Увечері знову навідалася Олена. Сівши на ослоні, обхопила руками голову і заридала.
— Ще якісь новини? — запитав я.
— Ой Матінко Господня! Ксеню!..
— Що сталося?
— Будемо його хоронити, Ксеню... Мовчи, я знаю: його нема. — Вона поклала на скриню Крицяків черес. — Прошу тебе від удів: викопай коло церкви могилу... Ади,— вона ніжно погладила ремінь і скривилась. — Я це поховаю, Данилка — Іванову скрипку, Федора — Захарову рушницю...
Я зіперся ліктями на скриню і зблизька зазирнув Олені у вічі. Булг мить, коли схотілося пригорнути її, зупинити дратівливі, викликані внутрішнім сум'яттям рухи. Я заходив по хаті.
— Хто це вигадав?
— Боже-світе! Та не вигадав! — швидко заговорила Олена.— Так ведеться. Бувало, татари виріжуть хутір, ніхто й не знає. Навідаються через рік — там уже й кісточки нема. Тоді ховають речі.
Я вийшов до сіней, зняв з гачка заступ.
— Гаразд, іду копати.
— Вже?
— Хрест удосвіта витешу.
Олена моріжком через схил нерішуче простувала на свій осідок. Я хвилину сотав звуки її кроків. Вечір був намагнічений непевністю, та, щойно стихли Оленині кроки, я знову відчув мир і пружний плин часу. Ще глянув на Олену. "Троянда не пахне фіалкою, — подумалось. — Прелюд закінчився..."
Я викопав на щирці біля церкви яму, вистелив смерековими вітами і до ранку тесав хрест, а дома мене чекала несподіванка. На обійсті стояв, поскубуючи першу травицю, осідланий кінь. Я штовхнув двері. На скрині — черес з шаблею, на ослоні — карабін. Спершу подумав про Данила Крицяка, але погляд упав на легіонерський наплічник. "Горинь!"
Одарій мився у поточині. "Бомкар" стояв серед буркача в підштанках і пригладжував долонями мокру чуприну. Я присів на горбку і запалив люльку. Одарій поправився, навіть розтовстів. Рухи стали вільні й безпечні — він мало чим нагадував того обережного, нерішучого гуцула, якого я намовляв на німців.
— Ще довго? — озвався я. Одарій просіяв.
— Пізненько від любаски,— ляснув мене по руці і підморгнув.
— А я гадав, що ти в Росії.
— Трохи звідав.— Він осміхався, просовуючи мені під лікоть мокру руку. І він тепер мені рішуче подобався. — Два місяці пішачка, решту дороги добирався поїздами і верхи на здичавілому в лісі "бельгійцеві'. Ти видів, який коник?.. На хуторі порожньо. Дітлахи бавляться в "татка-мамки". Я — в полонину, може, стану в пригоді. На долах уже реквізують товар. Ох, надивився там! Лиш один Бог знає, як люди перебиваються. Жінка тобі — і косар, і коваль, і замість скотини в плузі, й мама... В селі як уздриш чоловіка, то Великдень.
— Третяк казав правду, що кожної війни доходять такого ладу, що голота змушена рятувати державу.
— Нема ладу в політиці — нема в армії, і піп у сповідальні зачинає цареві солдатиків. Ти давно дома?
— Ти з легіоном здався? — запитав я замість відповіді.
— Я ж носив кашу хлопцям. Вертаюся — колотівка. Кого не спитаю, що діється, тягнуть за бруствер.
— Я ще повоював.
— І не був у полоні?
— Мене зачислили до нового легіону — весь під Заліщиками ліг. Додому добився взимі. Дев'ятеро таких у селі. Всі нежонаті. Аж соромно: ніби вкрав жінці чоловіка, а дітям — тата. Сьогодні похорони. Як за татар, будемо ховати цимбали і порохівниці. Третяка бачив?
— Максим домагався, щоб гуцулів провадили на схід вкупі, але генерал велівгзозкидати нас між німців і австріяків. Там кажуть, що війна вибухнула через жидів, і жидів б'ють. Налетять козаки на місто — тільки пір'я стелиться. Брешуть чи правду кажуть, що євреї хотіли б, аби на світі не було ні росіян, ні поляків, ні австріяків, а була б якась мішанка й вони над нею будуть панувати. Третяк...
— Що? — запитав я, побачивши, що Одарій чогось знітився.
— Третяка розстріляли.
— Ходив на комара з дрючком, а на вовків пішов із швайкою.
— Шкода. Тільки, братику, й правди на землі, що між цими лупаками.
— Усе зло — там, — посміхнувшись, кивнув я в бік рівнини.
— Ані?
— Хіба тут комар не загризе кобилу, коли ведмідь поможе?
—Ти мене нагодуй,—сказав Одарій.—Тоді поговоримо.
— А ти знаєш, що я в окопах не заробив ламаного гроша? Вчора зварив трохи дарованих бобів. Хочеш?
— Не спіймає кіт риби — п'є воду. Клади на скриню хоч і товчене скло. Я півгодини купався, але голоду не вгамував.— Усмішка на обличчі Од арія заметушилася, як ластівка під беркутовим крилом. — А ти... непогано тримаєшся.
— Дикунам я придався б замість жердки до обрядового танцю. На ложку, мавпо! Ми тепер найбільш виховані люди в горах, сіль землі, годі їсти з пригорщі.
— Ми тепер...
— Мені постійно спливають на гадку премудрощі, яких навчали в гімназії. Скоро почну писати трактат про роль Міттельштедта у прилученні гірняка до цивілізації. Або про те, що китайці програли недавню війну, бо замінили луки рушницями.
— Ось чого ти такий дотепний!
— Що б там не казали, ми вже не ті, Одарію.
— А знаєш, ти файний гуцул. Показний і веселий. Я аж тепер це завважив. Дрібку м'яса на щоки — і з тобою принцеса піде в барвінок.
— Я тебе можу навіть сьогодні оженити. Молодиці журяться, нема кому приголубити.
— Коваль согрішив, шевця повісили, жаба й собі ногу подає.
— Пішли до плебанії. Там уже збираються.
— Ще колись півень проголосить рай на землі — й усі пророцтва справдяться. — Одарій накинув на плечі сардак.
Заповнений жіноцтвом майдан коло церкви сякався у кінці хусток. Я скосив очі на Гориня. Щелепи його міцно зціпилися, в очах появився вологий полиск.
Дезертири з карабінами через плечі тримали корогви, парох читав молитву. Кілька дідів підтримували його скрипучими голосками і час від часу змахували сльози.
Коли ми з Одарієм протиснулися між хлопців, на нас в одну мить впали десятки поглядів. Жінки розгублено розтулили уста, та, переконавшись, що Одарій — чужак, голосно заскімлили й потупились. На лавах перед парохом купою лежали хатні інструменти, зброя, ремені, кресані. Я поклав туди й хрестик з безголового трупа, який приніс з-над Дністра.
Заридали жінки і діти. Кошута тричі випалив з рушниці і, прикусивши вус, ступив до ями.
— Пером вам земля свята, діти і браття! — Він секунду постояв у задумі, потому, раптом змінившись на обличчі, вихопив з парохових рук метричну книгу.— У цій могилі заслужили неторканного супокою такі люди...
За кожним названим прізвищем у натовпі хтось скрикував, падав, зомлівши, або ставав навколішки. Коли дійшла черга до сина, Кошута обвів гори незрячим поглядом і рот йому скривила судома.
— Иой, не треба! — заверещала Крицякова Олена. Непритомніючи, випустила з рук обрус, яким мала накрити речі. Жінки підхопили її за поли кожуха і відтягли на цвинтар.
Не дивлячись на пароха, Кошута тицьнув йому до рук метричну книгу і забубонів:
— Іди, і порази Амаліка, і винищи все, що в нього є; і не дай пощади йому, а віддай смерті від мужа до жони, від отрока до немовляти, від вола до вівці...
Обличчя дезертирів загострилися, очі заволокло туманом. Діти кусали скривлені неслухняні губи, схлипували і погойдувалися з боку в бік убиті горем удовиці. Могилу засипали, та ніхто не зрушив з місця. До гурту підпровадили, одливши водою, Крицякову Олену. Вона скам'яніла, дивлячись божевільними очима на свіжий горбок землі.
Я сповістив Кошуті, що в низових селах реквізують товар. Юр оголосив день виходу в полонину, але його слова не дійшли до свідомості людей. Тоді він подав знак дезертирам однести до церкви корогви. Нарешті жінки покинули майдан.
Поки я розмовляв з ватагом, Одарія оточили фронтовики. Він був весь малиновий від напруження, сопів і не міг дати ради тремтячим рукам.
— Журба сорочки н-не д-дасть,— сказав він після відчайдушного зусилля — на нього знову напала недорікуватість.
— Справжні люди виростають у журбі, — засміявся Сергій Верешко.
Одарій помовчав, кліпаючи примруженими очима, колупаючи нігтем приклад карабіна, мовив:
— Дружні сороки й орла заклюють.
Мабуть, за час мовчанки він виголосив палку промову. Хлопці осміхнулися, а Верешко задерикувато наполягав:
— А ти що збираєшся робити?
— Те, що й ви, — упрівши, відказав Горинь.
— А ми в чорному тілі.
— Про що річ? — запитав я Одарія.
— Бунтарі!— сплюнув Верешко. — Ваш Бог умер.
— Йди ти до біса, — буркнув я, одводячи Гориня. — Що сталося, Одарію?
— Ади — війна, — не вгавав Верешко. — Війна, скільки людей пропало, а таких мені не жаль, їм завше щось не так. Груди роздуло, а лоб пустий.
— Чого ви не розділили?
— Е! — махнув Одарій рукою.
— А чого тремтиш?
— Я їм: "Худобу не дайте". Вони: "За хвоста життям важити?"
Відсварюючись у душі, він розлючено хмурився і стискав кулаки.
— Коли смерть виставили напоказ, — спробував я його розважити,—люди починають скаженіти. А хто його Бог?
(Продовження на наступній сторінці)