слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,
коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий – ритм,
колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,
щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.
Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяти!
СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР
День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,
зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.
Задиханий, вривчастий токіт мітральєз[76] на мить не щухне.
До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,
і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,
це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.
Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,
пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.
Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
трава колюча – ворса на кожухах скель слизька від крови.
Лежать покошені тіла – рясні джерела з них булькочуть,
джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,
в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,
фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п’янкість,
на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.
Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
видзвонює покутню псальму, свій пустельний "Dies irae",[77]
і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив’яний спів,
погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.
На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій,[78] в квітах, зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,
на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.
Жовтень, 1936
КОЛИСКОВА
Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
Скриплять колиски: "Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,
лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!"
Співає на шляху піхота: "Не стелися по землі, барвінку!"
Пан сотник лютий: "Покрутило б язики вам, покручі прокляті!"
Царило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.
Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
розквітлих квіттям снів дитячих, і не бачили, не знали люди,
коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.
НА ТРИ ШЛЯХИ
На три шляхи за лисогори, за високорівню ворог відступає.
Лежить на білій плахті снігу сонце – стяг попоротий від куль.
Мов сторожі кордонів пітьми, ждуть горбатодзьобі круки свого паю,
хоч лижуть ще червоні язики з розжеврених до краю дул.
Ще металеві горла літаків серед прокльонів клекоту і гулу
викрикують у світу сторони чотири свій прощальний спів,
і ллється сніг, мов синій лій, у ззеленілий та дірявий сонця тулуб
і, мов печать, значить, застигши синім воском на очах мерців.
Ще з літака мов із відра в казан долини ллється струм вогню густого,
аж вцілений літак, мов птах проколотий, хитнеться й затремтить.
В станицю до вождя телефонує з поля бою Янгол перемоги,
з-над звітів, мап і планів постать згорблена підводиться на мить.
"Тут бойовище, пане генерале, так, це я!" – телефонує Янгол.
"Мій вірний, любий друже!" —
дзвонить відповідь зворушена вождя.
Стає, у записник історії кладе свій підпис твердо, креслить дату.
Виходить із квартири й дивиться на дальній звечорілий шлях.
СТЯГИ В КУРЯВІ
Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.
Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.
Порожні сині площі в мряці золотистій
колишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.
Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,
в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,
здригаються, як промінь сонця в око жалить,
долонями взиваючи останню тінь.
Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,
гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.
Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,
піднявшися з прогалин думки, з серця дна.
Аж сонце, що промінням чеше гриви левів
й оливою мастить їм вигнуті хребти,
відвернеться. Так око неба коралеве
подивиться тривожно, чи й кудою йти.
Знічев’я бризне постріл перший, другий, третій…
І сонце – крапля ртуті в неба синім склі —
сполохане, хитнеться й, тремтячи у леті,
униз покотиться в подертий стяг землі.
Розприснеться й гарячим лоєм на обличчях
холоне, як людьми закрутить наглий вир
і сивим клоччям диму куряться рушниці,
випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.
Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.
Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!
І тепле оливо в левиних пащах стигне,
аж продереться день – розрізане шатро.
Вирують вулиці – скажені каруселі,
і юшка олива в котлах димучих площ
булькоче і кипить, немов смола пекельна,
завернутий
з землі у небо
смаглий дощ.
Коли стає густа заслона мряки тонша,
мов нетлі, виринають постаті з димів,
і виплюті з землі угору кусні сонця
вплітаються
у дальній
клекіт
літаків.
Принишкли, наче листя, люди занімілі,
мов клин, в куль тьму впоровся навіжений марш,
аж площі закрутилися,
зірвались,
полетіли
у небо!
Бачиш:
наші йдуть,
це
прапор наш!
СЛОВО ПРО ПОЛК ПІХОТИ
Ми молодість тверду і кучеряву
складаємо, мов прапор, на лафетах.
У куряві цілує очі слава,
горять на небі кулі і комети.
Змішалися, у куряві склубившись,
статуї й люди перед арсеналом.
Ми, на багнети сонце настромивши,
виходимо нестримно і зухвало.
Юрба в вертепах вулиць, наче повінь.
З-під ратуші зриваються два леви,
біжать в юрбу, толочать, брук сплив кров'ю,
юрба кипить, шаліє. Місце левам!
Під гул, під бряз валторен і тарелів
виходять леви попереду роти,
ведуть її. Хай їх вітають трелем
пузони полку п'ятого піхоти!
Хай всі, хай всі побачать і почують
з трибун, з балконів, з брам, з дахів сріблистих:
востаннє вам піхота салютує!
Шрапнелі сонця вибухають в місті.
Ми молодість тверду і кучеряву
складаємо, мов прапор, на лафетах.
У куряві на синім небі сяє
майбутньої Республіки планета.