А це — морока. На важких ділянках дороги треба пускати по дві-три підводи, накидати на колеса гальма, бичувати коней, підпрягати на скрутах, здригаючись, коли погляд падає в провалля.
— То скоріше, хлопці. Виїдемо раненько, щоб завидна добратися до Ял і в ця, далі легше.
— Діду, трембіта! — зупинив ватага Верешко. Кошута прислухався, щось читаючи в розрізнених, приглушених відстанями звуках.
— Василю, трембіту сюди! — смикнув Чигрина за рукав.
Перехрестившись, відтворив сигнали з-за перевалу, невдовзі такий же набір гудків долинув з-за Стіжка і Гребе-нища.
— Пером тобі земля, чоловіче добрий, незнаний! — стиха мовив ватаг.— Хтось заповів довгу пам'ять — з сергіїв-ських чи краснодільських... З тої парафії... Царство йому небесне.
Ми зняли кресані. В челюстях холодного неба трембіти зітхали дедалі слабіше й хрипкіше, потім звуки настільки притихли, що, здавалося, повстають у мозку.
Нараз я подумав про Дружану. Вона могла застудитися тої лихої ночі, могла занедужати... Людина — не камінь.
— Стариня! — підступив до Кошути. — Мені треба на краснодільську стаю.
— Так? — здивувався ватаг. Замислився, тоді мовив: — Ну їдь, коли треба, чого вмурувався в землю.
Я стрибнув у сідло. Кобила скосила оком і рушила чвалом. На перевалі я до сліз напружив зір, вдивляючись у запалену маревом далину. "Вмерла!" — волало в голові.
Кілька краснодільських пастухів вийшли з куренів, поспиралися на жердки вориння. Викручуючи коняці голову, я потягнув вуздечки, кобила чотирма копитами ковзнула по землі.
— Ти чого рвеш полонину? — запитав один з пастухів, але я розчув лише власне запитання: "Що з нею?"
Пастухи перезирнулися й далі дивилися на мене в німому здивуванні.
— Ти звідкіля такий?
— Хто вмер?
Вони знизали плечима.
— Сергіївський ватаг, — нарешті відповів сивоусий, акуратно зодягнений дідусь.
Я дихнув повними грудьми і закинув уздечку кобилі на шию.
— А ти кого мав у надумі?
— Яз Розлуча,— сказав я, потиснувши всім руку. — Наш ватаг має між сергіївськими родичів.
— Кошута? — Дідусь з цікавістю зиркнув на мене. — Просимо до куреня, — запропонував голосно, з діловитою розважливістю. — Юра добре знаю. Разом воювали в Італії. — Жестом поманив за собою пастухів.
Дружана поралась біля плити. На мить мене обпекло вогнем. Вона теж спалахнула, хоч на уста випливла усмішка.
— Ми завтра забираємося звідси, — заговорив дідусь. — Сідай, прошу. — Він розмовляв бадьорим, трохи деренчливим голосом. — А ви?
— Теж злагодилися.
— То, кажу, Юра знаю добре. Тримається?
— Женити можна.
Дідусь засміявся, ховаючи під повіками хитру іскринку. Ставши біля вікна, похитав головою.
— Кому яка дорога... Петро Джуряк надумав піти від нас. Ми — однолітки. Разом почали ватагувати, на Яро-виці породичалися: Дружанина мати — сестра Петрові. Живий про живе думкує, а смерть за плечима. — Погляд метнувся по куреню і застиг на розп'ятті. — 3 розлуць-ких знаю ще Максима Третяка. Мій братаник сплавляв з ним дараби, запрошував у гості. Буйна голова — Максим.
— Вже нема Максима.
— А тебе як величають? — коротко зітхнувши, запитав дідусь.
— Супора.
— Тата гайдуки підбили?
— Так.
— А дідо втік від пана, пустивши червоного півня на маєток?
— Тільки на скирти.
— Однаково... Ви — молоді гуцули. Вкоренилися в горах? Ще вкорінитеся, як жито. Ади, яка непробитна глина, а воно вчепиться двометровими ниточками — і росте, колоситься.
— В нашій родині всі повипадали з гнізда. Батькові браття вмерли, друге покоління лягло в Галичині.
— Ти воював?
— Утік з фронту.
— Гуцули! — ствердно хитнувши головою, кумгикнув дід. В очах мелькнула іскра приязні, а я відчув себе злодієм. — Сороко, давай печеню, — звернувся до Дру-жани. — Сьогодні у нас свято: вийшов сезон. Все — як у добрих людей. Тут чи горе, чи втіха — годиться чарка. Сідай, гостем будеш.
За столом завів балачку про політику. Один з пастухів підморгнув мені, мовляв, зараз наслухаєшся.
— Усі біди через те, — сказав дід, — що покривдили англійську королеву.
В цю мить він став настільки схожим на Кошуту, що я затулив рота, аби не всміхнутися. Він не читав з Біблії і не називав пророків, та говорив не менш урочистим і переконливим тоном.
— Королеву скривдили,— рухом апостола пригладив борідку і окинув усіх очікуючим поглядом. — Вона і мстить.
З його слів виходило, що англійській королеві близько ста літ. В інших краях владарюють мужі, лише в Англії несправедливість: королеві не дозволяють назвати чоловіка господарем держави.
— Надщерблене життя, бачиться. Подейкують, що війна розгорілася через шпигунів. — Ватаг підняв руку, мов кличучи до уваги. — Der Spitzel...1 Але хто їм гроші дає? Англійська королева. Вона щотридцять років складає розпорядок, де витруїти цісарську родину, кого з ким посварити. Вам моє слово, що цар має силу проти кайзера і цісаря. Але, коли цар братиме верх, у Росії почнуться бунти, як у війну з японами. А якби брали гору цісар чи кайзер, то ті шпигуни підохотять їх народи до революції. Це така мста бабська: хоч ви й мужі, а не дам схопити Бога за бороду! Перехитрую всіх, не посмієтеся з мене.
— Ото бестія! — з удаваним захватом поцмокували пастухи. — Може, вона — усім козак?
— І в кожному краї має шпигунів?
— Атож, — цілком серйозно мовив ватаг. — Ся баба має підступ до всіх корон. Задер якийсь владика носа — вона йому через шпітцеля донос: так і так, проти тебе змовилися твої міністри. Владика міністрів — на шибеницю, генералів — у монастир, маршалів — до катуші, офіцерів — на власний хліб. І всім по сім, а йому вісім: доки підбере нову команду, королева гріється на сонечку і страху не має.
— Мати таку жінку!
— їй-бо, ліпше постити. Я побоявся б...
— А до іншого владики,— ворушачи ніздрями, осміхнувся ватаг, — підішле гарну любаску. Тут уже не втям куєш, хто на троні...
— Де кермо.
— Хто кого й за що тримає...
— Хто за що лапає...
Ватага реготала. Хлопці підсипали солоних жартів, поки під вікнами не задудоніли Дружа нині кроки. Тоді ватаг нагукав:
— Ша, пусті діти! Упали в гаразд, як муха в сметану. Ось нам винця принесли. — Він наповнив поставець чистою мов сльоза сливовицею. — То, друже, — мовив до мене, — аби знав: сулія в землі закопана з того літа, як жінка привела Дружану. Донька моя — полонинська. Сам же прийняв дитя, накупив вина, але замість хрестин Бог заповів похорони. Жінку поховав, а вино з поминок поклав на схова та й узяв за звичай щоліта робити запас. Аби ми здоровенькі були! Куштуйте вісімнадцятилітнього. Не матимеш за що спом'янути Миколу Стадника — згадай за вино.
Поставець пішов колом. Пастухи блаженно мружилися і зблискували синюватими білками, вмить хмеліючи. Я поглянув на Дружану. Вона всміхнулася. Мені здалося, що Стадник перехопив наші погляди, стривожився. Хоч я і перестав дивитися на доньку, він наливав собі все менше й менше.
Сергіївського ватага мали ховати вранці наступного дня. Стадник на хвильку вийшов побалакати з посланцем від сергіївської стаї. Вернувшись, замислено пахкав люлькою, набираючись настрою.
— Життя, — мовив нарешті, — загадка. Ніколи не знаєш, що й де тебе здибає. Петрові Джуряку Бог не дав сприту. Чоловік з року до року відкладав надію на удачу... Отак сам себе обмуруєш сподіванками, сам себе унево-лиш, та й не дихнеш вільно до краю віку. Життя, брате-квіте! Розбоєм будують, будуючи — руйнують, а людина в тому неладі — як торкливий кролик.
Старий недбало озирнувся довкруж і зовсім спохмурнів. Один раз Дружана запитливо глипнула на мене, мов питаючи, що трапилося. Ватаг це знову завважив і розгублено потупився.
Я подякував за гостинність, з усіма почоломкався. Стадник покликав з сіней Дружану.
— Проведи гостя, — сказав він, не підводячи голови.— За звичаєм...
Відчужено сидів на тапчанчику і, здавалося, чекав, що відповість донька, але натомість тихо шморгнули на долівці Дружанині постоли і скрипнули двері. До сідла на її коні був приторочений клунок. Ми мовчали. Вона їхала по ліву руку від мене, клунок був приторочений з лівого боку. Я дивився, як за багряні покоси насіпаних вітрами хмар ховається сонце. Дружана сиділа на коні насторожено, мов наслухаючи. Здавалося, мовлю слово — і рвоне з бескида. коні ступали в ногу, високо, мов на цирковій арені, піднявши голови.
На заході клинистими масами влягалися хмари. Туди ж стрімко линуло сіре забуте пасмо, поступово жевріло, шматок, опікшись, відхлинув і розсіявся, а решта, спалахнувши, опустилася донизу й стемніла на тлі пралісів.
(Продовження на наступній сторінці)