Якось Найда признався, що змалку навчився компонувати події, які не відбулися, а відтак — і ті, про які чув одним вухом. "Мої батьки були бідні, як церковні миші, і я змушений був уявити себе в кокарді гімназиста. Війна не дала закінчити університет, та я уявив себе дипломованим фахівцем. На фронті я уявляв себе в мирні дні за двадцять років згодом. Я невідступно думаю про одну дівчину, яка працює в нашій редакції"". У редакції працювали три жінки: Марта, Мирося Коваль і секретарка. Всі перезирнулися.
Найда був душею кожного захимереного вином товариства. Він міг пиячити дні і ночі, мав терпеливість кожного вислухати і зворушливо дивуватися навіть/з того, що не викликає здивування. "Аж он як!.. Ах ти диви!.. О-йой!.." Жалісники від цих вигуків починали плакати.
Мешкав Найда десь на мочаристій, загни лій околиці Львова. Завжди носив у портфелі калоші і щітку, на роботу шкандибав удосвіта, причепурювався, його звикли бачити мовби щойно вийнятого з-під праски.
Марта з Мирославою дибали добру годину, а дідусь, якого спитали, де така-то вуличка, махнувши кудись рукою, прошамкав: "А ще з півгодини шпаркої ходи, паня-ночки'.
Смеркалося. Уздовж вузенької вулички сиротливо зблискували поставлені оддалеки ліхтарі.
— Щодня чимчикувати такий шмат дороги! — мало не обурювалась Мирослава.
— Під градусом виглядає йому близько.
— Але ж сидять у корчмах за північ. І це шнипати додому, подрімати — й назад. Заставимо одвезти нас до міста.
— Викличе карету, — посміхнулась Марта.
— То бодай підпровадить. Тут гарненько: листя ще не обсипалося, терпка свіжість...
— Кумкають жаби...
— Ти стаєш прозаїчною бабою, Марто.
— Цікаво буде, якщо ми Найди не дочекаємося.
— То провітримось. Що я бачу? Отой звіринець, чи заповідник, як ти кажеш, і свою стелю з старосвітською люстрою. Чого ти перехрестила редакцію на звіринець?
— Бо така звичка.
— Бо вона — ніби якийсь та острівець на зловорожому болоті?
— Ти як моя Олеся: "Бо це, бо те?.."
— В тебе псується настрій?
— Посидимо в Найди не більше п'яти хвилин. Молодиця, що йшла з відрами до колодзя, порадила їм
звернути на стежку через городи. Вони здолали кілька перелазів, обшморгали черевички об штурпаки, пірнули в туман, нарешті зупинилися перед високими штахетами. Ще перелаз, ще кількасот кроків — і опинились в тупику між забудованими дворами. Рвалися з цепів собаки, зчинився лемент, та ніхто не ткнув носа з-за брами.
— Ось його садиба, — сказала Мирося, мацаючи табличку. — Тринадцятий номер.
Вступили в темне, обкладене високими стодолами і шпихлірами подвір'я. Доріжка з плиток довела їх до приземкуватої, але міцної, як і Найда, хатчини. Над дверима блідо тліла замаскована дашком, як за воєнного часу, жа-рівка. Зачувши кроки, в стодолах і під оборогами закир-гинькали поросята, заблеяли вівці, кози, мукнула корова, заґелґотали лебеді.
— Ого! — вигукнула Мирослава.
Пройшовши через темні сіни, Марта переступила хатній поріг і пошукала біля одвірка вимикач. Обидві затулили долонями роти, щоб не пирхнути зі сміху. Найда спав за столом, опершися на руки. Біля нього миска вареників і до половини випорожнена пляшка. Марта з Миросла-вою примостилися на лаві.
— цибулькою пахнуть, — прошепотіла, нахиливши обличчя над мискою.
Накинулись на вареники, як голодні ворони. Мирослава підняла до світла пляшку.
— Сивуха. В хаті пахне брагою. Покуштуємо?
— Вина б випила.
— Вина? — підвів голову Захар. Жінки вибухнули реготом.
— Гості!.. Боженьку, дівчата! — Він протер очі і забігав по світлиці.— Котра година? Восьма? Мартусю, Миросю, дівчаточка, даруйте. — Він прислухався. Знадвору долинав вискіт і вереск. — Я миттю, стада мої голодні. Я швиденько.
Найда з хвилину вовтузився у сінях, переодягаючись. Нараз обора спалахнула, стало ясно, як удень, затарабанили відра, заскрипіла колодязна корба, зашморгали цеберки, з дверей шпихліра бухнули клуби пари. Захар щось розминав, засукавши рукава, колотив, підливав води, важко човгали солдатські чоботи, мелькав поношений австрійський кітель з мідними ґудзиками. У корита з дзвоном сипалося зерно, хлюпотіла розварка, звідусіль чулося сьорбання і цмокання. Потому залускали двері, заклацали защіпки.
Все стихло. Ще хвилина — і Найда став на порозі свіжий, чистий, усміхнений.
— Навіщо тобі цей фільварок? — спитала Марта. Найда ніяково осміхнувся.
— Люблю поратися коло звірят.
— Добра любов! — сказала Мирослава. — Тут такі грошенята можна лупити...
— Ні. Вигодую і роздам.
— Дивися — милостивець!
— Спитайте сусідів. У мене й сад, і пасіка. Хіба не приємно подарувати великій родині мішок яблук чи глечик меду?
— Вареники смачні. Сам ліпив?
— Я все вмію робити, Миросю, — відповів Найда серйозно. — Не бігаю ні до кравця, ні до шевця, ні до столяра. — Він підняв убрус зі швейної машинки, висунув з-під лави скриньку з інструментом.
— А чого ж ти пиячиш, бісовий виродку? — накинулась Мирослава.
— Зажди, Миросю. Ви прийшли в гості? Ось я почастую вас вином. — Найда вніс бочівку, подав кварти. — Мед будете їсти? — На сголі з'явилась макітра. — Ви пийте вино, а я цю покладу, — показав він на пляшку.
Мирослава пригубила кварту, глипнула на Марту і спитала:
— Чуєш, Захаре? Ця дама тільки те й думає, як добратися додому.
— Одвезу. В мене коник, коляска...
— Ти справді чудотворець. Нехай тобі ведеться.
— Не хочу,— пробурмотів Найда.
— Чого не вистачає?
Він вихилив одну за одною дві чарки.
— Не дивіться так, будь ласка. Я не напиваюся до чортиків. І ви звідайте вина. Може, варення дати? Вибачте, я нічого не купую і пригощаю домашнім. Сливового? Вишневого? Є чудові, залиті цукром, яблука-паперівки. Свіженькі, наче з дерева.
— їй-бо, багач. Неси. І злагоди по торбині на прощання.
Найда заставив весь стіл, ще налив дівчатам вина, і, хоч переконував їх, що не вдаряє йому хміль до голови, очі стали соловіти. Видно, вдень переборщив.
— Ну! — вигукнув розчулено. — Довіку буду вам вдячний. Гадав, що мирося пожартувала. Ти знаєш, дівко, — посварився він пальцем, — без тебе в редакції порожньо. Мартуся... — він секунду помовчав, — теж без тебе не своя... Сиджу, чекаю, стигнуть вареники, чарка за чаркою... Гарні мої дівчата, та в мене виноград є!
Миску з гранатовими гронами він поклав на стільця між Миросею і Мартою, сам же вмостився на пеньку-відземку. В таких же пеньках з чудернацькими лапами обрізаного коріння на підвіконнях росли кактуси, схожий на кістлявого діда коренище підпирав лиштву одвірка. Вічні витребенції одиноких... "Ці ситі закамарки, — подумала Марта з невблаганністю, з якою завжди ставилася до Найди, — і репутація безвідповідального алкоголіка можуть придатися .
— Голубів тримаєш? — спитала Мирослава.
— Є кілька пар.
— А кроликів/ Найда посміхнувся.
— А де ангорський котик?
— Це спадкова риса, — сказав Найда, виливаючи до чарки рештки самогону. — Жаль, що ви прийшли пізно. Все, що тут є, збирали докупки чотири мої брати. Батько нам лишив тільки корову, хату і город. Корову мріяв купити весь свій вік. Нарешті привели з торговиці трохи більшу за козу, з одним ріжком, латчасту, беззубу скотинку. Мама надоїла півглечика молока, зварила затірки — то було велике свято. Батько влаштував коровині пухке ложе, нарубав на тиждень січки, наповнив жолоб сіном, а тоді ще виніс окраєць хліба. Та на цьому не стало. До присмерків вертівся на обійсті, зазираючи до стайні, де вдоволено зітхала, може, вперше досхочу нагодована і напоєна задарма коровина-коза. Діти повдягалися спати. Мама загасила світло і вийшла кликати батька. Ніде не видно, стайня зачинена. Мама — туди. Корова лежить по-сапуючи, і незмірно щасливий батько примостився в куточку на соломі. Мама присіла біля нього. Щось вони гомоніли, гомоніли, і так їм ніч минула... Брати (я наймолодший) один за одним щось прибудовували, перешивали, докуповували, та одного за одним зводила в могилу якась недуга. Та що сумне згадувати! Заспівайте, як на те, щось журливе, зворушливе, як умієте.
— Сусіди?
— Тут живуть як хто може, як кому подобається.
— Ти лишив освітлене подвір'я.
— Коли в нас гості, всюди мусить бути ясно.
Вони стиха, не змовляючись, заспівали "Летіла зозуля". Марта серйозна, повна тужливої мрії і дожидання, загледілась на кудлате плетиво мирта на підвіконні. А Мирослава — втілення жаги та неспокою, пустуючи, в'янула обличчям од знемоги, то немовби прокидалася, розбуджена краплиною вранішньої роси, і мружилася, й когось пригортала, і в очах відблискувало сонце, яке щойно зійшло, і з уст вихоплювався зойк: "Я така щаслива!.." І розбризкувалась снопами іскор, розчинялася у вогні, лиш усмішка лишалася і тремтіла, як лебідь на срібних брижах.
(Продовження на наступній сторінці)