"Виростеш — неодмінно станеш огризатися,— прошепотіли Мартині уста.— Рано чи пізно за животіння вимагають розрахунку. Добре, коли ти збагнеш це замолоду, за тверезого глузду, коли ще змога розібратися, хто за велику правду, а кого приваблює тільки гра, хто сміє боротися, а кого влаштовує маленька справедливість' .
Трамвай перетнув вулицю, де стояв будинок редакції. На його фасаді між афішками з синім, рожевим і зеленим тлом висить зовсім непримітна, хоч літери виведені золотом, оперта на криву чорну стрілку, табличка: "Народна доля". Передплатники напівжартома охрестили газетку "Ні народу, ні долі". Проте газета безнастанно полемізує з усіма галицькими виданнями, воістину, як казав Юліан, псевдоукраїнство "рішуче вступило в епоху гладіаторських боїв, щоб гримнутисьу найпаскуднішу калюжу: на нашому досвіді колоніальні народи будуть вчитися, чого боятися..." Гектор Свид, редактор газети, іменує це історичним процесом. Зовні він досить приємний чоловік, усіма силами здобуває авторитет передової людини і вміє неймовірно грубо говорити про політику. Марта з ним цілковито погоджується, коли він бубонить, що пересічна людина покликана до історичних справ, що революція в Росії є промовистим доказом цього, що, розуміючи це, державні мужі не випустять юрбу з блокади ідіотизму, що... Але вона нездатна погодитися, "що фашизм обійде світ і... назад повернеться, якої б личини не прибрав, якою б ідеологією не маскувався". І Свид закинув Марті, що вона "книжна душа". "Якщо ви, пані Мартусю, певні того, що фашизм можна зупинити з полюса розуму, то просто помиляєтеся. Так, людство виробило слушні критерії. Але ж і в нас, незважаючи на тріскучі морози, модниці показують коліна? Ваші полюси омивають течії бездумності. Час вимагає: або демократія, або фашизм. Перше неможливе. Зате можливе друге. Між іншим... Мені подобається мода блискати круглими колінцями. Чого ви хмуритеся? Я вас не тримаю на особистих дорученнях заради того, щоб дозволяти собі... Ну,, ви самі розумієте. Але я теж людина і я маю право сказати, що мені подобається, їй-бо, Мартусю..."
Попри базікання Свид займався тим, що без кінця ли-хоманив редакцію: когось щомісяця звільняв, когось наймав, комусь виявляв недовір'я. У журналістських колах охрестили "Народну долю" кузнею скандалістів. Одначе звільнені працівники дивним способом влаштовувалися на кращі посади (либонь, Свид полюбляв творити характеристики; більш нічого він не писав, і вважалося, що в журналістиці він мало тямить).
Підліток вийшов на вулиці Сапеги. Трамвай черкнув світлом кінну статую. За життя Сапега був нібито другом народу і меценатом культури. Вклавши у слова протилежний зміст, львів'яни прозвали трамвайну зупинку "Під конем". Заарештували трьох провідниць, що оголошували зупинки по-народному, і тепер вона безіменна.
lia вокзальні перони не сягала стихія ринкових цін. Практичні жінки порадили Марті чимсвіт їхати сюди за продуктами. Молодиці з приміських сіл, ще сонні і роздобрілі від вагонної духоти, не торгувалися. Може, не хотіли з перших кроків дриґотіти на холоді, може, вселяло непевність принишкле, ледве освітлене місце, а може, кожна рада була виграти хвилину-другу на походеньки в крамниці. Марта любила їздити на вокзал ще й того, що спросонку селянки сипали такими свіжими, перлистими слівцями, яких на ринку не вчуєш: там в обігу "Со pañi chce? Hele pañi da?'*4
До редакції Марта простувала з двома важкими пакунками, н" манило додому, до Олесі, "фаетона" і грізної Мар-селли, одначе треба було відсидіти належні вісім годин у "звіринці", в прокуреній стайні з тріскотом друкарських машинок.
— Оце я розумію! — Шнибаюча хода алкоголіка: Мар-ту наздогнав Захар Найда. — Дозволь допомогти?
Марта бридилася старих парубків, але сили покидали її і вона віддала Найді обидва пакунки.
— Гей-гей, два пуди натщесерце!
— Тобі не завадить гімнастика. Ач, який кругленький!
— Якби я був менш вихований, я тобі дещо сказав би, — одбасив Найда.
— Не жахай. Мені приблизно відомо, хто на що здатний.
— Я завжди собі клепчу: "Не вір святенницям".
— Що нового? — запитала Марта. За Найдою вкорінилася слава пліткаря.
— Благословенний Львів мирно передрімав ще одну Божу ніч. Тільки на Городецькіи роздягай якусь російську емігрантку, а на Пекарській пограбували крамничку.
— Для мене всі емігранти злилися в образі Івахіна, і я їм нітрохи не співчуваю. Звичайно, лишитися під холодним дощем у сорочині на бретельках — не велика приємність. Ти знаєш якого-небудь гідного емігранта?
Найда посміхнувся:
— На жаль, ні. І з Жорою не сходився близько. Поруч ми фігуруємо тільки у редакційній приповідці.
— Про те, що газета тримається на трьох "г", яким досить Найди?
Найда розсміявся.
— Гектор Свид, Георг Івахін і Гамільтон Полянський... Так, цим ніколи не загрожуватиме звільнення. Захаре, ти працював на особистих дорученнях редактора?
— А що?
— Свид третій раз натякнув, що відрядить мене в повіти. Мене ця перспектива просто мордує. Я не можу покинути Олесю. Дитина не перестає тремтіти, що знову згубиться.
— Третій? — перепитав Найда. — Взагалі, це знак того, що на тобі зупинилася його увага. Але вважай, що ти для нього перестала існувати.
— Чому?
— Він лякає тричі.
— Я що-небудь втратила?
— Від того, що не скористалася його увагою? Можливо. Принаймні ти сиділа б в окремому кабінетику поруч з його кабінетом, а Свидові наміри змінилися б після чергового виклику до начальника секретної служби.
— В такому випадку — шкодую.
— Усе, що ми робимо, серденько, десь розігрується, як на нотах. Враховано навіть те, що ти сьогодні їздила на вокзал за продуктами, запівдарма набрала всякої всячини, прийшла до редакції в доброму гуморі, отже...
— Чого ти замовк?
Найда гукнув Свидовим голосом:
— Мартусю, всипте трохи перцю цій комуністичній "Нашій правді".
— Але ж вона не комуністична.
— Підозрювати корисно. Не тоді стайню замикати, як коней покрадуть.
— Ось як!
— Ми, ягідко, мов сліпі котята, не бачимо, що нас загнуздують побутом і нікчемними обов'язками. Одразу видно, що психологію ти студіювала в жіночій гімназії.
— Навіть де-небудь враховано, що такий-то Найда до такої-то пори лишиться вірогідно старим парубком і це можна використати так-то і так?
— Коли вже дишлом у мій тин...— Після паузи Найда сумовито промовив: — Бачиш, руки мої в мозолях. Але вони завжди розслаблені. В додатках до календарів про це пишуть: "Людина невпевнена в собі, всі її добрі наміри потребують підтримки сильнішої натури, через сором'язливість не сміє освідчитися жінці, котру кохає..." Може, й вони гортають календарі.
— Зате я певна, що твоя любов до новин служить службу.
— Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх.
— О!
— Інакше не виходить.
— Стривай. Я про щось хотіла спитати, а ти нав'язав тему про архітекторів людської западні.
— Почнемо заново. Свид натякнув, що пошле тебе в повіти.
— Ага — про Івахіна. Невже ти з ним ніколи не посперечався? Він радіє нагоді зітятися, як алкоголік — конституційному святу чи футбольному матчу. При цьому він твердо вірить, що істини приблукали на Галичину його емігрантськими ногами. Якось каже: "Жандармерія була підпорою найсвятішої церкви? Була. Чого ж ви дивуєтеся, що вона підпирає ідею про справедливе суспільство!"
— Я — ти ж знаєш — не вмію сперечатися, — відказав Найда. — Та скажу інше: висловити небажання може той, хто має право висловлювати бажання. Одного разу Жора мені півдня втокмачував, що Київ — не Україна, що Україна — Чернеча гора, а Київ був і залишиться гопаковою околицею...
— А що ти хотів почути від білоемігранта? — запитала його Марта.— Що?
— Певно, що від колишнього лизуна царського престолу... — погодився Найда.— Отож, л написав довжелезний репортаж з діалогами, пейзажем і кажу: "Пане Івахін, віднесіть це, будь ласка, друкарці, і йдемо обідати". Він, мабуть, чекав, що в ресторані я дам язику волю ще й почастую пана Івахіна за те, що відкрив мені очі, а я замовив дві тарілки борщу і вразив його не менш, ніж офіціантку, що звикла до наших трапез.
Марта розсміялася.
— мені часто спадає на гадку дивовижне запитання: чому ніхто не напише книжку про те, що роблять у наші дні відомі літературні герої: Макбет, Отелло, Гамлет, Рас-тіньяк, Дон Кіхот?..
— Колись і я про це думав. Мені здавалося, що не слід повторювати те, що робили інші, боявся стати пародією на кого-небудь з тих героїв. А згодом я зрозумів, що все це дурниці. В наші дні людина проявляє себе в двох станах: або мусить вдавати, що не має власного ідеалу, не має за що боротися, не має життєвого риску, що її ніщо не бунтує і ніщо їй не загрожує, або є такою насправді. Схожість за певних обставин з Растіньяком чи блазнем не грає ніякої ролі, і на це можна не зважати. Правда, коли тобі щось закинуть, вважай — Ганнібал біля воріт —— й умій дотепно протеоретизувати свою безтямну поведінку.
— Приблизно ось так, — посміхнулася Марта. — "Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх".
(Продовження на наступній сторінці)