"Хоч хто, коли не селянин-бідолаха, краще знає, почому ложка солі і хто має більше права про це судити? Тим часом який-небудь недорікуватий талмудист з докторським званням на десять меридіанів рикатиме, що він нездатний розрізнити, чим дерево спинається вгору, і відмовить йому в праві на слушне слово".
— Не пошанує, пані...
"Нічого. Поки що слово — лише знак пробудження".
— О, пан Юліан уже дожидає нас.
— Рання, рання пташка, — засміялась Марта. — Так можна проспати і дружину, і все на світі.
— Дарма ти думаєш, що я щойно встав. Я вже був на ярмарку і приготував сніданок. — Юліан звернувся до Сліпчука: — Ви з нами поснідаєте, пане Тодосію?
— Дякую, — зніяковів Сліпчук.—Я звик попити молока натщесерце і можу протинятися до вечері.
Юліан зодягнувся у спортивний светр і був схожий на борця, навіть риси обличчя ніби стали грубіші. Сліпчук запрошував на подвір'я. Марта взяла Юліана за руки.
— А сьогодні як на серці?
— Сказати правду? — Юліан зміряв Марту лукавим поглядом.
— Погано? У світі чогось не вистачає?
Він кивнув, одначе не зміг стримати усмішку.
— Можна відповісти словами Верлена? "Люба, не треба розмов..."
— І це все, що ти пам'ятаєш?
— Я завжди боявся, що той нещасний томик на мене вже не розрахований: з нього все виколупали ніжні рожеві кігтики. А ще як спадало на гадку, що до нього звертаються як до заклинання, щоб виворожити болячку, мною опановував забобонний страх.
— І ти не намагався пересилити себе і розгорнути книжку?
— Скільки раз!
— Ну й щог
— Літери ряхтіли перед очима, як роса на сонці, напливало суголосся якихось звуків... Верлен мене загіп-нотизовував.
— Мене твій Сліпчук мало не загіпнотизував.
— Розповідав про невдаху Костянтина?
— Сліпчук змалював його як рефлексійного дивака.
— Мабуть, він будує свою сагу відповідно до статі, зовнішності і гумору слухача. Тобі він, очевидно, хотів показати відчайдушну романтичну фігуру.
— Можливо, бо були і пісні, і ліричні відступи, і слово самого горе-лицаря.
— Між іншим, постать цікава.
— Я не стверджую, що пересі і іа, але, мабуть, така вже я засушена вашими, чоловічими, інтересами жінка — мене вразив лише не знаний досі вияв жалю за батьківщиною, ностальгія, конвульсія туги, якщо можна так висловитися.
— А мене вразили соняхи.
— Символи, символи?..
— Будь я Трушем, я додав би їх до циклу "Про самоту".
— Ти чув, що Труш вийшов з "Товариства для розвою руської науки"? Ні? Мабуть, це таки в характері наших братів по крові. Тихесенько собі малювали щось було, та лиш заговорили про шляхи розвитку українського мистецтва — посварилися, стали паплюжити один одного — і не треба було спеціального урядового розпорядження про скасування товариства, само розпалося. У студіях засіли ремісники та іконописці. Труш малює дома при свічці. Пильнуй, Юліане, щоби й університет не спіткала така доля.
Юліан нахмурився, після паузи сказав:
— Либонь, це буде не моя турбота.
— Що ти маєш на увазі? Юліан не відповів.
— Юліане?
— Гаразд, Мартусю, побалакаємо потім. Сьогодні мені повідомили про арешт Осипа Маковея.
Марта помітила, що він викручується і зволікає з бесідою про справи. Він наче не міг себе знайти. Весела самопевність ще перебувала у в'язничному сповитку, спалахувала іскорками, він сидів, задуманий, на стільчику біля її колін і мовчки гладив її руки. Вона вирішила не неволити його розпитуваннями.
На гадку спливали розмови і зустрічі, про які Марта хотіла розповісти Юліанові. Вона перебирала їх у пам'яті і відкидала. "Це краще сказати при нагоді... З цього можна було б просто посміятися..." Відпадали тижні, місяці, шматки життя. Біль, що допікав їй, коли її минали не вітаючись після того, як Юліана заарештували, став дріб'язком. Було й інше. їй не довіряли. Через людей, що мають доступ до Родзісада, вивідували, які в неї "стосунки" з офіційними колами; підозрювали за те, що її не звільнили з роботи; шепотілися за спиною, бо Свид дозволяв собі патякати про політику, коли розмовляв з нею. Ой, несолодко почуваєш себе, коли на кожному кроці натикаєшся на мур стриманості, недовір'я і недомовок! Вона навчилася співчувати людям, яких сама свого часу відшивала. Правда, не через недовіру. Були клопоти, які не потребували свідків і помічників. Людина тупцяє довкола тебе, щось несосвітенне бубонить, сипле категоризми, щоб показати, що не боїться й готова на все, або дивиться таким жалісним, зацькованим поглядом, що огортає досада. Тим часом ця людина тобі зайва і остуджуєш її холодною ввічливістю, згорда кинутим жартом чи повернешся і підеш пріч. Звичайно, багато знайомих образилося, одні замкнулися, інших втрачено; і неможливо виправдати себе тим, що, коли в людини є тверді переконання, вона мусить бути послідовною; де в біса взяти тої послідовності? Все під наркозом, все німує, а люди, котрі щось роблять, тримають тебе на відстані...
Ясна річ, що це ознака слабкості і обмеженості руху. Схоже, що кілька десятків авантюристів вирішили присвоїти собі відтинок історії. Бач — новоявлені декабристи, наполеончики... Генерали без війська. Тому офіційній пропаганді легко зганьбити й знеславити навіть святе діло. Досить пустити плітку, що Юліан — пияк, неврастенік, живе на віру з молодицею, червоний шпигун, отримує 3-за кордону гроші, бенкетує в ресторанах, залякав своїх спільників і однодумців... О, тоді й натовп зацькує, нащо з ним морочитися слідчим, заводити атестати на харчування, виділяти окрему камеру в Бригідках і, зрештою, свідомо створювати йому ореол борця. Посадовити його до скляної в язничної клітки, нехай усі бачать, що це за пташок!
— Юліане.
— Слухаю тебе, Мартусю.
— Юліане, я несподівано відкрила найстрахітливішу обставину нашого буття. Ви, світлі голови, і не здогадуєтеся.
— Боже! Хіба так легко обняти розумом усе, що вони безтямно накоїли.
— За борт життя, Юліане, викинули людей середнього віку. На сцені діди і недолітки, політичні хулігани. Отак десь з двадцяти до сорока років — це ті, що населяють тюрми, концентраційні табори, на яких впала немилість, які не по своїй волі "вмивають руки" від сумнівної політики. Діди улюлюкають, недолітки гавкають, а невільники ярмують. Суспільство позбавлене серцевини. Тому воно невибагливе, всеїдне, для нього стравна будь-яка духовна пожива. Тільки ви дивитеся за обрій сьогоднішнього дня, але ж ви під ключем... Я не знаю, що ти встиг зробити, відколи тебе звільнили. Мені здається, можна починати... Чого ти мовчиш, Юліане? Він зітхнув.
— Я радий, Мартусю. Розумію, що тобі було нелегко, — майже божевільна ідея! — Він похилив голову і додав стиха: — Ти маєш рацію: нас перетворюють у внутрішніх емігрантів. А діди онде, недолітки-хулігани створюють військову організацію1 . Тому заснування підпільного університету матиме політичний резонанс. Але мене попередили, що власті вносять у чорні списки викладачів і студентів. Якщо комуністи продемонструють свою причетність до університету, якщо до тих списків приплюсують матеріали святоюрського процесу, цей заклад постараються скомпрометувати перед світом і зашлють усіх в концентраційні табори.
Марта відчула, які тіло її дерев'яніє.
— Цього не мохсна допустити.
Юліан ствердно кивнув і заходив по кімнаті.
— Я поїхав сюди, щоб не накликати на людей шпиків.
— Вони знають, що ти зупинився у Сліпчука?
— Безперечно.
— Коли ти вийшов?
— Два тижні тому.
— Тебе самого випустили?
— Ні, люба. З групою... .групою революціонерів. Пригадуєш Миколу Павлюка? Його схопили на похороні професора Кривов'яза... Хлопці геть виснажились, пішли в підпілля.
— А ти?
— Як бачиш, я при здоров'ї. Багато справ. Якраз минула пора утримуваних мудреців. Ці алхіміки нічого не створили. Незважаючи на подаровані сани й котеджі, їм на старість дошкуляє сумління, що могли б дещо зробити, якби не вислужувалися в наукових товариствах, як у яких-небуць чиновних. Ремства цих людей можна використати...
— Ти довго пробудеш у Золочеві? Юліан посміхнувся:
— У тихих болотах завелись чорти. Треба їх розбудити. — Серйозно додав: — Я відрекомендувався жандармам як член Наукового товариства імені Шевченка17. Вони посилено полюють за хлопцями, а мене тримають на оці, чекаючи, що до мене хтось з'явиться. А навідуються статечні князі чистої науки з бездоганною репутацією. Коли в Родзісада розсіється підозріння, що підтримую зв'язки з комуністами, переїду до Винників: ближче до Львова. Гра у гру, Мартусю... Тим часом таємний університет почне функціонувати. Ми ще в Бригідках спланували, хто з "незаплямованих" діячів керуватиме справами. На жаль, декому з них довелося жбурляти в обличчя всю історію: бояться. Поки що зупинилися на чотирьох кандидатах. Серед них — моя дружина, причому вона на себе візьме роль згодом: не сумнівайся, що й до тебе придивляються, хоч ти не входиш до жодної політичної організації.
— Якщо в тебе не буде змоги втрутитися, я можу покластися на людей, яких ти не досить знаєш?
(Продовження на наступній сторінці)