Із збірки «Книга Лева» Богдан-Ігор Антонич — страница 4

Читати онлайн поезії із збірки Богдана-Ігоря Антонича «Книга Лева»

A

    веде своїх обранців на хмільне купецтво,
    щоб продали ночам, на що душа багата.

    Питаєш, як оці зродились вірші – міти,
    як муза мітотворна діє своїм впливом:
    руїни царств червоних куряться до світла,
    неземний царгород – Чаргород над заливом.

    Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,
    в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,
    музики білий мур, і стріл крилаті вісті,
    достойний лев, слаба людина й вірні зорі.

     

    ПІСКИ

    Пустині мідне озеро, й кощаві скелі,
    червоні і глухі рівнини летаргії.
    Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,
    що грізно підіймає гриви суховіїв.
    Порожня і дірява сонця шкаралуща,
    що, наче скорпіон, само себе вбиває
    жалом свого проміння, й на червоних пущах
    душа його крилата й звільнена від форми
    ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,
    за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,
    спочине у вулканах сонних і погаслих.

    Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,
    тут родяться вітри, що на сто крилах згодом
    стяги червоних заграв хилять понад сходом.
    Кубло орлів поразки вигнаних з прараю
    квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають
    лілеї зір сходячих й ос грайливі перли
    в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.
    Піски плащем червоним на пустелі лоні
    зірвалися до льоту, впали і завмерли.

    І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70]
    до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів
    підземних таємничий і далекий поклик.
    Піски і зорі завирують крутежами,
    і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.
    Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві
    грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий,
    мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла.
    На бурунах піску качаються шакали,
    їх очі, мов монети божевілля, впали
    у гирла куряви і у безумства ями.

    Це будяться міста прадавні під пісками.

     

    ХОРОВІД

    Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії,
    пісок палючий під стопою, мов смола червона, тане,
    і я з-перед ста сотень літ різьблю на бубні сонця танець,
    лопочуть два кийки, мов крила птаха, що з похмілля мріє.

    Прощальним співом спалахнувши, гасну, наче сонна хмара,
    танки дівчат прикриє папороть, немов землі долоня.
    Вертаються з узгір'їв тиші дивні хороводи й клонять
    обличчя з міді під букетами вечірнього пожару.

    За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена,
    за сімома верхами
    й сімома морями,
    в край таємний
    маєстатично сходять буйволи червоні на підземні
    левади, де засяє їм умерле сонце – диск з ебену.

     

    ЗАТЕРТІ СЛІДИ

    Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.[71]
    Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.
    З Провалля Зради шепіт. Ляк – мов птах стоокий.
    Одне на одному шарами сплять століття.

    Джмелі – у вухах пальми золотаві кільця
    і місяць, мов кораль на шиї бога Півдня,
    на кучерах агав браслети багрокрильців,
    не урна в барв узорах – це високорівня.

    Вперед! Фосфоризують непрохідні багна,
    земля видихує люльками квітів запах,
    і фарбою цеглястою малює янгол
    новий потопу план на зорях, мов на мапах.

    Я жив тут. В неоліті… може, ще давніше…
    Мої малюнки буйволів замазав місяць.
    І фосфор ночі, й оливо землі гнітуче,
    що серцеві тяжать, та серця не помістять.

     

    ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

    Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
    накритий небом і обмотаний піснями,
    лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,
    і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

    Рослинних рік підноситься зелена повінь,
    годин, комет і листя безперервний лопіт.
    Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
    і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

    Прокотяться, як лава, тисячні століття,
    де ми жили, ростимуть без наймення пальми
    і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
    задзвонять в моє серце джагани в копальні.

     

    ОКЕАНІЯ, АБО В ДОЛИНАХ МОРСЬКИХ ЛЕВІВ

    Оманює зеленим і холодним світлом
    підводне сонце у долинах коралевих,
    де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть
    і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви.

    Як з пращі ранку вилітає сонця куля
    округла, мов бусоля, і швидка, мов мева,
    зелений струмінь вод вкриває пил рожевий,
    немов багрових бджіл розсипується вулій.

    Дельфіни золоті сурмлять на мідних мушлях,
    як блискавиця в льоті, тризуб хвилі поре,
    вали червоні й мореплавців білі душі
    блукають, наче тіні без наймення, морем.

     

    ПОЛЯРІЯ[72]

    Застигло море в чаші, різьбленій із льоду.
    Золотоустий місяць – містик у блакиті.
    Полярні янголи колишуть Божі води,
    і звірі виють глухо, спраглі і неситі.

    Ще тут не доповзло людей руде хробацтво,
    багрове небо на хребтах підносять лиси,
    кити хвостами миють зорі, й біле птаство,
    мов стріли з звірокруга, непорушно висить.

    Як Діва з зодіаку чеше карі коси
    й горбатий Водяник закличе тіні з лігов,
    Земля, мов шкаралуща, гнеться і голосить.
    Це душі мамонтів бредуть червоним снігом.

     

    АРКТИКА

    Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
    червоні шиби моря в олив’яних рамах,
    де скелі льодові під снігом кучерявим
    розсунулись поволі, мов таємна брама.

    На бурунів хребтах качаються тюлені,
    звірята сходять з зодіака, й червоніє
    у сяйві магнетичних піль метал зелений
    морів примарних, що подібні сонній мрії.

    Мов синє оливо, заклякле небо висить,
    і череп місяця, розбитий і безбарвний,
    упав на сніг, коли отари білих листів
    в країну небуття вела зоря полярна.

     

    Друге ліричне інтермецо

    МОЛИТВА ДО ЗІР

    Не срібло миршаве, не хміль,
    не лавр сумнівний і двозначний,
    не дотепів грайливих сіль,
    не успіх в грі на риск небачній,
    не уст золотомовних мед,
    не почестей солодка манна
    і навіть не чеснот букет,
    що світлість їх не раз оманна,
    не винограду темний сік
    у колі дружньому за чаєм,
    не муз єлей, що на ввесь вік
    тавром людину назначає,
    не вигаданий в хитрий лад,
    щоб мірять душі, вчений лікоть,
    не домохвальців млявий чад,
    нещирих хвальб слизька музика,
    не захист мрій – блаженний дім,
    але молімся зорям дальнім,
    щоб нам дали на світі цім
    життя величне і страдальне.

     

    СІРИЙ ГІМН

    Стовпи із попелу угору!
    Міста в дротах – під вітром ліри.
    Це тут, де мурів скупість взором,
    без сяйва навіть сонце сіре.

    Тут люди, мури і бацилі
    тим самим піддані законам
    і тулуби печей похилі,
    де розцвітають іскор грона.

    Хто падає, за ним не тужать,
    бо срібло сліз не для розтрати,
    скупі на скарб навбач байдужий.
    Хвалю життя шорстке й сукате!

     

    КОЛО ЗМІН

    Жаркий, духотний день, зомлівши,
    мов стовп, упав на груди ночі.
    Що ти згубив, не знайдеш більше,
    і час надію розхлюпоче.

    Ще піна світла з дзбана сонця
    парує пилом з теплих мурів.
    Не жди від долі оборонця,
    від пазурів в овечій шкурі!

    З-за золотого шумовиння
    ніч блакитніє чиста й вічна.

    Знов знайдеш суть у колі зміннім,
    щоб в зміст незмінний вірить міцно.

     

    МАРНОТРАТНИЙ ГІМН

    І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий
    розтратно твореним і нищеним багатством…

    Чергою явищ неповторних в світу кручі
    зростання й проминання сплетені суцільно.
    Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

    Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,
    задумайся на мить про сонця марнотратство!

     

    ДНО ПЕЙЗАЖУ

    Корови й дині. Білий янгол
    на лопуха зеленій плахті.
    Хто будить в серці тужну п'янкість
    і хто колише темний страх твій?

    Що неоправданий, таємний,
    мов кріт, від дна коріння риє
    і грає, мов кларнет підземний,
    в кипінні форм, у барв завії.

    І як зродився без причини,
    так без причини щезне знагла.
    Природи лоно мрячне й синє,
    і сонця кіш,
    і кіш землі,
    що в ньому
    корови, квіття, дині й янгол.

     

    МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

    Палкий, нічим незаспокійний,
    ловлю слова, мов барвні скельця.
    Як же ж я терня туги рвійне
    з корінням вирву з штольні серця?

    Терпке похмілля свіжих ранків
    п’янить, як і давніш п’янило.
    Дивлюсь в блакитну призму склянки,
    де заламалось небо в хвилі.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора