Вони вийшли в поле. Геть порожні аж до обрію, до тимчасового краю землі і неба, низинні, вимочені сльо-тами ниви. На дорозі, як проталини, зблискували і наповнювалися небом дощові озерця; люди, що йшли, минали їх, і вони ставали знову незрячими. Сонце то показувалося, то ховалося за хмари, то тут, то там падали снопи світла, і здавалося — нема місця, яке б їм сподобалося. Марта підіпхнула під берет прядиво волосся, відчула пальцем, як пашить лице, і засміялася щасливим сміхом... Уже... Чеканню кінець. Аж смішно — ніде сісти, пригорнути Юліана до себе... Він трохи важкий, натримании. Це завше так після довгої розлуки.
Марта світилася щастям. Очі — близькі і повні, як най-щиріша мрія. Напіврозтулені в усмішці губи. Чисте, роз-хмарене чоло...
Вона раз по раз поглипувала на Юліана, пильно зазирала у вічі, наче питаючи: "Так? Ти зі мною? Чоловічку-друже, про що твої думки? Я бачу в тебе свіжий шрам на чолі. Хто посмів замахнутися на це святе чоло брудним кулаком? Огидна держава, її слуги і її закони. Держава-по-твора... Брудна, брехлива, недорікувата... І за вухом шрам? Цей зійде, а на чолі, мабуть, лишиться. Вони хотіли вбити твою усмішку, Юліане? Твою незламність? Які вони наївні.."
Вона тісно припала до Юліанового плеча.
— Вернемось, Мартусю? — це була перша його фраза. Досі він лиш повторював її ім'я.
Марта глянула довкола, ніби прощаючись з мокрим порожнім полем.
— Вернемось, Юліане.
їм смерклося на околиці міста. В неоковирному курятнику з червоної цегли зачмихав "Перкун" — чудо пансько-польської індустрії, і над вулицями спалахнули електричні ліхтарі. (Газети писали, що двигуни марки "Перкун" "присвітять" батьківщині в дорозі до щасливого життя).
Юліан найняв візника. Моторний коник зацокав копитами уздовж єврейських крамничок з дбайливо позачи-нюваними віконницями ("Очевидно, і тут грабують", — подумала Марта). Бричка пірнула в темну вуличку. З одного боку її здіймалася стіна осокорів, берестів і акацій, з другого — котеджі прусського типу з вежами, стрілчастими фаціатами і чудернацькими мансардними надбудовами.
— Це, мабуть, цвинтар? — спитала Марта Юліана, вдивляючись у.мовчазну стіну дерев.
— Так. Його цікаво оглянути, — сказав Юліан. — Гро-бівці, мармур, золоті написи — і довгий ряд неоскверне-них (можливо, лиш у Золочеві) вояцьких могил. Шляхта відпочиває в мирі поряд зі своїми ворогами. Здається, що в Бучачі виклопотали дозвіл на впорядкування вояцьких могил. Власті нібито зважили на домагання родини Кру-шельницьких. Там полягло багато хлопців. Якесь затуманення спонукало "стратега" Петрушевича14 кинути на оборону тунелю, крізь який прокладено шматок залізниці, недобитки гуцульських куренів. Галлер вирішив, що в тунелі— арсенали. Бої точилися майже тиждень. Гуцули опиралися до останнього подиху.
Марта зітхнула, трохи згодом спитала:
— Куди ми їдемо/
— До мене.
— Ти знову зупинився в якоїсь старої відлюдкуватої вдови?
— Цього разу в удівця.
— Боже! Мені не вкладається в голові, що ти поруч. Там хоч привітно, гарно?
— Де я замешкав? Тобі сподобається.
— Великий цвинтар,— промовила Марта. Гадки її вернулися до щойно сказаного Юліаном про Бучач.— У нашій редакції, Юліаночку, знедавна працює збанкротілий розвідник Полянський. Він висловив жахливу думку, що ми терпимо через психологічні поразки.
— Це правда, — тихо озвався Юліан. — Галлер мав сорок тисяч багнетів. Але вся Європа трубила про "скорий похід залізних дивізій". Ти знаєш, що Галлер формував свою банду у Франції? Ну ось... Можеш собі уявити, як захлиналася польська пропаганда. "Бунт галицької схизми розчавлять доблесні варшавські і краківські легіони". Армія Галлера має на "озброєнні танки і літаки. Ми поставимо на Збручі броньовий щит..." На штабістів такі заяви впливають. Командування Петрушевича завагалося. Тому своєчасно не захопили Львів, дозволили підняти голову реакційному охвістю... Якраз за Львів, а не за якісь тунелі треба було битися до останньої краплі крові. Втрата Львова стала непоправною поразкою. Потім бився революційний народ, а не проавстрійська Петрушеви-чева держава; і народ приборкали, як стихійну силу... Стоп, пане! — Юліан торкнув візника на передку. — Ось вам гонорар, ми дома.
Юліан простягнув через хвіртку руку і, як господар, одімкнув якийсь хитрий засув. Будиночок був оточений садом, відчувалася близькість ставу чи озера. Юліан на-потемки запровадив Марту до кімнати і витер сірника.
— Хазяїн, — сказав він, — ідилічно настроєний чоловік і ненавидить такі блага цивілізації, як електрика. — Юліан запалив свічки на скульптурній підставці, окинув поглядом кімнату, наче ще раз перевіряючи, чи вона влаштує дружину. Він навстіж розчинив порожню шафу з низкою плічок і допоміг Марті скинути плащ. — Звикай, а я поки що нагрію води і принесу вечерю. — Та він став, усміхнений, на порозі. — Мартусю! — покликав. Марта причісувалась перед вмонтованим у шафі дзеркалом.— Ану згадай... Ні, не згадаєш. Сьогодні ж мій день народження.
— Юліане...— Марта поцілувала його. Коли він зачинив за собою двері, тихо примовила: — Того він зосереджений і задумливий. А мені пам'ять одібрало...
— Я сьогодні вранці подумав, — сказав Юліан, увійшовши з накритою тацею, — що ми, осінчата, котрі народилися в сльоти і снігові шарги, люди не романтичні і без ліричного камертона в серці.
— Але тебе це не стосується, — усміхнулась Марта.
— Може, це того прийшло на гадку, що я сумнівався, чи ти приїдеш, і почував себе не зовсім добре.
Марта вклала до папки Юліанові рукописи і прибрала зі стола книги.
— Що пишеш, Юліане?
— Чорна, невдячна і зайва, як на здоровий глузд, праця: все той же комплекс засмальцьованої неповноцінності, байські старожитності в сфері найновітніших стосунків і таке інше, — відповів він не без сарказму.
— А що читаєш?
— Чогось знову принадив Гріммельсгаузен. Часом дорослі пильніше вслухаються в казочки, які розповідають вечорами дітям, ніж самі діти.
— Ще одно запитання до повного інтерв'ю: з ким зустрічався?
— Д можна про це після вечері, Мартусю?
— Йти мити руки?
— Двері до кухні відчинені, там світиться. Через хвилину вернувшись, Марта спитала:
— Чим займається господар?
— Господар... — Юліан посміхнувся. — Це наймит багатого галицького емігранта, що приїхав з Аргентини вмерти на своїй землі. Прізвище господаря-наимита То-досій Сліпчук, він родом із того села, що й Прокіп По-всюда. До речі, Прокопа на місяць привозили до Бригі-док. Повсюда-Завадович, Прокопів брат, добивався перегляду судового вироку. Помучили чоловіка допитами і знову запроторили в копальні.
— Не скоротили термін?
— Довічна каторга — це така юридична категорія, що викликає вагання лише в диявола і Бога. Можуть мінятися королі і президенти, можуть відбуватися перевороти і революції, та особливо небезпечний для нації злочинець не звідає ні милості, ні співчуття.
— О Господи! Це не світ, а тюрма.
— В'язниця, Мартусю. У цієї назви багатіші асоціації. Зв'язки, прив'язь, пов'язування, перев'язування... Сліпчук подарував мені на іменини пляшку аргентинського рому. Може, за допомогою чарки ми одв яжемося від клопотів?
— Даруй мені, Юліаночку. Я — наче дитина: хочу поговорити про страшне, щоо не боятися. Все, більше не буду докучати. Бо то й чужа хата: вікна видаються темнішими, стеля — нижчою, тиша — підозрілою. Я того спитала, чим займається господар, що так всюди чистенько, акуратно, але якось необжито.
— Аргентинець купив Сліпчукові цю садибу із обстановкою. Жарти долі: сім'я, що тут мешкала, емігрувала до Канади. Ну, Мартусю, нехай їм добре буде,— нехай усім гаразд буде.—Юліан наповнив чарки.— Що ти мені сьогодні побажаєш?
— Волі, волі і ще раз волі, Юліаночку. — Марта підняла чарку, та неслухняні губи стрепенулися, на очі набігли сльози і вона поставила чарку" метнулась до шафи за хусточкою. — Тільки волі,— додала плачучи. — Все інше ти або маєш, або міг би мати.
Він сидів, похиливши голову і заплющивши очі, мовби перегортав сновидіння, вдивлявся у глибини пам'яті. Марта притулилась щокою до його високого ("франківсь-кого") чола і подумала: "Так, тобі лиш волі бракує. Ти не диктував би життя, як... оті кабінетні чини... Ти його робив би... Юліане! Чого я не маю сил стримати ридання і псую тобі свято?.."
Юліан узяв Марту за руки і посадив проти себе.
(Продовження на наступній сторінці)