Я ще продовжував думати про праведних і зрадників, хитрунів і нелукавих духом. Про те, чому люди, коли їм хтось не подобається, готові гнати його на каторгу. Про те, що з цієї гущі легко набирати військо і рабів, не згань-блюючи ні себе, ні справедливість (справедливість мені ввижається в образі глибоких, сповнених туги і чекання Данилчиних очей).
— Ви — талановитий чоловік, стариня, — сказав я.
Крицяк поклав мені на долоню зліплену з воску хатину. На порозі стояв крихітний чоловічок з ножем. Мені, правда, не сподобалося, що на лиці фігурки застигла гримаса переляку, що вона німа, хоч вали на неї вину за всі людські злочини.
— Але поясніть, що це означає. Я нічого не розумію. Я, як вам відомо, не маю систематизованої освіти.— В мені народжувалась злість.— Я навіть не був зачислений до гімназії й екзаменувався на правах вільного слухача. Безплатного слухача. Я репрезентував там вашого сина, Крицяк. Він же нероба.
На Крицяковому чолі виступив глибокий рівчак.
— Вибачте, я "прямолінійний", — продовжував я, запалюючись, як бікфордів шнур. — То як він, ваш Троян?
Ще на боці Австрії чи вже переметнувся на російський бік? Я чув, що на російський. Це правда? Крицяк заговорив спокійно, навіть ласкаво.
— Не гарячкуй, Ксеню. — Так він балакав, коли німець провадив нас до Вижниці: "Приблукався отой Айвас — і показує папери... Генцар — мій. Максимець — мій. Яро-виця — моя..." — У тебе навіть на лиці написано, що не до ладу живеш. Це, Ксеню, весь твій світ, — показав на вощаний осідок. — Ти — непідробний гуцул. А з ножем того стоїш, що бракує глузду захистити свій дім.
— Якби ж на нього купець знайшовся. — Я підняв композицію проти сонця.
— Без докорів, Ксеню, — прохально мовив Крицяк.— Ти зажадав, я виліпив. Якщо я поганий майстер — віддай і забудь.
— А ця штуковина з часом не розтопиться?
— Можу вкрити полудою.
— Ах, полудою! Не треба, стариня. Постараюся зберегти без полуди, так би мовити, живцем. Ви мені відкрили очі на одну річ: я не маю права ні зректися себе, ні колупатися в собі заради самовдосконалення. Невтішна ситуація!
Крицяк посміхнувся. Не знаю, чого він посміхався, але після цього ми уникали один одного.
Зате Крицякові фігурки любив розглядати Юр Кошута. Він зосереджено мовчав, щоб не заважати Крицякові; робив вигляд, що неймовірно захоплений тим дивом, потому, ідучи до куреня, мов для того, аби швидше одв'яза-тися від якихось настирливих видінь і под умів, бурмотів фразу з Біблії: "Не бажай дому ближнього свого; не бажай жони ближнього свого, ні раба його, ні рабині, ні вола, ні осла його, нічого того, що є в твого ближнього". Мабуть, Юр вів з собою суперечку, бо невдовзі, коли Данило став одверто залицятися до Данилки, прогнав його зі стаї.
— Іду до Розлуча,— сказав Крицяк, розшукавши мене на пасовищі.— кобилу бережи, вона жеребна.
Я подякував. Не сказавши більше ні слова, він зачовгав на шлях.
Я подумав, що коли людина людині не може вибачити жодної помилки, то між такими людьми не було нічого спільного і їм не слід зустрічатися. "Навіть тут, — прошепотів я про себе. — Тут, де воля пом'якшує звичаї і робить з трагедії урок життя... Правда, хто не стояв віч-на-віч з лихом, і тут почуває себе погано; певне, його жахає відлуння того, що перенесли інші".
— Що мені робити з дівками? — журився Юр.— Помисливі, як старі ослиці. Вроїть що-небудь в голову — хоч довбнею вибивай.
— Я звелів би їм підмести полонину, — іронізував Ве-решко.
— Утікав від вовка — впав на ведмедя, — пробурмотів ватаг і, раптом підстрибнувши на місці, закричав: — Ану коси клепати, псявіро!
Я підозрівав, що на самоті він відмолює кожну вихватку. Мабуть, розумів, що його неврівноваженість перетворюється в зброю проти ватаги.
Зітхнувши, Кошута пошаркав бруском по лезу коси, відшпурнув брусок і забубонів:
— Кожна наша гадка іде туди, — показав на небо. — Там кожна людина має своє місце. В день Божого суду помисли будуть прочитані, як книга, кожний зазнає відповідної кари і за вчинки, і за гріховні задуми.
— Якби люди це знали, перестали б думати, — сказав я.
— А на це, сину,, наша влада не посягає. Ми думаємо помимо власної волі, тут ми безпорадні.
— Бог навмисне наділив нас цим даром?
— Він створив нас за своєю подобою і закликав вибирати з-поміж зла добро.
— Отже, чистилище на землі?
— Так. Земля — це запущений сад. Наше тіло — запущений сад. — Кошута пильно подивився на мене, і йому щось не сподобалося у виразі мого обличчя. — Ну, йди косити,— мовив нетерпеливо. — Іди, — махнув зневажливо рукою.
— Кажуть, не видиш принуки — нема й батога.
— Попередиш хлопців, аби не заходили в мочарі. Я пройшов кроків сто, коли він гукнув:
— Та не протеревеньте там днину!
Чигрин розбив сіножать на рівні гони. Я зупинився біля кілка з написом "Супора". Окинув поглядом хвилястий шмат узвору, знову зиркнув на напис і подумав:"Це я!" Мене тут не було, але наперед визначено, що я тут пере-міркую, що буде занотовано в "книзі помислів . Яка ж мояроль у житті?
Пам'ятаю, змалку про мене чогось говорили натяками. Говорили про всілякі приключки, трагічні випадки, про брехунів, підлабузників, те, що приймаки завжди по-
ганим віддячують покровителям. Я боявся стати злодієм і брехуном, підлабузником і невдячною істотою. Коли виріс, мене звинуватили в тому, що я "прямолінійний". Це рівнозначне тому, що я дик, не придався до життєвого укладу. Якщо буде Божий суд і якщо він буде справедливий, з "книги помислів" про мене вичитають: "Зацьковане непорозуміння". До біса!
До біса і ще раз до біса!
Я поклацував молотком по вістрі, й мені пахло сіном. Може, це вища відрада, ніж слава дипломата і міністерське крісло. Високі в пояс трави, шурхіт кіс, піт заливає очі, і в душі бесідуєш сам з собою про затишок і спокій у віхолу, про весільні юрби у селі. Або бачиш на спуску валку возів з сіном. Скриплять, стогнуть, з тріскотом котяться вбрід через потоки, шаркають, тручися об скелі, ободи коліс, сивоусі гуцули повагом ступають обабіч у збитих набакир кресанях і все кидають оком на сусіда, мовляв, еге, та я з одним недолітком утяв з Божої Яровиці більше, ніж Маринич із двома хлопцями.
— Ну, буланий, ну! — чується мені в дзенькоті кіс. — Ну, брате! Що би я без тебе означав, скотино? А в горах без коня не проживеш. Ади: пани повтікали під захист корони, все довкола — і дерево, і трави — все дарове. Але, якби не коні, ми б загинули. Вівцю не утримаєш, козу не прогодуєш, корову не збережеш. Паша — ген на Яровиці, півтора дня ходу з найближчого хутора. Якби не стало коней, хоч сам накидай мотуз на шию і дітям вкорочуй віку. Ну, буланий! Якби хто забрав у гуцулів коней — витлумив би весь край. Гуцул без коня — каліка. Ліпше без ніг, ніж без тягла. Вйо!.. Кінь вартніший за хату. Маєш коня — надбаєш ялиці на курінь, маєш коня — припасеш скотині корм, і жінку в сідлі привезеш з долу, і матимеш усякий дріб. Ну, буланий! Якби забрали коней, нема гуцулові порятунку. Погибель для краю...
— Учора дивився на лужках біля поточин — теж можна косити, — несподівано сказав позад мене Юр Кошута. Він уже подобрішав і полагіднішав. — Буде поліття на сіно. Добре, хлопці. Непогано справляєтесь. Я вже гадав, що ви ладні тільки вбивати. Той Міттельштедт вас добряче перекував!..
Не діждавшись відповіді, старий зашкандибав на стаю, але зашкандибав бадьоро, мов клешнями підбираючи під себе землю. Тою розхитаною старечою стрімкістю він ніби намагався переконати: "Попри всі ваші потуги, ви вже ні дідька не збудуєте, так вас поламали. Поганським способом живете, ще й хочете щось поправити..."
"Де ти, Боже, — зітхнув я. — Покажися — і я повірю в тебе".
Я, Чигрин, Верешко, Олекса Третяк і Тимофій Кошута, далекий Юрів родич, косили трави. Решта дезертирів пильнували з ватагом товар. Ми складали сіно на кілки, узворами і крутежами розбіглися копиці — мов бабусі, ідучи на храм, повсідалися при дорозі відпочити, подихати цілющими запахами полонини.
— Минулої ночі мені приснився діл, — сказав Чигрин, обводячи поглядом гори. — Ото, хлопці, народився між скитами під клаптем неба — і хотів би тут умерти.
Я спробував згадати місцевість у Галичині. Бачив обкладене загравними хмарами небо і Міттельштедта з непокритою головою, з конем на поводі. Переможця Міттельштедта.
Ще пригадався Дністер — широкий і тихий, як літній день. Після цього не міг позбутися дивного відчуття: ніби частиною єства належу рівнині, ніби доведеться туди вернутися.
Пополудні послали Олексу Третяка на стаю за продуктами. Він привів Одарія.
— Що чувати? — запитав я.
— Паскудство. Крицяк тут?
— Поїхав додому.
Одарій допоміг мені влаштувати намет, а коли смеркло, ми розляглися на пахучій вологій травиці, задиміли люльками.
— Що ж сталося? Котрась приведе дитину? Одарій довго не відзивався, а може, за звичкою говорив подумки. Нарешті його прорвало.
— Всі молодиці з животами. Я застрелив би його, якби застав.
(Продовження на наступній сторінці)