Був тихий прекрасний вечір. Мені хотілося помовчати, може, помріяти, бо життя таке лихоманне, що тільки в мрії людина ще зберігає чистоту, міркуючи про щось більше, ніж має. Гори — колиска мрій і певної сталості, але й тут оцього чарівного вечора Крицяк підкинув мені мерзоту.
Коли зійшов місяць, Одарій накинув на плечі кептар.
— їду на хутір, Ксеню, — мовив так, наче ми весь час розмовляли про становище на вигодській стаї. — Треба їм дечого завезти. В полонині з тамтого боку — теж череди.
Він стрибнув на коня і зник з очей, як таємничий татарин у степу. Мені лишилася після нього темна ніч і сонна полонина. Вони були такі неосяжні, так щільно злиті докупи, що не вірилося в сонячні дні й небесну голубінь. Ніч пахла травою, вогкими обважнілими сніпками прив'ялої зелені, і це був запах самоти, тиші, безмежжя гірницьких просторів. Я розчинився у них, стікав дожиданням, здавалося, і шелести — це якесь роздрібнювання мого "я", і я подумав, що "книга", з якої в судний день читатимуть про моє життя, вийде дуже нецікавою і мені через це не буде поблажки. Скільки часу я отак змарнував, не відбираючи добра зі зла! Я міг би, як Крицяків Троян, гайнути в світи, пристосуватися до будь-якої готової, кимось запропонованої "лінії"", та через оцю потребу розчинятися в тиші й просторі залишився вдома й, коли не дають вволю насолодитися цим, бунтую і псую собі стосунки зі світом. Я стлівав ніччю, мені наяву снилася полонина.
А літо поспішало. У нас було багато роботи, ми поступово звикли до того, що Василь Чигрин відокремився з Данилкою в зимарці, а Сергій Верешко ночував з Федо-рою в крайньому курені. Юр недолюблював Верешка, але кохатися з удовицею не боронив; видно, був задоволений Данилчиним вибором: Чигрина поважали, це серйозний і покладистий леґінь.
У серпні на Яровицю зачастили дощі. Було таке враження, що гори стогнуть од громів. Годину лунає оглушлива канонада, потому кілька діб ллє мов з відра. Пояркува-лися схили, похітливо роззявилися обвальні печери в поточинах, без угаву гуділи ліси.
Кошута розбив стада й отари на менші гурти, сам мок біля худоби, і ми не встигали висушити сардаки.
До тріски змило Чигринову зимарку, затопило пивницю з бринзою й овечими шкурами.
— Забивати бочки! — репетував на всю полонину Юр Кошута.
Ми одне врятуємо — вириває з-під рук інше.
— Таких спливів за моєї пам'яті не було, — бідкався ватаг.
Через кілька днів громом спалило гурт овець. Кошута ходив сам не свій.
— Дивіться, дивіться, — схлипував. — Голівонько моя сива! Як же буду лицем світити перед громадою? Скарайте мене, люди!
— Розплатимося, — пробували його розважити хлопці.
— А хто мій сором відкупить? Боже, невже на це твоя воля? Я засвічую світло і творю тьму, створюю світ і сію злигодні; я — Господь... Невже на це твоя воля?
Нам теж щеміло в грудях. З нудьги я вибрався на гору. Навколо кипіла холодна каламуть. Ще година — і я опинився на маківці, невеличкому, залитому сонцем острівку. Внизу клубочи л ися запінені хмари. Шумувало синьо-біле море, лиш на півдні ледь темнів ламаний кряж Томнатику й на заході, вже під снігом, біліла опукла лисина Палениці.
— Та це ж зима! — мовив я вголос.
Сонце сліпило зір стуленим сяйвом. У гущавині хмар нуртували громи. Гуркотіло безперервно, тому я не вчув, як під ногами потріскує ламка від морозу трава. Я потрапив до іншого світу: тут усе живе вмирало, напоєне сонцем, не міняючись у кольорі, не падаючи на землю. Зіпершись на вкопаний нами навесні хрест, я подумав, що й сам безпричинно готовий прийняти смерть. Заков'язну-ти на хресті — і не варто питати за що. Несамохіть озирнувся навкруги, тихо повторив:
— А в світі нема за що вмирати. Все перемішалося, втратило цінність.
Видно, мене змагали Юрові біблійні побрехеньки.
Дедалі зимніло. Хмари поволі розступалися і осідали на побиті буревіями праліси. Показалася вершина Стіжка. Я втупився в неї поглядом, щось міркуючи, і не вловив моменту, коли над горою з'явилася кругла біла хмара. Я шкодував, бо це завжди неповторне явище. Вдень вітер долинами річок жене в гори маси вологого повітря, воно на очах злипається в ледь помітні пасма: щойно види і вся темний конус гори, а тепер довкола нього спіраллю намотувалась хмара; стискувалась, гусла і... починала нишпорити. Схоже — танцює лебідка. Ось обмацала схили, зімліло поповзла вгору, випустила довгу перисту ніжку, напружилася — і стала втягуватися в хащі. Вже її нема. Лиш зависла серпанкова хустина на верхівках ялиць. А завтра засвіт, наоравшись від землі тепла і сили, підніметься над лісами й шпурлятиме громи, погрожуватиме зміїними жалами вогню. Задрижать надламані сироти — громові дерева, які завжди приймають на себе удари наелектризованого неба, загалалайкають у неосудній веселості мокрі провалля, і десь на вершинах Карпат позбавлена зв'язку зі світом людина буде з останніх сил боротися зі стихією, оберігаючи свій прихисток, може, і втратить його, але ніколи з відчаю не покине цей край.
Я подумав про хлопців. Поскульбачувалися і якось змаліли у безвісті під хмарами; старий Кошута, який не плакав за сином, мало не ридає, бо треба тримати одвіт перед громадою... Що ж, нам треба негайно сходити з полонини, а там уже десь близько простори, де всі беззахисні й безпорадні, як риба в ятері. Там десь близько беззахисний, доведений до абсурдності, нерозчищений світ, і столиці, й околиці...
Вранці пробилося сонце. Отари розсипалися по пасовиську. Кошута звелів спорядити до села підводу й оголосив:
— Нині Спаса, хлопці.
Заради свята відкоркували пляшки з сливовицею. Випивши чарку, я пішов до отари, а коли вернувся, не було з ким балакати. Дезертири лежали покотом долі й хропіли на всі заставки. Я взяв зі стола пляшку, шматок бринзи, цибулину і вийшов з куреня. Мабуть, внутрішній стан гуцула наполовину залежить від погоди. Світило сонце. Я зняв кресаню, ривком голови відкинув з чола прядиво чуприни, розстебнув на грудях сорочку і підняв кварту до сонця.
— За твоє здоров'я, — сказав я. — Погрій ще, брате. Чогось не кортить у діл.
Горілка була холодна й майже без запаху. Вихиливши ще кварту, я закусив бринзою, закинув на плече карабін і подався на верхогір'я. Довкола стелилася така тиша, що знову душа немов відокремлювалася від тіла і починала існувати самостійно, пронизуючи все навколишнє. Знову мою свідомість занепокоїли тіні смерті, то несподівано обіймала полегкість чи знемога, то мелькали, наливаючи щастям, картини дитинства. Все немовби промовляло: "Ти живий! Ти живий! Ти живий, аж болю просиш..." А десь у глибині душі щось стиха повторювало: 'Живи, бо інших вже нема й не буде".
Через зчорнілу від морозу галявину рушив на протилежний бік Яровиці. Вдалині, за прозорою обслоною імли, виднілися курені. Я звернув плаєм на круть. Сів на скелі і дивився на бурхливий мутний потік. Нанизуючи мить на мить, спливав час. Я намагався уявити його собі в образі сивоголового химерного дідугана, що застиг на колінах, молячись. А на рівнині, на полігоні між залізнодзьо-бими орлами/ люди уявляють час інакше. Та й ми, і рівняни однаково заслуговуємо співчуття. "Чого ти гадюч-ний? — спитав якось Кошута. — Ми не самоїди, Ксеню. І не так уже ми провинилися, що гинемо. Ти знаєш, що навзаєм ми не мали добра з сусідами".
Всі ми заслуговуємо співчуття. І, виходить, маємо рацію. І Третяк, зітятий на чужині, і Верешко, який популяризував між румунами гуцульські лайки, і Смоляк, який зачав галицькій дівчині дитину, і Горинь, для кого всі — бомкарі, і Кошута, який шукає в минулому порівнянь до сьогоднішніх жахів, і Крицяк, який вчора лякав, а нині втішає... Лиш мене підкинули до вічної все-прощенної громади як втілення нудьги і роздратування. Коли ж я кому-небудь пробую розповісти, що в мене не було світлої години, мене або стороняться, або дивляться так, ніби хочуть сказати: "Так тобі й треба!" Я на співчуття не заслуговую. Моє, видно, деінде.
А скопом всі ми заслуговуємо...
Та я, либонь, дуже п яний.
Мене кличуть "Ксеню", але тільки Одарій і Василь Чиг-рин та ще Крицякова Олена вимовляють моє ім'я, не стискаючи язика між зубами.
Я дуже п'яний.
Мої очі стежили за молодою гуцулкою в поточині. Гуцулка сполохано й зацікавлено зиркала на мене, та я конав від жалю і мій мозок нічого не сприймав.
її мовби виткала моя мрія. Зодягнена у квітчасту турецьку хустину й мальовничий півкожушок поверх вишитої сорочки, в барвисту, биту золотом горбатку і високі червоні румунки.
Вона була в міру висока й пружна, твердотіла, з крутими стегнами і гарними неспокійними ногами. В неї були такі ж розкішні, як у Крицякової Олени, коси, тоненька, біла, як крейда, шия... І взагалі вона настільки була схожою на Олену, що я розгубився і не розумів, чого досі не обізвалася чи не покликала мене.
Минаючи скелю, де я сидів, дівчина низьким від бентеги голосом мовила: "Добридень!" Я зрозумів: ні, не сон. Відчув, що це моя виснена ява, яку мушу затримати, бо вона ніколи не повториться. Тоді зупинить моє життя, стане непереборним порогом, і це, мабуть, буде гірше, ніж війна і смерть.
"Людину в житті повинна спиняти тільки смерть, — п'яно подумав я, дивлячись, як дівчина віддаляється. — Якщо ж людину перепинять штучні бар'єри, то це люта кривда".
— Дівчино! — гукнув я.
Вона швидко збігла до бистриці і пірнула в ліс. Я метнувся услід, наздогнав. Вона обернулася, й очі її спалахнули гнівом.
(Продовження на наступній сторінці)