Над головою піднявся місяць. Ми заговорилися і не завважили, що молодиці подалися до хрестів. Уночі Юр повертався з боку на бік, та й у інших сон держався на волосині. Встали дратівливі, натщесерце запалили люльки. Юр вийшов з куреня перший.
— Спровадити їх до села, — почувся його вигук.
Ми повибігали надвір. Кошута, стрибнувши на коня, погнався до хрестів, оперезав невістку батогом, шмагонув Федору. Молодиці з вереском розбіглися, заломили руки і дивилися на старого злими, безтямними очима. Юр спрямував коня на Данилку. Та вискнула й заховалася за Федору, плачучи, машинально заплітала косу. Вона була прекрасна в цю мить. Розпущені коси хвилями падали на повні білосніжні груди, що соромливо визирали з незастебнутої сорочки. Між косами на голові лагідно ясніло півколо чола, ніздрі напружилися, губи завмерли в якійсь божественній, як одкровення, міні. Великі чорні зіниці зі смутком і здивуванням дивилися в далину з-під опущених вій — великих, темних, розпушених під усе склепіння чіткої, мов намальованої, брови. "Я свята. Не смій до мене наближатися", — немов промовляло її обличчя.
— Боже! — застогнав Юр.— Зглянься наді мною. Дівчата!
Пустив коня попасом, а сам зайшов до куреня, щось бурмочучи і знизуючи плечима.
— Що ви хочете? — мовив, сідаючи на лаву. — Якби вони мали дітей, то інакше... Лихо мені. Куди вже їм? Мотуз — та й за сук? Бо серце звапніє. Вони тепер — як та Богородиця на образку, що тримає на колінах мертвого Христа: можна би світові подарувати ще сина, та світ не варт.— Старий утер хусточкою очі.— Що я їй пораджу? Я з батогом — а воно, миле, як світ сонця, ніби каже: "Вже покарана, батьку. Чогось дуже великого чекаю..." І буде чекати, поки й сил. А хто це вміє зрозуміти, коли всім тяжко?..
Ми не стерпіли й розійшлися хто куди.
Юр прожив довге і бурхливе життя. Замолоду теж перехворів опришківщиною, та з роками лихий і нетерплячий сатана влігся, даючи про себе знати вряди-годи. І, либонь, стишився тому, що, як старий каже, за жінку підібралася йому справжня пила. Біс "щезника" не витримав перегонів.
Кошута привіз жінку з Мілієва. Батько її був жупаном, мав на думці віддати її за підтоптаного вдівця, а як той віддасть Богові душу — заволодіти усім майном. Раптом доньки не стало. Жупан з молодшим братом осідлали коней — і... від села до села. Чим ближче до Усть-Путили, тим переконливіші докази: так, проїхав недавно леґінь з дуже вродливою дівчиною у такому й такому кафтанику і таких-то сап'янцях. Далі назвали й леґеня.
Дарма що вже займана (Юр не звладав зі спокусою на довгій дорозі), батько вирішив одібрати доньку. Дошукалися години, коли Юра не було дома, скрутили дівці руки (бо не хотіла вертатися в діл) — і назад.
Побачивши в хаті безладдя, Юр здогадався, що за гості навідалися. Кинувся навздогін. Села уздовж Черемошу насторожили вуха, чекаючи пострілів. І невдовзі гори мовби заплескали в долоні, аж під Довгопілля передаючи вістку про сутичку. Під Юром вбили коня. Він (тоді ще мрійно-спокіиний леґінь) страшенно розсердився, бо нікому зла не чинив, а що вкрав дівку — то так велося з нащаду віку.
— Злагодою хочу кінчити! — закричав жупанам. — Чуєте? А ні, то буде біда!
Жмикрути відповіли рушничним дробом. Та пішли спо-котом і їх зранені коні. Довгопільці повидряпувалися на крутежі стежити за боєм, бо таке лучалося не зчаста і той, хто бачив пригоду на власні очі, до смерті почував себе її учасником.
Коли патрони вийшли, супротивники видобули ножі. Один ніж уп'явся Юрові в плече, другий застряг у стегні.
— Куца година! — крізь зуби просичав Кошута і кинувся на рівняй.
Та гримнув револьверний постріл й жупани накинулися на Юра. Довгопільцям довелося спорядити дві підводи: одна з покаліченими жупанами (Юр таки спробував на них вістря тесака) покотилася в діл, друга, з Юром і дівчиною — в гори. Юр з півроку перебував між життям і смертю, та молода дружина самозабутньо доглядала його і виходила.
Перед самою війною Юр відокремився від жінки. Замешкали через сіни в пекельному гніві. З тої пори враз спохмурнів його розум, і стали називати його самоїдом.
Оповідали, що жінка почала старому дорікати за те, що менше заробляє на ватагуванні, ніж коли сплавляв ліс. Кошуті вже було не до дараб, тяжко образився, мовчки зібрав манаття і назавше поселився в другій половині хати.
Йому вже понад шістдесят. Але ще чується на силі, на коні сидить, як молодий. З вигляду гарний дід: поважні сиві кучері до потилиці, довгі плекані вуса, орлиний ніс, високе чоло, мов з тису вирубані щоки. Ростом теж напоказ. І не горбиться, не тягне ноги, як дівка-перелітка.
Ще не було випадку, щоб Юр не зарадив, коли в полонині що-небудь скоїться. Вміє полікувати людину, завбачить біду, підрятує коли не словом, то грошима.
Одлупцювавши молодиць, Юр теж не знаходив заспокоєння.
— Чи мені менше жаль сина, ніж їй чоловіка? — туркотів він, шиючи сідло. — Видам тебе, дівко, заміж. То не життя...
Третього дня на стаю приблукав Данило Крицяк. Він полисів, став клаповухий, очі — верткі, невловимі, злякані, на лиці тіні давнього хворобливого невдоволення. Вислухавши новини, Крицяк нестямно позирнув на мене.
— Тут небезпечно. Над'їдуть — усі в лабетах.
— Ато над'їде? Тепер це — нічийна земля, забута світом країна.
— Я переніс би чоловічий курінь за горби, — провадив своє Данило. — Жінкам що?! Могли б лишитися й тут, при дорозі.
— Скажіть ватагові. Я на полонині нерозпорядник.
— Старий у цьому нічого не петрає,— фальцетом спис-кнув Данило. — Йому нема чого боятися, кому він потрібний?
— Не лийте в криницю, — осміхнувся я, — вона повна. Крицяк потемнів з лиця. Я прочитав у його очах: "З
ким базікаєш? Вийшов з-під опіки, я тобі непотрібний? Помиляєшся, парубче. Я вивів тебе в люди, і ти без мене не проживеш". — "Я тебе ненавиджу, покровителю, — відповів я йому очима. — Я виріс зі своєї недолугості.
Вийшов із залежності. І я не вигадав себе в "героїчній історії*". Я більше не раб. Може, зводжу собі фортецю з помилок, але я вільний. Жери мене своїми закислими очима, я тебе зневажаю".
— Звичайно, моє діло маленьке. Я приїхав ненадовго. Він розстелив перед собою хустину і висипав з тайст-
ри зо два десятки вощаних фігурок. Я став з цікавістю розглядати той дивний доробок. Одна фігурка показувала язика, друга дивилася виряченими від жаху очима, третя всміхалася гидкою старечою посмішкою... Вони немовби відповідали світові тими самими словами, якими він розмовляв з ними, і це мене збентежило, я в одну мить багато чого простив Крицякові. Чим довше я вдивлявся у його обличчя, тим більше відчував тривогу. Щось чуже і камінне торкнулося його лиця.
Він зосереджено розминав пальцями віск.
— Я між ними є? — показав я на вощані фігурки.
— Я тебе ще виліплю. — Крицяк скоса глянув на мене і осміхнувся. — Зачекай. Це не в один день вдається.
Біля нас присів Василь Чигрин. Роздивлявся фігурку за фігуркою, крутив головою.
— Веселе діло.
— Зліпіть Максима Третяка, стариня, — сказав я.
— Третяка? — чогось стрепенувся Данило.
— Цього вам не виміряти, — мовив я. — Вам невтямки, наскільки чесно він жив і вмер.
— Крицяк, — зареготав Василь. — Ви знаєте, що Олена вас поховала?
Данило мовчав, здавалося, він давно забув про дім, звик до становища людини, яку переслідують небезпеки, а йому спом'янули про щось таке, чого він не в силі згадати.
— Чуєте, Крицяк?—знущався Василь. — Вас поховали. Данило зіщулився, зціпив кулаки, ніби хотів гукнути:
"Я стану бадилиною, але переживу вас". Одна з фігурок застигла якраз у такій позі. Я подумав: "Ні, це не він. У нього не вистачить духу зліпити свою подобу".
Він поринув у роботу. Губи і вуса рухалися в такт з пальцями.
— На продаж? — спитав Василь.
Данило коротко зиркнув на нього і серйозно промовив:
— Для себе. Ніхто ж тепер не купить. — Обличчя стало добрим і привітним. — Купи...
— Хоча б одна весела усмішка, — пошкодував Чигрин. Крицяк задумливо повів головою і мовив:
— Тоді всі фігурки будуть схожі.
— Але ж і длубання! Я б не витерпів.
Крицяк звів брови і, сховавши фігурки до тайстри, подався на злам край лісу.
— Образився,— знизав плечима Василь.
— Він сам не тямить, що робить. Це якась Божа спонука, а вона вимагає певної гідності... Жаль узяв?
Чигрин звівся.
— Кожному йолопові співчувати?.. — мовив протяжно. — Не вистачить серця.
— Ти показуєш йолопам язика?
Василь .потупився. Це простодушний і ввічливий хлопець, над ним не варто було глумитися, і я теж опустив очі.
— Ні, — відказав Василь після паузи, — язика не показую нікому. Просто не вистачає серця.
"Вчися на кожному кроці, — сказав я собі, коли він пішов, — бо старість з добром не прийде. І нехай тебе не дратує, що не всі схожі на тебе. Дооре, що є боягузи і сміливці, зловмисники і благочинщ, що є запеклі і помірковані... Що є Канада і каторга".
Крицяк вернувся не далі як через півгодини і тицьнув мені цілу композицію.
— Це ти.
(Продовження на наступній сторінці)