Я, пані, не знав, що він сліпне. Ще молодий, років сорок п'ять, але зір погіршувався в нього з кожним днем, хоч, правда, він це тримав у таємниці. Він посадовив мене просто себе, налив чарку, сам випив і розповів про свою біду.
—Я, — каже, — почав сліпнути давно. Либонь, з нервування, з туги. Я звелів засіяти соняшником поля довкола маєтку, весен десять підряд спроваджував і саджав то верби, то вишні, то бузок, але це небо, ця земля не приймають навіть рослини, то як їм прийняти нас з тобою/..
Розчулився, захникав. Крізь відчинені вікна хлюпнула мексиканська "Дрібку солі', але тут же її затлумила наша, котрою відповіли ті сорок хлопців, що я з ними прибув до Аргентини. Пан Костянтин рвав на собі волосся. А вони все голосніше виводили:
Ой у полі могила з вітром говорила:
"Повій, вітре буйнесенький, щоб я не зчорніла.
Щоб я не зчорніла, щоб я не марніла, Щоб по мені трава росла, та ще й зеленіла".
1 вітер не віс, і сонце не гріє,
Тільки в степу при дорозі трава зеленіє.
Ой у стену річка, через річку кладка,
Не покидай, козаченьку, рідненького батька...
Бо то ще як розійдеться наш чоловік у пісні, то все серце йому кров'ю стече. Спочатку гомін. Слізний чоловічий стогін.
Із Бережан до Кадри...
Пан Костянтин підступив до вікна і мене покликав. З гурту, що співав "Дрібку солі", малинові сорочки одна за одною перебиралися до ватаги, яка співала Бережанку". Тоді — разом (як вони, пані, співали!):
Як я, братчики, сконаю, Однесіть мене, благаю, Занесіте в Україну, Там родився, там спочину.
Там і мила спогадає, Хто в могилі спочиває, І заб'ється їй серденько, Впаде сльоза на личенько.
Відтак:
Човен хитається серед води, Плеще об хвилю весло...
Пан Костянтин каже:
— їдьмо, Тодосю, на рідну землю. Не знаю, коли мене наздожене вічна темрява, може, ще станеш провожатим, але, може, ще подарує мені доля одну секунду моїх незабутніх круч, пагорбів, ланів, мого солодкого світу. — Так вшьпані, і сказав, я ні слова не вигадав.
Його сите обличчя повила гнівна жура, дрижали білі і чогось (аж дивно!) сухі, як покошене вапно, руки. Мабуть, таки довадили йому хлопці піснями до пекучого, бо на ранок звелів управителеві поїхати до столиці по документи на подорож у Європу. По тижню часу ми відплили...
Як Бог дасть літо, пані, приїжджайте до мене з паном Юліаном відпочивати. Дивіться, що це за ліс: і малина, і суниці, і гриби — просто встелено довкола. Відійдуть черешні — починаються суниці, а тоді голубінки, козарі, справжні білі гриби, опеньки. Я хочу збудувати альтанку на узліссі і розвести бджіл. Всеньку весну і літо де-небудь, ось хоча б на отій поляні,— чи може бути більша приємність!..
На все це мені відкрив очі сліпий аргентинський дива к-багатій. В нас повелося, що кожен думає тільки про новий шматок землі, а з дарового, з того, що дає природа, навіть бідаки не користають. Так людину настроїли: морги, хатні статки і чвари. Хіба не це витурило мене світ за очі? А я міг би жити з того, що продавав би на ліки деревій і сосонку. Якби ж у мене був зір на цю землю, якби мене не зробили рабом пшеничного полукіпка, не замкнули мою надію в порожній кошниці! Як казав пан Костянтин, терпінням і балачками ми тільки злимо наших недругів, а їх треба ошелешити ділом... Я, пані, виріс при людях, сирота, поштуркувалися, коли дуже заболить — іду в поле, де був колись татів клинчик, так засіяний камінцями, що їх вистачило б збирати тисячу літ. Лягаю собі в траву над узвозом і бачу батька, діда, прадіда в білій сорочці з опалкою через плече — збирають ті прокляті камінці, один в одного важким духом дихають на чоловіка, що бричкою об'їжджає пухкі, як хліб, лани, але ні один не стає від того на більшій силі, а почувається ще слабше. А що вже говорити про мене, сироту? Вижебониш до вітру свою прикрість і сунеш, як дрімак, комусь достаток підносити. Працюєш мовчки, ходиш самотиною, дивишся вовком, а як розів'ється те, що ти комусь посіяв, як зацвіте, як розколоситься, як ляже на токи теплим сонцем — та й тобі збуруниться надія. Теліпаєшся з опалкою на засмічений камінням родинний клинчик... От що недоля підстроює. Нема в людини розваги. Хіба не так, пані? Де тепер той Костянтин? Оповім, пані, оповім...
Чоловік він, пані, був несталий. Нині самоволець, а завтра безпомічна дитина. То він для бадьорості чогось собі наговорить, щось таке вроїть у голову, чого не було і не може бути, то так себе потіпає докорами, притлумить, що нема права розрадити.
У дев'ятнадцятому році, коли посунули пілсудчики, наш Костянтин з гуртом переодягнених по-козацькому наймитів приплив англійським кораблем до Туреччини, а звідти по Дунаю, через Румунію, прибився до Галичини. Згодом він розповідав мені про це по дорозі до його села, яке він тоді думав захистити від галлерків.
На всяк випадок я документи закопав. Якби пілсудчики чи галлерки взяли мене в полон чи забили і знайшли документи — міг би статися клопіт моїй родині там, в Аргентині. А тут: на Станіслав повалили румунські війська, з Кам'янця наскакувала денікінська кіннота, а із заходу — білополяки; довкола пекло...
А він мене питає: "Кажеш, Тодосію, село вже видні-ється? А я не бачу... А видолинок на околиці села? Журавель? Так, там була криниця. А скажи, Тодосію, за селом з північного боку повинна бути купка дубів? Бачиш? Далеко від них перша хата? Ага, тут же, біля них. Не під бляхою? Ні... Так, так... А з півдня за селом — балка, обсаджена акаціями? Балка далеко від села? З троє гін? Чому? Угу, господарі, видно, загинули. Село сягало аж до балки, Тодосію. Міркуй, що половина села знищена і нескоро відродиться. Половила села... Розглянься довкола. Тодосію, десь тут має бути шмат скелі, що виступає з землі? Є. Ходімо. Отут я сидів, Тодосію, коли догорало село, над полем стелилися пасма чорного диму, а з видолинка, там, де тепер стирчить журавель, ще долинали постріли. Потім постріли припинилися і я бачив, як добивали багнетами трьох оборонців села. Чим я міг зарадити? Я міг бути лише свідком. Та з того часу в мене став псуватися зір..."
— Він осліп?
— Так, пані.
— І де він тепер? Знову поїхав до Аргентини?
— Помер, пані. Половину прибутків з маєтку заповів на сільську громаду. Вже збудували школу, зводять читальню.
— Ви сказали, що в дев'ятнадцятому році він приїхав зі жменькою емігрантів. Вони покинули його?
— Розійшлися. Може, він намислив собі зібрати ватагу і повоювати, але спізнився... І мені, пані, на згадку дав який-небудь доброжиток. Туди... додому... мені вже не схотілося їхати. Живу собі без озирків, як умію. Ніхто мене не торкає, і я нікого. Часами прикро, самота, та що вдієш!
Серце моє, пані, не витримує того, що діється в світі. Тримаюся оддалеки, бо не маю сили дивитися, як люди мучаться. Пан Костянтин розказував, що ті троє, яких гал-лерки добивали в обнесеній муром криничці за селом, боронилися багнетами, доки їм не пошматували карабіни, тоді хапалися голіруч за багнети, щоб відвести від грудей, відтак і руки їм посікли-поламали... Отак, мені здається, і люди голіруч бороняться від біди. Пані, а я вам не надокучив? — несподівано з міною каяття запитав Сліпчук. — Знаєте, якщо в мене хтось буває, я в хаті стараюся не перешкоджати. Але коли людина йде прогулятися, то можна побалакати.
— Не надокучили, — запевнила Марта. — Одначе ми давно перетнули ліс, вертаймося. — Вона на секунду взяла замисленого Сліпчука під руку, і він прискорив ходу, мов намагався швидше одійти від того місця, де йому виявили приязнь.— Юліан нас, мабуть, уже розшукує.
Безперечно, цей селянин у гранатовому костюмі в білу смужку мав цнотливу душу. Його шия вкрилась білими і червоними плямами.
— Пан Юліан ще спить,— сказав він, мовби виправдовуючись. — Ми йдемо не більше півгодини, ліс неширокий, ми за десять хвилин будемо дома...
"Коли ж випустили Юліана,— подумала Марта, — якщо Сліпчук так впевнено говорить про його режим?" Питати про це Сліпчука було ніяково, вона вирішила, що Юліан сам розкаже.
— Як у місті з продуктами, пані? — поцікавився Сліпчук.
— Взагалі невтішно у місті. Нема палива, погано з продуктами, дорожнеча, безробіття, за нещасні мідяки мусиш продавати розум, якщо проданий розум можна називати цим словом. Несолодко, пане Сліпчук.
— Я це розумію,— відказав той після паузи.— Я переконався на власні очі, що в світі з такими дрібницями набагато легше. У світі вони лише клопіт, а тут від них залежить, жити чи сконати. То зумисне, пані, для того, аби люди жерлися, як звірі, і ні про що не думали.
— Авжеж,— з посміхом зітхнула Марта.
— Але я чув багато суперечок, пані, навіть деякі вчені люди цього не тямлять. Спихають на повоєнну розруху, на нерозторопність підприємців, на те, що п'ясти не дають волі єн декам, а ендеки пепеесам.
— Авжеж, не тямлять, пане Сліпчук. Життя — це деб-риця.
— Але вони собі ж на гірше роблять, — не вгавав Сліп-чук. Марта подумала: "Як чогось наївно виглядає український селянин, коли заходить у бесіду, до якої не доріс становищем". — Собі ж на гірше, пані. Нахваляються своєю міццю, військом, а почнеться яка-небудь заваруха—спом'янете неписьменного Сліпчука: оця Польща розпадеться за кілька днів, ще смішніше, ніж Австрія...
(Продовження на наступній сторінці)