і подумала: "Таке враження, що ця штуковина кожної миті може зрушити і кудись покотитися. Юліанове туристське спорядження в горішніх шухлядах: штурмові черевики, тесак, стометровий шовковий мотуз, сухий спирт, навіть торбина пшона. Треба пшоно забрати, воно, мабуть, стухло .
Зверху на "фаетоні", за різьбленим обручем, Юліано-ва шкіряна валізка, в якій теж усе підібране для дороги: бритва, мило, рушник, Гомерова "Одіссея" грецькою мовою, папір, олівці, університетські дипломи, метричне свідоцтво, гроші (австрійські, зняті з обігу), фронтові нагороди. Юліан ніколи не розлучався з валізкою. Марта думала, що в ній хтозна-які цінності, потому зміркувала, що в ній підпільна література. Якось Юліан ривком смикнув валізу з "фаетона', замочок вискочив — і все добро посипалося на підлогу. В Марти піднялися брови від розчарування. Юліан склав речі, а ввечері сказав: "Фронтова звичка".
Може, й звичка. Та скоріш за все — він завжди був готовий до арешту.
Його заорали, коли не мав при собі валізки. Домовилися з Мартою дещо купити, на сходах Юліана. вже чекали. Марселла підзирала крізь непричинені двері. їх було двоє. Юліан нахмурився, наче взяла досада, що наскочили не в пору. Мабуть, жалів Марту. Вряди-годи блиснула нагода що-небудь придбати, і це свято, бо таке життя, що кожна маленька обнова немовби приносить сяйво,— і ось...
Марта мало не заридала. Для неї не було ні шпиків, ні концентраційних таборів, ні тих без ліку, що концентрованими чергами не зі своєї волі покидали батьківщину, а був лише Юліан: він дуже жадав зробити їй невеличку приємність, та спіткала невдача.
"Вертайся", — промовив він стиха, наче ця сцена давно була ними розіграна.
Хутко збіг на перший поверх. Минув переодягнених поліцаїв. Зачувши позад себе кроки, штовхнув вихідні двері.
Марта поволі, тримаючись за поручні, зійшла вниз, прихилилася до одвірка. Міцна реальність, дарована їй долею разом з Юліаном, ще миготіла якимись тінями. Зосереджено смалили цигарки три поліцаї біля воріт. Два стовбичили на тротуарі через дорогу. Марта вже не встигла наздогнати Юліана поглядом.
Вона не плакала. Стороннім зором дивилася на похилену жінку — чужий поріг і жінка, яка опинилася в порожнечі. А сама ж заснула чи вмерла з даром все бачити і чути. Довкола — тиша. Неприродно яскраво. Порожнеча уявлялася Марті темною, і вона затулила очі. Все стало на своє місце. Не віднімаючи рук від обличчя, вона добралася до кімнати, впала на канапу і прошепотіла: "Де твої сльози, молодице?" її жахали легкість у тілі і пустота. Вона довго чекала, нарешті, немовби вдарив дзвін, здалеку наплив гомін, шерхіт, дзеленчання, і це означало втрату, стиснуло груди, і поміж пальцями потекла терпка сувора сльоза.
Юліан написав з Бригідської тюрми. Не лист, а уривок про мандри Дністром з весняними водами. Він виплив з устя Стрию. Затопило зарінки і пороги, відштовхнув пліт на бистрінь, і ним закрутили водоверті. "Може, тоді я вихопив з невідомості трохи загострені, іконні риси твого обличчя,— писав Юліан.— Адже буває, що несподівано привидиться вві сні чи під час марення те обличчя, що згодом стане рідним".
Марта його чудово розуміла. Слово "іконні" виринуло перед ним із глушини між чорними мурами в'язниці. Мури — в плямах цвілі і блискітках печерної слизі; в чаді мокрої вошивої соломи блимає зайчик світла...
Риси її обличчя, сказала б вона, тільки старомодні, наче назбирані з вилинялих портретів кріпачок-актрис. Дівчиною і гімназисткою вона видавалась старшою за свої роки. Кажуть, зате пора цвітіння триватиме довше, ніж у інших жінок. Навіщо? Для кого?
Невеселі гадки не забуваються, а спадають до голови знову і знову. Чому накопичуються, стаючи ніби надбанням?
Марта поклала ще не розпечатані конверти на підвіконня і поволі, слово за словом, заглибилася в уже прочитане. Бачила змордованого Юліана на допиті, чула, як він важко дихає: з перебоями, мовби піднімався на Говерлу, її щоки пекла жарінь, якою було нагнічене його тіло. Юліан, мабуть, не допускав, що вона вміє так читати його листи. Вона заснула плачучи і плачучи прокинулась вночі, коли постукали. Вона навчилася плакати.
їй здалося, що постукали у вікно, а вона ніби спить у Миросі Коваль. Правда, Мирося ще не Коваль — Ковалева... та незабаром це прізвище стане її власним, а Коваль начеб щойно постукав у шибку. Марті нема діла, їй байдуже — у Миросі кохання чи флірт. Та, либонь, повінчаються: родичі надто завчащали одні до одних і так настроїлися на весілля, що вороття назад не допустять. Якось Мирося сказала: "Вийдемо заміж одночасно, будемо жити гуртом, бо я не знаю, як я лишуся без тебе". Кожна, звісно, між викладачами мала ідеал, про це велися цілком таємні розмови перед сном, деколи ідеал зазнавав критики, його доскіпливо вивчали, засуджували чи виправдовували. Миросин ідеал ходив з пихатим оскалом: 'Ніхто не має власних переконань"; Мартин — був ретельним службовцем, який виголошував прописні істини. Коли Мирося сказала: "Вийдемо заміж одночасно",— обидві оглянулися на свої ідеали і без додаткового погодження зрозуміли, що жити гуртом не зможуть. Відтоді їх дружба стала ще міцнішою і виливалася в пісню. Вони співали дні і ночі, їх виступи заповнювали концертні програми, їх просили співати в перерви між уроками, під час походів, і вже вони, здається, не вмовкали перед закінченням гімназії. Тоді Марта й поселилася в Миросиних батьків.
Одноповерховий цегляний будиночок губився в заростях ліщини на Погулянці. З одного боку — Личаківський цвинтар, з другого — запущений ліс, міське звалисько і царина проституції. Знову цвинтар, цілоденне безлюддя. Марта ніби повернулась до рідної домівки. Як в дитинстві, вона ходила між могили слухати скарги, просиджувала біля священних гробівців, перекопаних польськими фашистами-пілсудчиками (поборників справедливого ладу і прах лякав), або ходила на Клепарівську гору до страчених гайдамаків, що будували кам'яницю Кампіанів. Десь у ті дні нею заволоділа нехіть до життя. Люди, що йшли на смерть, розчинилися зойками в гулі гармат і нічого не врятували, нічого не вибороли. Світ після війни став схожий на придуркуватого від пиятики діда-жебрака, який за киненого сухаря комусь випрохує в Бога нескінченні гаразди. Французький підприємець заснував у Львові фабрику жіночого одягу. Марта найнялася манекенницею. Фабрика працювала виключно для виставки, її виробів ніхто не купував. Та на виставку ходили. Порозсідаються і гомонять, що голодні французи зі смаком одягаються. Розмови: "Якби той Петрушевич уклав договір з більшовиками, не були б ми під Пілсудським", "Якби в Сараєві не вбили отого, як же його...", "Якби... Якби...", "Жовта раса хоче завоювати світ...", "У світі такі чвари і таке безглуздя..." Марті здавалося, що й усі довкола охоплені такою самою нехіттю жити. Ішов тоді дев'ятнадцятий рік, і їй було дев'ятнадцять. Потому якось нараз її оточили поклонники. Трагічний світ став смітним світом. Та, як з неба, — Юліан. Світ став серйозним. Якби Юліан не був професіональним в'язнем, може...
(Продовження на наступній сторінці)