Найда понурив голову. Може, думав про невдале життя, про братів, що не звідали добра. Тепер це був не найа-вантюрншшй галицький репортер, не п яний нелюд, що роботою і горілкою гамує злобу. Це був тихий, побитий мозолями селянин серед поля на межі, під високим ясним небом і невмовкними жайворонами. Селянин, біля якого, форкаючи і мотаючи головами, стояли запряжені до плуга коні, а за плечима, заховавши обличчя в долоні, схилилася над ним його жінка, що прийшла сказати: "Лишай роботу. Вмерла дитина. Ходи, треба ховати, спека..."
Полилося ще гіркіше.
Ой війна, війна, світова війна, Не жди, мати, сина, бо його нема. Твій син молоденький на траві лежить, Його кров червона на сонці кипить.
Як заграла чарівная скрипка, По всім світі розлилась луна: Впав, дівчино, твій милий, як скіпка, Його більше на світі нема...
Найда звівся, сутулячи плечі, став навпроти незачине-них дверей, ніби чекав з привітом ще якихось гостей. Марта чула, що всі чотири Захарові брати впали від галлерівсь-ких куль під Винниками. Якби про це довідалися, Захар був би без роботи. Либонь, дуже важко з такою пам'яттю строчити репортажі на вимогу Гектора Свида. "Що ви за люди, що всіх вас рано чи пізно доводиться жаліти! — щось скрикнуло в Мартиному серці. — Ой люди..."
Мирослава розійшлася, вона деколи перебирала міру, як Бог, зсилаючи лихо.
Кумоньку-кумс, добра горілка, Погостювала б до понеділка...
Марта не підтримала Мирославу, і та вмовкла, підступила до Найди.
— Що, Захарочку? Не смутися, парубче. Ліпше знайди собі пару, заведи діток...
— Запрягай, — перебила її Марта. — Запрягай, Найдо.
Спершу Зяхар завіз Марту, тоді погуркотів з Миросею мовчазним містом на Погулянку.
Але десь через півтори години Марту розбудила Мар-селла.
— Вас не догукаються, папі Марто. Якась тарахкалка під будинком і якісь двоє...
Марта зійшла у двір.
— Мартусю! — з голосним шепотом кинулась до неї Мирослава. — Лист від Юліана. Золочівський штемпель на конверті.
Марта тремтячими руками розірвала конверт, хоч було темно і листа не могла прочитати.
— Захаре, Миросю, зайдіть до мене на хвильку. Може, щось таке, що мені треба виїхати. Порадимось.
Юліана звільнили. Він негайно запрошував Марту до Золочева.
Постукала Марселла. Щоб не розбудити Олесю, Марта завела Мирославу і Захара до кухні. Що сталося?" — на непривітному Марселлиному лиці.
— Редактор посилає мене в повіти, — сказала Марта, звертаючись до господині.
— А дитина?
— Віддаю Олесю до знайомих, до Мирослави, ми разом працюємо...
—Зі мною не хочете лишити? — проворкотіла Марселла і вийшла, не чекаючи відповіді.
— Молода жінка, а чорт, — посміхнувся Найда. — Що це за дама?
— Власниця цієї кам'янички, — відказала Марта. — Колись працювала куховаркою в Петрушевича, потому служила покоївкою у полковника Родзісада. Прикра доля в цієї жінки. Зовуть Марселлою.
— Слухайте! — Найда приклав пальця до чола. — Та це ж Текля. Це — Прив'язана Текля.
— Марселла,— повторила Марта. Найда одмахнувся.
— Текля, її обезчестив з трьома солдатами капітан Ренет.
— Так, — упав голос у Марти.
— Значить, тепер вона — Марселла? Цікаво. Марта кивнула.
— Товариство, — схаменулася Мирослава. — Значить, Мартуся їде, ніхто нічого не знає, для Свида — вона захворіла, Олесю я беру до себе. Буди дитину, Мартусю.
Марта торкнула рукою Олесине плече.
— Ти не спиш?
— Той чоловік приїхав, мамо?
— Ні. Але в мене відрядження в повіти на три дні. Я тебе лишу в пані Мирослави. Там по сусідству є маленька дівчинка, може, на рік молодша за тебе, пані Мирослава познайомить вас, тобі не буде скучно.
— Ти не покидаєш мене, мамо?
— Що ти, любе моє! — Марта розцілувала пухке зі сну личко.
— Мамо, мамо, — тихо зітхнула Олеся.
— Я вернуся через три дні. Ходи зодягатися.
— Ой, не лишай мене, мамо.
— Яка ж ти, Олесю... Я вернуся, коли хочеш, через два дні.
КНИГА ДРУГА Глава І
Поїзд відходив о дванадцятій. Марта знову рушила уздовж перону. Ці кілька годин чекання виявилися справжньою мукою. Марта почувала себе зовсім чужою і самітною. "Пройдіть, пані, до почекальні. Там прибрали, затишно і нема людей..." Чого він хоче, цей голос з іншого світу? Він повторив запрошення по-польськи. Марта по-польськи подякувала і спробувала усміхнутися. Залізничник стенув плечима і, ніби йому щось раптом передалося від неї, подався в протилежний кінець такою ж самою скованою ходою, наче встав після довгої недуги. Майже чверть перону захопила селянка. Один мішок вона тримала на плечах, а другий опустила на бетон. Тітчина голова закутана хустиною — щілина лише для носа і для очей. Марті здалося, що її власне обличчя занадто відкрите. Вона поправила берет, пустила по скроні прядиво волосся. "Якби в душі був якийсь перемикач, — подумала вона. — Рубильник вгору — Юліан у в'язниці, Марселла, Свид, редакція, нічні злочини; рубильник униз — Юліан на волі, гомін многолюддя, зустрічі, бесіди, цілком, цілком інші турботи, є з ким порадитися, відчуваєш руку, на яку можна опертися; Марселла, Свид, нічні злочини стають лише рисою буття...
Так, знову будуть друзі, вітатимуть здалека. Мирослава почне друкувати кращі вірші, Кость Грушевич застриб-не в залубенілі шати ліберала, більшість діячів" сприйматиметься як декоративна когорта фантастичних верхівців на фантастичних конях, що пливе кудись на фантастичному обрії... Якби в душі був якийсь перемикач...
Марта знала, що, пригортаючи Юліана, дивитиметься кудись в далеч, наперед готова до появи жандармів (вона виходила з кімнати, і вони увижалися на сходах, за дверима, під штахетами). Але потому вона звикне до Юліана, і, щойно усміхнеться якась радість, — його заберуть, і вона подумає: "Хоч би в душі якийсь перемикач був..."
На перон з галасом вигулькнув гурт циган. Моторна, струнка, впевнена, як принцеса, до Марти наблизилась вогнистоока циганка.
— Золотого, пані, — скажу майбутнє.
— За золотого можна день прожити, — відказала Марта.
— Але, як віриш у свій льос, грошей не лічиш.
— Чому ви такі безцеремонні? А якщо в людини щось таке на серці, що вона потребує спокою?
— О пані! Слова "майбутнє", "щастя" і "любов" бринять в кожному з нас, як мамина пісенька. Ворожки того і надокучливі, що ці слова дуже гарні. Навіть молитва вдячності сумна, пані. А це...
Не доказавши, циганка війнула довгою збірчастою спідницею і гордовито зацокала каблучками до селянки, що й далі стояла посеред перону, не знімаючи мішок з плеча. Проте і біля селянки їй не поталанило: вона вернулася, навіть не забалакавши.
— Але ж майбутнє, щастя, любов, пані...
— Одчепися,— відмахнулася Марта.
Гурт циган стрів молоду ворожку вибухом реготу. До Марти рушила пара циганчат: хлопчик і дівчинка. Марта. дала їм по мідяку. На знак вдячності вони проспівали куплет якоїсь пісеньки, приплескуючи в долоні, їхні личка набрали серйозного і відчуженого виразу.
'Тgt;оже, як Олеся тремтіла, коли я йшла від Миросі,— подумала Марта. Жаль озвався в її грудях майже фізичним болем.— Треба кудись з нею поїхати, їй бракує вражень. Дитина так далеко зайшла в страхи, що я побоююся за неї*".
Марта дотепер відчувала на шиї холод Олесиних ручок. Вона героїчно трималася, щоб не заплакати, але голос її дрижав, вона захлиналася словами... В дітях це так зворушує... Марта зітхнула. "Я ще встигла б привезти Олесю на вокзал. Але ні, хто його знає, які в Юліана наміри. Може, нездужає, може, доведеться шукати пристановисько, найняти доглядачку? Олеся з Юліаном не лишиться ні на хвилину, буде тягнутися хвостиком за мною..."
Марта купила на привокзальному майдані два кілограми яблук і кілька булочок, їй здалося: на неї надто пильно глипнув якийсь тип у дорожньому плащі, що стояв при вході у вестибюль і стриг нігті маленькими ножичками. Вона зазирнула до почекальні, тип дивився їй услід. "Як вас підбирають,— посміхнулась Марта в душі, — що всі ви схожі? Дивно. Чимось схожі конфіденти, наглядачі, урядовці відповідних розрядів... Одягаються... Так, одягаються однаково. Однострій секретного агента. Однострій пе-пееса, ендека, х'єна13. Пика — "монополія польська, стандарт — номер такий-то..." Ендеки взуваються в чоботи з високими халявами і носять сірі брилі. Це натоптані самовдоволені човгачі... Агент лишився у вестибюлі. Очевидно, представляє секретну службу на вокзалі".
На пероні Марта несподівано наткнулась на Гамільтона Полянського. "Накликала! — вигукнула вона подумки. — Бетховен сказав би про наш час, що все довкола мусить не тільки мовчати, але і ходити наосліп. Варто побачити одного шпика — і перед тобою винирне ціла сотня".
— Добридень, пані Мартусю! Куди дорога стелиться? Свид послав у відрядження/
— Щоб він нікому не снився, ваш Свид. А ви куди?
— Іду до Золочева.
— Справді?
(Продовження на наступній сторінці)