Анастасія вже втратила лік часові, шляхи її пересувань визначалися векторними силами людських потоків, її підхоплювала течія і несла кудись, не даючи змоги ні зупинитися, ні поглянути, ні прочитати все, що було понаписувано в найнемож-ливіших місцях, то потрапляла вона в глухий кут, в тупик і вимушена була вистоювати в дикому стиску, втупившись у який-небудь не дуже вдалий дотеп на кшталт: "Міняю праву півкулю мозку на ліву — джерело абстрактного пізнавання" або "Тут провадиться зарядка акумуляторів і нервової системи". А тоді кидало її знов у вировиння, в галереї сміху, кпинів, іронічних вправ, і Анастасія, відчуваючи, що від самотніх усмішок уже болить їй обличчя, читала кумедні об'яви про те, що відділ збуту по приступних цінах реалізує вживані лаврові вінки, що студія звукозапису видає напрокат плівки з записом бурхливих оплесків невдалим ораторам, завком розповсюджує безпрограшну лотерею для одержання прогресивки і видає безплатно всім ледарям бездимні сигарети для перекурів у робочий час. Відділ Кучмієнка зголошувався купити в необмежених кількостях насоси для дутих авторитетів, а відділ постачання готовий був купити відомої всім солі для насипання на хвіст суміжникам, які зривають поставки.
Бюро добрих послуг обіцяло дати поради про те, як підготуватися до виходу на пенсію, де роздобути джинси, як пережити напружений час між авансом і зарплатою, як навчитися несвоєчасного вжиття непотрібних заходів.
Тепер Анастасія читала вже дріб'язок, якого не встигла вхопити при першому ознайомленні.
"Оголошується конкурс на кращу наукову роботу по встановленню межі безкарності за зигзаги в думках".
"Відділ постачання одержав дренажні трубки для відведення в озонний пояс стратосфери негативних емоцій за системою Мак-Дугалла".
"Ліпше машина без кібернетика, ніж кібернетик без голови".
"Міняємо дурня з ЕОМ на мудреця без машини".
"Картини, килими, кольорові телевізори й імпортні магнітофони, придбані на громадські кошти, просимо здати на збереження групам народного контролю".
Здається, про Карналя було забуто, і Анастасія могла ві-дітхнути вільніше. Але раптом: "Купуємо охайно-вишукаиі висловлювання для розмов з академіком Карналем".
А між нею і тим нездарним плакатиком, оточений розсмія-ними чоловіками й жінками, Петро Андрійович Карналь, теж читає і теж сміється, так ніби йдеться про когось стороннього. Від такого можна б застогнати, але як тут застогнеш!
Якби ж то вона знала, що зустрінеться тут з Карналем! Не пішла б сюди нізащо. Але Олексій Кирилович сказав, що академік подивився на все зранку, а по обіді сюди вже не прийде, бо має проводити жартівливу "наукову конференцію", іронічний диспут, де ораторів, які впродовж перших двох хвилин не викликають сміху в залі, позбавляють слова. Потрапити на таку "конференцію" теж кортіло, але зустрічатися з Карналем вона не наважувалася. Був для неї неприступніший за найвищі гірські вершини. Тільки здалеку, тільки засліплює очі. Чоловік для віддалей.
А тепер стояла перед, ним, мало не доторкуючись до нього грудьми^ ненавидячи свою жіночу плоть, непотрібну й недоречну округлість, все те, чим заведено пишатися і що тут мало стати смішною марнотою, суцільним пригніченням. В Анастасії вже давно виробилася звичка тримати голову ледь нахиленою, так ніби задовга шия не могла втримати голови і вона переважувала. Коротка зачіска ще підкреслювала цей недбалий, аж зухвалий, нахил, коли дивитися збоку, то враження було таке, ніби несе Анастасія голову спровинено (колишній чоловік у своїх алкогольних жартах називав це: підставляє голову під гільйотину), спереду ж у впертому нахилі голови, в гострому погляді спідлоба прочитувалася завжди непоступливість і своєрідна жіноча відвага. І хоч тепер, опинившись перед Карналем, Анастасія за своїм узвичаєнням так само вперто наставляла на нього ледь нахилену голову, але ні відваги, ні непоступливості не мала в собі ні крихти, почувалась маленькою школяркою перед суворим учителем, готова була б провалитися крізь землю, якби не жартівлива засторога серед сотень виписаних на стінах іронічних сентенцій: "Коли й захочеш перед начальством провалитися крізь землю, то тільки тоді, коли керуєшся науковими цілями!"
Карналь міг покарати її негайно, міг помилувати, міг познущатися перед усіма, виставивши Анастасію в ролі білої ворони. Порушено його суворе правило не допускати жодної сторонньої людини на сорокову суботу та ще й порушено знов цією набридливою журналісткою, яка трапляється йому на путі в якнайне-доречнішу мить. Мить мовчання, ніяковості, збентеження для обох мала б видатися гнітюче-безкінечною, але кожен знав лиш про себе, про іншого думалося інакше, і те, що зробив Карналь, для Анастасії було такою самою несподіванкою, як і зустріч з ним тут після палких запевнень Олексія Кириловича про абсолютну неможливість такого спіткання.
— А-а,— мовби зрадівши, що знайшов те, чого ніяк не міг знайти, сказав привітно Карналь, ступнув до Анастасії, по-дружньому взяв її за лікоть і повів од тих, хто його оточував.
— Пробачте,— тихо сказала Анастасія.
— Облиште. Це ні до чого. Я навіть не стану допитуватися, хто вас сюди провів, бо це не міняє суті справи.
Він вів її швидко, люди розступалися перед ними, але однаково усамотнитися тут ніхто б не зумів, навіть славетний Діоген, який у натовпах почувався найсамотнішим, бо його оточували дурні, тут же дурнів, за всіма ознаками, не було, а коли й були, то в надто мізерних кількостях. Карналь попрямував до сходів на другий поверх виробничого корпусу, там був простір, люди лишилися внизу, внизу лишалася сорокова субота кібернетиків, лишався сміх.
— У вас же сміються тільки на першому поверсі,— набираючись сміливості, нагадала Анастасія.
— Додайте: на першому поверсі обіцяють, на верхніх — здійснюють обіцянки.
— Обіцянки?
— Ну, це я так, до слова. Взагалі ж сміх на першому поверсі, щоб нікому не заважати.
— Кому ж? Вихідний.
— Для кого вихідний, а для кого й ні... Є люди, які взагалі не знають ні вихідних, ні свят, у них робочий день — ціле життя. Чули про таких?
— Доводилось. Але, Петре Андрійовичу, як 'ви можете допускати?..
— Що саме? Вас на сорокову суботу?
— Це ж не ви. Але те, як з вас там унизу... на першому поверсі... Всі ці жартики...
— Гумор — це посланник правди. Сміху бояться тільки дурні. Можете повірити: до мене вже прибігав з протестом Кучмієнко. Образився, що його призначили директором борошняного інституту. А винен сам. Колись мав необережність бовкнути, що може очолити будь-що, навіть Одеський борошняний інститут.
— Хіба є такий?
— Є чи нема, хіба неоднаково. Слово вилетіло, дотепники впіймали.
Він і далі не відпускав її ліктя, це сприймалося так природно, ніби ВФНИ були давні друзі, вони йшли довжелезним коридором, що освітлювався лампами денного світла, ділова бесіда ділових людей, нічим не розділених, давно знайомих.
— З обох боків у нас тут побутові приміщення для робітників, а далі по периметру — цехи. Я хотів би вам щось показати. Вже коли ви тут, то...
— Ви не гніваєтеся за нахабне вторгнення, Петре Андрійовичу?
— Гніватися? Можливо, можливо... А насправді... Знаєте, в мене якесь непередаване відчуття... Вдячність? Саме так. Я вдячний вам.
Вона злякалася і навіть смикнула лікоть, щоб вивільнитися. Карналь не тримав її, і вона зніяковіло поглянула йому в очі.
— За що, Петре Андрійовичу?
Він знову знайшов її лікоть, приторкнувся до нього майже машинально, чи то звертався до неї, чи просто думав уголос:
— Так, так... Ось уже кілька місяців, мабуть, найтяжчих у моєму житті місяців, я постійно відчував чиюсь присутність, чиюсь увагу, щось нез'ясоване, мов радісні зблиски з-за темних обріїв... Може, це ваша присутність, Анастасіє?
— Але ж я...
— Неприсутня присутність, хочете сказати? Згоден... Я й сам не звертав уваги... Але побачив вас тоді коло моря...
— Петре Андрійовичу,— Анастасія відскочила від нього перестрашена, охоплена жахом,— Петре Андрійовичу, ви ніколи не зможете простити! Я...
Він не слухав її, може, взагалі в цю хвилину неспроможен був слухати будь-кого, йому треба було виговоритися самому, вперше за багато місяців виговоритися, сказати таке, чого не дозволяв собі самому навіть у думках.
— Згодом ваша телеграма. Вона вразила мене одним словом, суті якого я не можу знати і не хочу, але... Тепер ви тут, порушуючи всі наші звичаї і закони, але я вдячний вам...— Він відчував якусь нервову потребу відкрити перед цією молодою жінкою те, чого ні перед ким би не відкрив ніколи, бо ж, коли бути відвертим до кінця, стосувалося все це не когось іншого, а саме цієї жінки!
Коридор не мав кінця. Вузький, якийсь тісний і темний, попри всі оті денні світильники, Анастасія металася від стіни до стіни, ламливо перетинала пряму путь Карналеву, то наближаючись до нього, то сахаючись академіка, і далекі блиски в її темних очах то зникали для Карналя, то наближалися на відстань майже небезпечну. Петро Андрійович, лякаючись несвідомо вже того, що він щойно сказав цій жінці, водночас відчував майже болісну потребу говорити ще й ще, сказати якомога більше, застерегти чи то себе самого, чи Анастасію (чому саме Анастасію — не міг би ще сказати), що найстрашніше — це деградація людського серця, а вона неминуче настає, коли...
(Продовження на наступній сторінці)