Олеся, наприклад, читає в шість років. Клас за класом похвали, подарунки, значки, фотографії з вихователями. Вмираючи, бездітна тітка, що весь вік ярмаркувала, заповіла на мої "школи" всі нажитки. Я довго оплакувала тітку, хоча бачила її всього два-три рази, коли вона приїжджала до нас на храмові свята. Тітка сама правила парою вгодованих, коротко острижених рисаків. Коні били копитами землю перед ворітьми, а тітка, звівшись на бричці, гукала батька: "Іване, відчиняй — гості! Чом це ти не замаяв пліт зіллям? Почепи коням опалки з вівсом і не забудь напоїти. А де Ганна? — Мама ніяково посміхалася з порога, зодягнена в міську шовкову блузочку, а тітка нібито не могла її впізнати. — Ганно! То ти, моя голубонько? Ой, багачкою станеш, їй-бо, не впізнала. Та й чого не розбагатіти при таких дітках! Ади — кожна як писанка. Лиш по глечику молока принесуть — і вже добра повна хата". Балакуча тітка всіх приголомшувала гостинцями і найпредивнішими новинами (там десь об'явилася Богоматір і зцілила двох калік, в інших околицях з-під землі вдарила цілюща вода, а ще деінде таке вродило жито, що стебло в два людських зрости, а колос — як чоловіча долоня). З тітчиних повадок і розповідей аж сяяли перемоги. І вмерла переможливо. Звеліла сусідці навідатися вранці, сама ж помилася, причепурилась і... заснула. Рідня на похороні гомоніла про її витребеньки, лиш мама втирала сльози. В моїй пам'яті тітка лишалася незбагненною чудодійницею, що не розуміла сама себе: її мені було шкода. В заповіті, призначаючи мені усі дорібки, тітка невмілим кострубатим почерком написала, що колись Чорнези будуть пишатися моїм становись-ком, що "має хист до науки — нехай вивчиться на паню". Несподівано я стала цілком незалежною, довкола мене забігали. Та я линула до міста слідом за тітчиною сподіванкою. Одвезли на тітчиній бричці, лишили в гімназії. О Боже! Погордливі, зверхні погляди, брутальні репліки... А ця гидка, як сказав би Юліан, соціальна залисина й зловтіха тупості — ці викладачі!
Заходить до аудиторії з лукавим осміхом: "Я говоритиму не те, що думаю".
З жорстокою панською пихою: "Ви не заслуговуєте правди. Ваша правда і ваша історія у моїй кишені".
З вибачливою усмішкою: "Я сам нічого не второпаю у цьому світі".
З вовчим оскалом: "Ніхто не має власних переконань. Переконання тиражуються, це навіть дурень бачить. Я домігся посади, заробляю на прожиток і плюю на все".
Придибає без будь-якого виразу на обличчі, як манекен, як викидень з небуття.
Заходить того, що вважає це обов'язком, щоб, безтямно закотивши очі, відголосити прописні істини...
Я несамовитіла. Мені кортіло схопити плетеного з сирцю тітчиного батога і періщити ці обличчя до крові..."
— Мамо, лягай і візьми мене до себе. — Олеся дивилася на Марту винуватими очима.
— В ліжечку зручніше.
— Тут... порожньо.
— Якщо порожньо... — Марта усміхнулась. Відколи доля подарувала їй цю дівчинку, її власні болі і прикрощі мусили раз по раз поступатися. Маленька людина вперто заповнювала мартин' всесвіт".
Олеся обвила рученятами Мартину шию і залебеділа:
— А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди!
— Через рік я не здужаю тебе підняти.
— Якби можна було не рости, мамо, я...
— Цить, дурненьке.
Вони вклалися на канапі, в Олесиному "всесвіті" запанував лад, і вона спитала:
— То правда, мамо, що піді Львовом тече річка і під містом вмирає?
— Вмирають тільки люди.
— А звідки вона береться?
— Із джерел.
— Це такі печери, де нуртує вода?
— Так.
— То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах. Не заперечуй, ми в притулку аж посварилися, але я всіх переконала.
— Розкажи мені про це.
— Про те, як сперечалися чи як вмирає річка?
— Про річку.
— Доки вона не запливає в підземний тунель — то жива. І в тунелі ще жива. Але там, де спускають нечистоти, починає вмирати.— Після паузи Олеся додала: — Я знаю, що вмирають люди. Звірі — гинуть, риба і раки — засинають, а раби — конають.
— Хто це сказав?
— Забула. Я не все запам'ятовую, а лиш те, що мені потрібно. То, якщо в річці чиста вода, мамо, а в неї заливають бруд,— вона вмирає...
Марта всміхнулась. Дівчинка торкнулася пальцем її губ і ображено мовила:
— Тебе я не переконала. Так я і думала. А інших — всіх-всіх — я можу переконати в чому захочу. Мамо, а того чоловіка ми вже разом переконаємо.
— В чому?
Олеся поклала голівку Марті на груди і прошепотіла:
— Ну, ми не видамо нашої таємниці.
— Якої?
— От ще! Гадаєш, я не розумію, чого ти мовчиш? Ти боїшся, щоб мене не одібрали. Я, мамо, нікому не скажу, навіть коли б убивали. Ми ж знаємо, мамо, що я зовсім не Олеся. Мамо, в тебе дуже серце закалатало. Не потерпай. Чуєш, мамо?
Марта мовчки кивнула.
Олеся голосно зітхнула і з перебільшеною гіркотою мовила:
— З самого початку нам ведеться як з Петрового дня.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Марта, думаючи: "З цим дівчам треба триматися сторожко. Хтозна, що воно притримує в пам'яті, а що ще спливе зненацька".
— І те, що ти мене втратила, і що я не призналася в притулку, як мене по-справжньому звати, і що тепер мусиш з цим миритися. Правда, клубок?
Марта не озвалась.
— Спиш, мамо?
— Ні.
— Не журись. Все, спати. Більше не буду. Ти за день натомилася, а я не даю спокою. Спимо, мамо? Ще набалакаємося. Спимо?
— Так, Олесю.
Зітхнувши, "Таємничка" невдовзі заснула. Марта поправила їй голівку, вона щось промимрила.
— Спи, Таємничко, спи.— Марта зиркнула на ледве сірий квадрат вікна. — Коби вже задніло, чи що... — Потому тихо сказала: — Здається, конче треба, щоб людська свідомість зупинилася перед тим, що накопичилося і наплуталося в житті. Вигадаю собі міністра внутрішніх справ, щоб забороняв думати... Ваша самітність — це форма ваших стосунків з людьми?..
Глава П
Олеся накинула на петлю защіпку. Марта мить стояла під дверима. Ступанці прошемрали до вікна, зашелестіли на килимку, скрипнула канапа.
Марта зійшла в двір. Для певності позирнула на вікно, але було ще темно і Олесиного обличчя вона б не побачила. " Таємничка лягла досипляти".
Шмагав вітер. З парасолі лились важкі ручаї. У кінці вулички на трамвайній зупинці тремтів на холоді мокрий, лиш у блузині, простоволосий підліток.
— Півгодини стовбичу,— промимрив він на запитання, чи був уже трамвай,— три проскочили, не зупинили, свинюки.
Марта трохи заспала.
— Тобі яким їхати?
Підліток одчіпливо повів плечем.
— Стань під дахом, не мокни.
З-за рогу бликнули фари. Висіла юрба перекупок. Підліток прошмигнув біля провідниці й обняв поручень на передньому виході, даючи зрозуміти, що готовий зійти, якщо та не змилостивиться і вимагатиме мідяка. Марта заплатила за нього. Гримаса нудьги і озлоблення збігла з лиця дощовою краплею, він просіяв і шибеникувато під-танцював до реостата, від якого по вагону поширювалося чадне смолисте тепло. Вожата погрозила хлопцеві зморщеною мавпячою рукою.
"Де їх, отаких, викопують? — подумала Марта про повну набурмосену жінку в чорному береті. — Оголені нерви і безпричинний вереск. Підборіддя — наче мур, а чола — смужечка, аж кортить розгорнути волосся на голові й глянути, що під ним".
Очі жінки ніби зирнули самі в себе, і на обличчі відбилося збентеження. Мабуть, вона не могла позбутися спонуки йти далі. Глипнула на Марту, на коштовну брошку в косах і, певне, вирішила, що свідок годящий: між нею і хлопчиськом почалася варта чаплінської кінострічки "мімічна" боротьба, наче йшлося, чи є Бог на світі, чи його ніколи не було. Хлопець торжествував, тер руки над реостатом і, мовби припрошуючи до компанії, поглядав на провідницю.
"Цей матиме Юліанову вдачу..."
Є якась інерція в кожному ранковому кроці і в кожній гадці.
"Де ти, Юліане? — запитала подумки Марта. — Де нічку ночував? Може, тебе справді випустили і ти, мокрий, як цей хлопчисько, дрижиш у залитому колючим світлом безлюдному трамваї, з поблажливого дозволу менш "інерційної" особи, і не смієш подивитися на відображену в склі арештантську куртку?"
Після минулого ув'язнення Юліан півдня ходив під вікнами редакції, аж доки Марта випадково не побачила його, виглянувши на вулицю. Крім Захара Найди і Ми-росі Коваль, з якою Марта потоваришувала ще в гімназії, ніхто не знав Юліана в обличчя. Найди на той час якраз не було, Мирося хворіла, а вона вибігла на тротуар і поволокла Юліана до найближчого комісіонера за костюмом. Юліан переодягався за шторою, вона ж тремтячими руками лічила гроші. На щастя, вистачило, щоб розплатитися. Марта пропустила Юліана вперед, і їй аж тоді відлягло від серця, як переконалася, що він не виділяється в юрбі, що з арештантськими доспіхами він скинув з себе невільничу відчуженість.
— Цитадель,— оголосила провідниця.
Підліток неохоче відступив од реостата і розглядав поли мокрої блузи.
(Продовження на наступній сторінці)