— Коли хочете, я сказала вам неправду... Я їздила сюди лише двічі. Обидва рази — плакати... Вперше, коли загинув батько... Тоді втекла від матері, добиралася сюди на попутних, а тоді пішки лісом. Вдруге справді на цих "Жигулях", від свого ж чоловіка. В мене був чоловік. Ви не знаєте... Зробив мене модельеркою. Диктатор жіночих мод. Чутливий на кольори, як бджола... Вродливий, розумний, але... безнадійно з'їдений алкоголем... А тоді мав бути ще один чоловік... Вважайте, був... Ви його знаєте... Сьогодні... Совинський...
Вона повернула до Карналя обличчя, так ніби питала: зупинити машину, повертати назад? Ліс присів, задкував полохливо, став навшпиньки, а тоді враз насунувся загрозливо й темно. Карналь доторкнувся до Анастасіїної руки. • — Що ж ви? Застрянемо. Нам же ще далеко?
Він, мабуть навмисне, переводив розмову на звичайний дріб'язок і тим рятував Анастасію від найтяжчого, знеформленого й неокресленого.
— Вже недалеко,— сказала вона, ще не вірячи, що так легко можна воскреснути, щойно вмерши.— Власне, ми вже доїхали до села, а там — по твердому, просіками...
— Коли сідала "Луна-16",— сказав Карналь,— інформація надходила через кожні тридцять секунд. А ось я від'їхав на годину від Києва — і спробуй дати про мене інформацію бодай раз на добу! В якому дивному світі нам випало жити!
Але Анастасія не прийняла його запрошення до розмови на теми загальні. Може, .це було непростиме себелюбство — накинути свій біль ближньому, а може, сподівалася все ж визволитися з полону нестерпного болю. Жінки, надто вродливі й розпещені, не прощають нічиєї неприступності. Якби Карналь став її заспокоювати або навіть трохи покартав за необережність і нерозбірливість, Анастасії стало б легше. Але він узагалі відмовився говорити про це, вдав, ніби не почув, інтелігентно відштовхнув її визнання, відкинув, вибудував між нею й собою стіну неприступності, і тепер треба було дертися на ту стіну — або ж узяти її приступом, або ж сконати.
— Ви вірите в гріх? — спитала вона задерикувато.
— А що таке гріх? Як ви це розумієте?
— Ну... я не знаю... Все, що заборонено людині.
— Людині не заборонено нічого.
— Як то?
— Все, що справді людське, не може бути заборонено. Оче" видно, й той гріх, який ви маєте на увазі. Тільки з погляду богословів і диктаторів людська свобода — це можливість грішити, а справжнє благочестя, мовляв,— не користатися свободою зовсім із поваги й любові до того, хто дарував цю свободу. Ось я даю вам свободу, але вона небезпечна, як райське яблучко! Росте, дивись, а не їж...
— Ви це справді? Не для того, щоб мене втішити?
— Хіба ви мала дитина, щоб вас утішати?
— Мені чомусь здавалося, що ви такий поміркований, хо^ лодно-поміркований, майже...
— Майже?
— Майже догматик у звичайних життєвих питаннях...
— Поміркованість — один із різновидів боягузтва, так само як догматизм — це інтелектуальна форма фарисейства. Мені завжди однаково вороже було те й друге.
— Мені здавалося, що ви — найрішучіший з людей, яких я будь-коли знала. Навіть оця ваша втеча...
— Втікати, мабуть, можна всім, хто дав усе і відчуває, що вже більше не зможе дати світові. Ми ж пробуємо втікати дочасно й завчасно, ще й не встигнувши нічого дати людям, та й думаємо не про людей, а тільки про себе. Порятуватися? А як? Від'їхати від страждання й нещасть можна за годину й за півгодини, а жити однаково ж цілі роки! Ніякий ліс, ніякий пейзаж не порятує. Може, я сподівався й не на себе, а на вас, Ана-стасіє...
— На мене?
— Ви скажете: дві самотності, складені докупи, дадуть третю самотність, ще більшу. Але... Я надто довго живу в безособовому світі формул, а життя не може бути безособове...
— Олексій Кирилович розповідав, як ви страждаєте після смерті дружини...
— Тільки дивлячись на вас, я зрозумів, що так і не встиг їй сказати одної речі. В неї очі були ще більші, ніж у вас. Від таких очей, тепер лише я збагнув це, мабуть, утомлюється обличчя. Аби я встиг їй це сказати, може... Якась містика, чи що. А яке Айгюль мала життя! Війна, смерть батька, піщані бурі, спека пустелі, ашхабадський землетрус, материна смерть, каторга балету... Цього просто несила уявити...
— Але у вас було таке довге щастя...
— Довге щастя? Щастя не визнає тривалості. У нього інші виміри: або велике, або ніяке. День, година, мить — і на все життя!
Він раптом забурмотів про себе, так що Анастасія не могла розібрати жодного слова, тільки бурмотіння, швидке, настирливе, мов чревовіщання: "Коли я постарію, коли доживу до старості, коли стану зовсім старий, не покидай мене в старості, не покидай мене..."
Спам'ятався майже вмить, тернув рукою чоло.
— В моєму віці...
— Навіщо ви про вік, Петре Андрійовичу. Він уперто повторив:
— У моєму віці, який не є таємницею, хоч, може, й не зовсім відповідає моїй зовнішності... Мені навіть дорікають часто моложавістю, на що я завжди відповідаю, що це моложавість райграсу на газонах, який часто стрижуть, не даючи йому зацвісти. Мене теж життя стригло досить часто й безжально, та стриже й досі... Але про мій вік. Це категорія об'єктивна, і вона диктує людині поведінку, думки і настрій. В мені мовби промовляють відразу два чеховські герої. Саша з "Нареченої" каже: "Треба перевернути житія!" А доктор з "Чайки" сумовито заперечує: "Уже пізно міняти життя". Хіба від цього втечеш? Але куди ми приїхали?
— Це за ключем,— пояснила Анастасія, спрямовуючи машину в широку, зарослу шпоришем вулицю якогось дивного села.
Велетенські замшілі зруби багатовіконних хат, сіре колоддя брам, на ослінчиках коло брам — жінки в чорному. Київська Русь за півсотні кілометрів од Києва?
— Анастасія зупинила машину коло одної з циклопічних брам, швидко збігала кудись, повернулася, вскочила в "Жигулі".
— Далі?
— Зупинятися було б смішно, повертатися — малодушно,— в тон їй відповів Карналь.
— Тепер недалеко!
— Ви ж обіцяли, що до людей — цілі світлові роки...
— Ну... Тут люди ненабридливі... Поки не покличете, ніхто ніколи... Вміють шанувати самотність...
Знову занурилися вони в царство дерев, переткане пасмами сонячного блиску. Карналь жадібно вдивлявся в світ, який —відкривався його очам, загадковий, причаєний, могутній, сповнений прихованої боротьби, стогонів, зойків, криків, мовчазного змагання. Такий світ відкривався хіба що колись, як ще малим з розплющеними очима поринав у Зеленому озері, бо хлоп'ятам страшенно кортіло проникнути в підводне царство, причаститися його таємницями. Там зазнавав майже первісних відчуттів. Міраж глибин, золотисто-червоні виткі водорості, збілілі стебла, буйні хащі, перехрещення райдуг, кольорові розгойдування, завислі в невагомості зелені гаї без коріння, бородаті кущури, мовчазна нагота, хисткі закони рівноваги, все творило світ уявний, оманливий, несправжній і саме через те особливо привабливий, бо в дитинстві втомлюєшся від буденної реальності.
А тут було сонячне лагідне сяйво десь над соснами й дубами, і від Анастасії теж ніби випромінювалося тонке тепло, яке несло на своїх хвилях пахощі молодого жіночого тіла і первісно-п'янливий дух лісу.
Дерева росли на круглих горбах, цупко трималися на схилах, змагалися одне з одним за місце на землі й за шматок неба вгорі, а ті, кому пощастило закоренитися на верхах, стояли з якоюсь вишуканою недбалістю, далекі від обмежень, від штовханини, чвар і підступів, вони насолоджувалися волею, простором, пихато позирали вниз, забуваючи, що судилося їм першим приймати своїми верхів'ями найжорстокіші удари вітрів, осінніх хвищ, зимових зав'юг, що розчахуватимуть їх бурі, палитимуть блискавиці, першими помічатиме хиже око людське і безжальна сталь врізатиметься в їхні довершено-прекрасні тіла,
Чи не був і він отаким деревом з вершин, чи не спадали й на нього тяжкі надмірності світла, хіба не поставив він себе в позицію, де відкинута ввічлива множинність людської спільності і панує груба одиничність, ніби в бінарному численні, принцип якого покладено в основу дії тих машин, завдяки яким він, власне, став собою? Возносився думкою в сфери недосяжні, забуваючи, що гнучкий розум неминуче штовхає до зарозумілості, а ще забуваючи старе мудре правило, яке гласить: перебільшене уявлення про своє багатство є одною з найголовніших причин бідності.
Анастасія вела машину поміж круглими горбами по бездоріжжю, вміло вибираючи цілинну твердь, вкриту спресованим шаром перетлілого листя дубів, беріз та соснової глиці.
— Враження таке, ніби ви щодня сюди їздите,— сказав Карналь.
— У мене водійський нюх.
— А мені здається, ніби ми ніколи вже не зможемо виїхати звідси. Вглиблюємося в такі нетрі, звідки просто не може бути вороття.
— Можу вас заспокоїти: ми вже приїхали.
— Де ж ваша хатина?
— Дивіться вгору. Адже ви любите дивитися вгору?
— Звідки ви взяли?
' — Так. Шляхом розмірковувань.
Не хотілося ні сперечатися, ні взагалі продовжувати таку розмову, надто, що Анастасія мовби вгадала його настрій, висловлюючи хоч трохи іншими словами те саме, що він думав про себе.
Машина зупинилася біля підніжжя височезного круглого горба з поруйнованим піщаним схилом, ніби якась небачена сипка біла рана землі. Колись цей схил, як і всі інші, спокійно красувався шумкими соснами, сором'язливо ховав своє біло-піскове тіло під пухким настилом глиці, по ньому легко збігали сарни і вистрибували жовтодзьобі співучі дрозди, мабуть, і той чоловік, що поставив аж на самому верху невеличку дерев'яну хатину, теж вибрав цей горб заради пологості й спокою схилу. Але найстаріша сосна, яка своїм широко розгалуженим корінням трималася за схил і сама тим корінням теж тримала сипкий пісок безліч літ, мабуть, втомилася від тої мовчазної і невидимої роботи і, вибравши каламутну пору лісового сум'яття, коли буря терзає дерева на вершинах і в низинах, тяжко звалилася додолу, завдаючи страхітливих руйнувань усьому, що слугувало їй підніжжям. На місці лагідної пологості — круте піщане урвище, торочкувате коріння чорно п'ялося до неба, мертве тіло старої сосни простягалося безмежно, як відчай.
А на самому верху горба, під високими деревами, схована коло самої зем^і, але й вознесена над усім лісовим простором, у пазелені столітніх мохів, обквітчана з причілка жовтенькими осінніми айстрами, стояла обіцяна Анастасією лісова хатина, не знати, ким, і коли, й навіщо втулена в такому дивному місці.
Вони залишили машину внизу, обійшли горба з другого боку, досить легко дісталися до хатини, Анастасія відімкнула рипливі двері, відчинила стару, посірілу від дощів і снігів віконницю, мовчки показала Карналеві, який тупцявся з своїм безглуздо напханим академічним портфелем, що можна поглянути на притулок. Не хотіла бути першим свідком, знову побігла до машини, несла звідти якісь пакунки, тягла спальний мішок, Карналь тим часом зазирнув до хатини, побачив невеличку цегляну піч, недбало побілену, так само побілені були й дерев'яні стіни, невеликий столик, збитий з грубих обаполів, дві табуретки, тапчан зі старим матрациком, який зашелестів сухою травою, коли Карналь приторкнувся до нього рукою.
— Для анахорета ідеальні умови,— зустрів Анастасію на порозі Карналь.
— Ось спальний мішок, ось продукти, свічки, сірники,— вона була тепер суцільна діловитість.— Дрова є в чуланчику, сухі, для розпалу. А в лісі — там уже досхочу. В чулані є сокира. Це вам і зброя від ведмедів, розбійників і нечистої сили.
— Від нечистої сили треба димом свічки намалювати хрест, на одвірках і на сволоку,— засміявся Карналь.
— Не турбуйтеся, це вже зроблено задовго до нас. Тут бували люди коли й не забобонні, то передбачливі. Казала вже вам, що харчуватися будете суворовським рагу. Рецепт від мого батька. Приготую вам, а тоді вже ви самі готуватимете.
— Дякую. Я сам зумію. Ви тільки поясніть.
— Надзвичайно просто. Сало, ковбаса, картопля, горошок, морква, цибуля, сіль, перець — складники. Коли б було щось інше, можна й інше. Але виходимо завжди з наявних продуктів. Закладати в горщик можна все одразу або в будь-якій послідовності. Не забудьте залити водою. Ставте в піч, хай кипить, вариться, доходить. їсти з хлібом або й так. Залежно від настрою. На суворовськім рагу можна прожити хоч і цілий рік.
— Ви пробували?
— Звичайно. Інакше б вам не радила. Для спання — спальний мішок. У мене в машині завжди на всяк випадок. Тепло, зручно, гігієнічно. Свічок вам на тиждень вистачить. Ага. Криниця. Давайте покажу вам криницю. Відро тут є, кухоль теж. Двері можна зачиняти, можна залишати так, хай провітрюється хатина. Коли увечері стане холодно, натопіть піч, гріє ідеально. А дух — непередаваний. Ну, ось криниця...
Криниця була глибока, мабуть, аж до основ горба, старе цямриння, спокійний блиск чотирикутника води внизу, вони обоє нахилилися над отвором, побачили свої відбиття внизу, тоді впало туди відро, легким сплеском розбило їхні зображення, так ніби вони були з тонкого скла або з нечутного дихання світла. Анастасія відхилилася від криниці, Карналь уперто зазирав униз.
— Ви не забобонний? — спитала звідкись ніби здалеку Анастасія.
— Ні, а що?
Але вона мовби вже й забула про своє запитання.
— Показати вам ліс? Тут є озеро, є прекрасні горби, на яких люблять жирувати лосі.
— Ви двічі були тут і все знаєте?
— Мабуть, спостережлива.
— А хто садовив тут оці айстри? Вони майже золоті.
— Якась добра душа.
— У вас теж добра душа, Анастасіє.
— Ви не знаєте, яка я зла!
— Ніколи не треба обмовляти себе.
— Але я справді зла. Мене треба боятися!
— Людина повинна боятися тільки самої себе — не інших.
— Ви знаєте: я чомусь думала, що ви страшенно серйозний чоловік, Петре Андрійовичу.
— Хіба я видався вам несерйозний? Хоча справді... Цей вибрик... Ви можете подумати про мене будь-що і матимете цілковите право для цього...
— Ні, ні... Я розумію ваш стан... Хіба тут до моральних категорій, до того, що і хто там про тебе скаже?.. Я про інше. Чомусь коли вперше побачила вас, то склалося враження: цей чоловік може думати і говорити тільки серйозне. І... ну, не знаю,— піднесене, чи що....
— Я — несерйозний?
— Питаєте мене про квіти.
— Квіти — це дуже серйозна річ, коли хочете,— Карналь засміявся.— Вам зручно в цих, я б сказав, занадто міських черевиках?
— Не зважайте на мене. Я одягаюся і взуваюся завжди так, щоб не відчувати цього на собі. Це в мене теж від батька. Він навчив. Так одягають солдатів.
— Був солдатом. Знаю. Але у вас — нічого солдатського. Ви не з таких жінок.
— Гляньте ліпше на озеро. Поки ще є сонце, воно просто чарівне.
Озеро було кругле, темне, спокійне. Лежало між соснами й пісками неприродно красиве і самотнє до розпуки. Анастасія склала долоні "хаткою", крикнула до озера:
— А-о-о!
її чистий голос одбився од лискучої поверхні води, вознісся вгору, полинув між деревами, понад горбами, виповнив простір. Карналь відчув себе зайвим у цьому лісі, поряд з цією молодою жінкою, був чужий їй, а вона — чужа йому, зухвало-некерована у своїх душевних вимірах, незалежна і вільна.
Вони пішли в обхід озера, трималися одне від одного на відстані, не зумовленій і не обумовленій, то сходячись мало не впритул, то лякливо розходячись, ішли мовчки, уникали зустрічатися поглядами, а коли Карналь випадково зазирнув Анастасії в очі, то мимоволі відзначив, що очі в неї мовби покірливі, без тої зухвалості, якої він їм чомусь ладен був надати.
По той бік озера серед сосен стояв старезний кучмастий дуб, чорне плетиво могутнього гілля ховалося в густій, незважаючи на осінь, зелені листя, аж унизу, під деревом, було темнувато. Вони опинилися під тим дубом якось несподівано, обоє водночас злякалися темряви, яка панувала під старим віттям, Анастасія заблукала поглядом у гіллі, Карналь теж помандрував туди, не знаючи, що там шукає, і обоє майже водночас побачили високо, майже десь коло верховіття велике гніздо, складене з грубого паліччя, кострубате, незграбне, але міцне, мабуть, таке, що не струсили б його звідти ніякі вітри.
— Чиє воно могло бути? — подумав уголос Карналь.— Невже орлине?
— А чому б тут не бути орлам?
— Я надто недосвідчений... але таке велике гніздо...
— Хочете, я полізу й подивлюся?
— Високо ж. Та й що ви побачите? Гніздо покинуте, може, багато років тому...
Але вона вже не слухала. Легко позбулася черевиків, підстрибнула, вхопилася за найнижчу гілку, блиснула перед Карналем білими стрункими ногами, по-хлоп'ячому вправно і швидко подерлася вище й вище, і в Карналя зненацька теж виникло дурнувате бажання подряпатися й собі слідом за Анастасіею в оте заквітчане різьбленим дубовим листям піднебесся.
"Очевидно, в мене щось негаразд з психікою",— подумав він, намагаючись пригасити темний шал крові і з жахом відчуваючи своє цілковите безсилля.
— Нічогісінько! — гукала від гнізда Анастасія.— Ніяких слідів.
— Спускайтеся,— крикнув Карналь.— Я ж казав...
Униз вона злазила повільніше, обережніше, лагідно світила йому згори своїм усміхом, чи то вдавано, чи й справді знесилившись, кілька разів не потрапляла ногою на гілку і загрозливо зависала, ледь тримаючись, а Карналеве серце щоразу падало в безвість, од жаху він заплющував очі.
Вже опинившись над головою в Карналя, Анастасія виявила, що нижні гілки все ж занадто високо від землі, вона ніяк не могла наважитися зістрибнути, примірялася, вагалася, прицілювалася, тоді, крикнувши "Тримайте!", упала просто в його розпростерті руки, він відчаєно обхопив її, його засліпило її розсміяне обличчя, обпік доторк грудей, стегон, вибухнуло в тілі якесь гігантське тропічне дерево з тисячами коренів і мільйонами гілок, з соковитим листям і барвистими квітками, в за-запахах і барвах, здатних викликати дрож і сміх. Все в ньому здригалося від того дерева, і якийсь сміх бився в грудях, але він пересилив себе, він мав триматися будь-що, хоч був завжди й до кінця людиною, мав гарячу кров і палку уяву,— обережно підтримав Анастасію і поставив її на землю, вірніше кажучи,— відтрутив її од себе, а тоді подав черевики.
— Казав же вам: не треба було так високо... Видно й так, що покинуте...
Вона взулася так само легко, як і роззувалася, стріпнула волоссям.
— Сонце скоро зайде, а мені треба вибратися звідси завидна...
— Дивуюся досі, як ви могли сюди проїхати... Але вона не хотіла про те, як їхати й проїхати.
— Ви знаєте, що таке рай? — спитала несподівано.
— Рай? Ніколи над цим не задумувався.
— Рай — це вода й дерева. Ось як тут. Уявляєте, як тут улітку. Покупатися б у цьому озері! Ви знаєте, чому люди люблять купатися?
— Ну...
— Ви й над цим не задумувалися, правда ж? Тому що голі — щасливі! Все скидають з себе і лишаються самими собою. Хочете, я покажу вам лосині горби?
— Але ж вам...
— Буде пізно? Встигну! Хочете, я вас підтримуватиму!
— Може, я вас?
— Хіба не однаково?
Вони пішли від озера, далі й далі в дивно погорблений ліс, легка сила несла їх вище й вище, над ними було небо, довкола нікого й нічого, крім мовчазних дерев. Вони не чули навіть птаства, тільки шелест сухого листя під ногами, биття власних сердець і тиша, тиша. Анастасія тримала Карналя за руку, він тримав Анастасію. Хто кого вів, завів, звів? І знову мовчали, так ніби не мали чого сказати одне одному, а потім, коли опинилися на одному з круглих горбів під стрункими молодими дубами і вдарило їм в обличчя червінню призахідного сонця, Карналь, ніби вперше помітивши, що тримає руку Анастасії, несміливо спитав:
— Ви дозволите поцілувати вашу руку, Анастасїє?
Запитання було таке недоречне тут, у цьому царстві самотності й краси, що слід було б засміятися їм обом, але Анастасія не знати чого злякалася, висмикнула свою руку, відбігла від Карналя, закричала майже відчаєно:
— Ні, ні, прошу вас, Петре Андрійовичу! Я не гідна цього, не гідна... Не треба! Ні, ні...
Побігла вниз по схилу, тоді, ніби спам'ятавшись, стала, переконалася, що Карналь іде за нею, не хотіла кидати його тут самого, мала вивести з цих горбів, і лише коли знову поминули озеро й опинилися коло підніжжя поруйнованого старою сосною горба, Анастасія з такою самою полохливою— затятістю, як і там, де Карналь допустився необережності, підбігла до Петра Андрійовича, війнула на нього своїм тонким теплом, лишила йому на щоці пекучий приторк уст і кинулася мерщій до машини.
— Анастасіє! — спробував був погнатися за нею Карналь,— Стривайте!.. Ми ж ні про що...
— Я приїду в ту неділю! До побачення, Петре Андрійовичу... Простіть!..
І маленька машинка загубилася між деревами, покотилася далі й далі, а з нею покотилося й Карналеве серце. Чи не покотилося? Не міг і не хотів цього собі сказати. Пробував гнатися думкою за Анастасіею, відгортаючи від себе всі застороги й побоювання. Неспогадано ставала для нього дияволом, спокусою, обіцяла вибавлення, порятунок від пригніченості духу, від страждання, яке загрожувало розростися до розмірів небажаних, вона чомусь уявлялася ніби синонімом вічності й безсмертя, але ж була просто жінка, поза всім, а він? Чи не комічна він постать поряд з Анастасіею? І чи не безглузда ця його мандрівка в молодість? Розквіт душі? І в такий час, коли душа твоя зранена, зболена, майже знищена. Хіба не суперечить це законам природи, людській моральності й просто здоровому глузду? Але здоровий глузд — це косність і обмеження, проти яких ти все життя боровся, а природа ж така свавільна! Щастя— в почуттях,, безчуттєвого щастя не існує. Закохуються навіть міністри, президенти, диктатори. А як бути з академіками? Хоч вони переважно старі, але ж кожному дурневі знати, що "любви все возрасты покорны" Це дурень. А коли ти математик? І все звик лічити, зіставляти? Числа, мабуть, виникли так само непростежено-дивно, але й закономірно, як і слово "свобода", тому користуватися і тим, і тим треба обережно і відповідально. П'ятдесят і двадцять п'ять чи тридцять — як зіставити?
Ні, він не хотів про це думати. Заклякло стояв на тому самому місці, де поцілувала його Анастасія, спостерігав,, як плямиться маленька галявинка, на якій ще зовсім недавно стояла маленька машинка, як довшають, перехрещуються, переплітаються тіні дерев, як минає день... "А на небі хтось зарізав порося і обляпав кров'ю горизонт..." Мозок був ніби виметений високими вітрами. Жодної думки. Тільки якась порожнеча, нездатність ні до ЧОГОІ очікування чогось... Вернулося б те, що три десятки літ тому. "Люблю. Одружуємось. Айгюль..." Вірив, був упевнений, що Айгюль для нього— не повториться ніколи. Але виходить, що можеш зраджувати навіть самого себе. В схожих обличчях та сама фізіономічна ідея... Лейбніц: від розуму до серця довгий шлях... Безглуздя. Все безглуздя... подвійне блаженство дається нам у світах через радощі тіла і в рятівному спокої духу... Який спокій? Для кого? Хіба що для тих, хто відзначається тупуватою життєрадісністю?
Карналь поволі посунув до хатини, витрусив на столик усе, що мав у портфелі, зверху опинилася дисертація Кучмієнка. Невже треба оце тут читати? Він присів на табуретку, погортав трохи віддрукований на ксерографі (Кучмієнко користався всіма благами техніки!) рукопис, тоді, тягнучи за собою дисертацію, мов дохлу кішку, вийшов надвір, став коло отих золотистих, прив'ялих од нічних осінніх холодів айстр, спробував зосередитися на читанні, але нічого не міг збагнути. Лише тепер до його свідомості дійшли слова Анастасії "приїду в ту неділю". Чи вона збожеволіла? Закинути його сюди на цілий тиждень! Почесне самоусунення. Втеча. Божевілля...
Він заніс рукопис до хатини, ще походив довкола, тоді знайшов дрова, став розпалювати піч. Відчував, що порятунок тільки в найпростішому, в примітивних діях. Ходити, рухатися, клопотатися дріб'язком, відганяти від себе навіть натяки на будь-які думки. Став готувати суворовське рагу за рецептом Анастасії, постелив собі постіль, бездумно дивився на вогонь, пробував згадати, коли отак востаннє доводилося сидіти йому перед вогнем, і не міг. Згадавши слова Анастасії про те, що вода в криниці "з бромом", довго й жадібно пив. Може, засне й проспить цілий тиждень? Тоді про нього напишуть у газетах там, де завжди пишуть, як лось заблукав до гастроному або як двоє п'яних з'їли лебедя Ваську в зоопарку.
Порався коло печі. Комічне видовище. Літній чоловік, у модному світлому костюмі, з французьким галстуком, невміло штурхає рогачем у печі; від необережного поруху, горщик з рагу перевернувся, вода вилилася, рогачем дістати горщик ніяк не міг, довелося пробувати рукою, озброєною якоюсь дровинякою, весь вимазався в сажу, спітнів, знущався сам з себе, знов налив у горщик води, присунув його до полум'я, вийшов з хатини.
Сонце вже зайшло, і в лісовій тиші звідусюди розлунюва-лися пташині голоси, яких він не чув досі, видно, оглушений присутністю Анастасії. Стояв у щебетливому світі, на який насувався м'який осінній привечірок, і пташині голоси спалахували, мов яскраві вогники в просторі. Цілковита беззмістовність пташиних голосів, самі лиш переливи звуків. Од цього можна було збожеволіти в безнадійній самотині, до того ж добровільній. Забувши про вогонь у печі і про своє суворовське рагу, Карналь поволі пішов униз, забрідав у присмерк, як у густу воду, як у невисловлені жалі. Цей ліс, попри його первісність, все ж справляв враження чогось ненатурального. Осінь стояла занадто суха, повітря між деревами нагрівалося, ніби в літні дні, серед сосен було таке сухе й пругке, що об нього скрипалі могли натирати смички. Тут хотілося б столітніх мохів, туманів, терпких ягід, вепрячого рику й розритих галявин під дубами. Та чи міг він сьогодні напевне сказати, чого йому хочеться? Завжди прагнув до найвищого існування, невже воно й тут?
Довго блукав між деревами, темрява зникла, так і не заволодівши простором, її замінило хибке снування місячного проміння, ніч заповідалася світла, суха, тиха, про сон Карналь навіть не згадував, "бромована" вода не діяла, він раптом згадав про вогонь у печі, про своє рагу, мало не бігцем кинувся вгору по схилу, ще здалеку вчув запах пригорілого, який нагадував майже забутий фронтовий запах каші, яка підгоріла в казані польової кухні, вбіг до хатини, зазирнув у піч, вхопився за рогач. Перед найпростішими речами виявляєш несподіване зникнення твого людського престижу. Чи не дивно?
Зазирнув у горщатко, понюхав, полизькав. Не був голодний і не знав, чи й захоче тут їсти коли-небудь, але вогонь треба було підтримувати, поки не спав, бо вогонь проганяв самотність, був товаришем, співрозмовником, живою, теплою істотою серед пустельних обріїв лісового безмежного часу. Дрова були сухі, займалися швидко й охоче, вогонь запалахкотів молодий, веселий, бузжурний, молодечобезтурботний і, сказати б, безсоромний у своїй прекрасній наготі. Мовчазний регіт, бронзовий вічний усміх бив на Карналя від того вогню. Мабуть, так усміхалися кам'яними усміхами янголи з фасадів соборів, що віками стояли серед пожеж і димів, і провокуюче підморгувала до людини вічність, припрошуючи отак горіти, палати, сяяти. Одні гинули на вогнищах судилищ, другі спалювалися в палахкотін-— ні міфів, третіх зжирав вогонь марнослав'я. А чисте полум'я натхнення вело до вимріяної країни відкриттів тільки тих, хто, не шкодуючи зусиль, намагався розсунути вузькі межі людських здібностей, можливостей і сил.
Сидів перед вогнем довго й затято. Крутив у голові те саме, мов дитина цукерку в роті: я тут, як звір у зоопарку, сиджу в клітці, нікуди не дінуся, приїзди — завжди застанеш на тому самому місці. Знав: не приїде ніхто. Тільки в ту неділю. Тиждень — це нестерпно! Не міг навіть уявити собі такого огрому пустого, нічим не заповненого часу. Може, його там шукатимуть? Може, перелякаються, щоб, бува, чого не заподіяв собі... Може, може...
Коли вогонь догорів, а нових дров підкладати більше не хотілося, Карналь спробував заснути. Вмостився на тапчані, заліз у спальний мішок, сіно під ним шурхотіло, тонко попискував, затухаючи, жар у печі, над маленьким віконцем з того боку висів велетенський місяць, який розсівав над лісами моторошне сяйво, знищуючи всі згуки ночі, зупиняючи плин часу, від чого на Карналя напав такий страх, як колись у дитинстві, тільки й того, що тоді страхи були неусвідомлені й неокреслені, а тепер, мовби детерміновані в чітких категоріях розуму, були тисячократно гнітючіші й нестерпніші, бо йшли не від довколишнього загадкового світу, а виростали в тобі з глибин серця, і враження було таке, ніби ти вмер і лежиш на самому дні хаосу, звідки вже немає вороття. Це була ціна самотності, до якої він так сліпо й нерозумно прагнув і якої не міг перенести, виходить, щойно зачепивши її краєчок. А коли зануритися ще глибше?
Хатина вібрувала, мов тонка дека старої скрипки, від щонайменшого схитування повітря, звуки легко пронизували її дерев'яне тіло, було чутно падіння кожного окремого листа з дерева, ніби щось важке й тверде билося об землю, як людська самотність.
До самого досвіту Карналь так і не заснув, перебував у тому дивному стані, коли не маєш сили підвестися і щось робити, хоч би просто посидіти й подумати або бездумно дивитися поперед себе, коли спиш і не спиш, коли мовби й сниться тобі щось невиразне й уривчасте і водночас свідомість працює чітко, напружено, аж зболено.
Не помітив, як примерк місяць, небесне світило мовби розчинилося в сріблястому просторі, й над лісами зродилося нове перлисто-сіре світло, з землі, з трав і чагарників, скупаних у холодній осінній росі, кошлато підводився туман, в який приємно було зануритися, мов у холодну воду, яка обіцяє бадьорість. Карналь, пересмикуючи плечима від прохолоди, майже бігцем подолав відстань від хатини до лісового озера, загубився в низині, вщерть виповненій туманом, ліс здіймався десь недосяжно вгорі, був він старий, великий і високий такий, що ставало ще страшніше, ніж уночі під мертвим сяйвом місяця, Карналь подивувався, що вчора не помітив цієї відлякуючої величі лісу, а може, вчора її не було, а народилася вона за ніч у його душі, зляканій розпачливою, невластивою для нього самотністю? Якась містика і чортівня, перед якими безсила і всемогутня його математика.
Загалом кажучи, математика створює систему істин найбільш умовних з усього сущого. Тому вона може мати вплив навіть всеоб'ємніший, ніж всемогутня політика. Але в незайманій природі, мабуть, немає ні зовнішньої логіки, ні математики. Тільки внутрішня, захована так глибоко й ретельно, що відкриватися може тільки втаємниченим.
Він побрів далі, прокидалося лісове птаство, сповнюючи простір пасторальною далиною своїх виспівів, на круглому горбі за озером двоє молодих лосів вигравали, ніби в день творення світу, небо набирало кольорів живих, природних, вливалася в нього блакить, пронизувала ледь помітна червінь, ліс від того теж ніби меншав, ставав приступнішим, кострубатість замінювалася лагідною кругловерхістю, він уже не відлякував, ішов назустріч людині і, мовби для укладання мирного пакту з нею, вислав з найвищими своїми мирними повноваженнями назустріч Карналеві маленьку сарну, що зродилася на його путі не знати коли і як, стояла за кілька кроків на пологому схилі одного з зелених горбів, спокійно дивилася на чоловіка, струнконога, ніжношия, великоока, чиста й прекрасна. Карналь не зупинився, не притишив ходи, пішов просто на сарну так само в повільній задумі, нечутно, мов сновида. Кізка не злякалася, тільки ледь усунулася йому з дороги, стала збоку, супроводжувала його своїм дивним, майже людським поглядом. Коли обігнув горб, з другого боку в улоговині побачив старі, потемнілі від негоди ясельця, довкола витоптана земля, засохлі, ще торішні бубуріш-ки. Лісники підгодовують оленів сіном. Ліс не був ні закинутий, ні забутий, ні позбавлений великої логіки життя.
Карналь повернув і пішов до свого притулку. Мав повно роботи, вихідний, коли вже на те, належав йому неподільно.
їв своє підгоріле холодне рагу, пив "бромовану" воду з криниці, гортав свої папери, Кучмієнкову дисертацію відкладаючи на потім, бо вона ніяк не пасувала до цього простого побуту і до неторканості довколишнього світу, поряд з яким навіть наймудріші розмови про математизацію видавалися б спроще-но-безглуздими.
Вдень помітив у хатині те, чого вчора не зауважив. На стіні над столиком висіла стара іконка. Просто липова дошка, схована в пласку чорну скриньку, ні карбованого окладу, ні скла, час з безжурною щедрістю полишав на обличчі святого свої нашарування, так що вже годі було й розібрати, хто там намальований, чи Микола угодник, чи й сам спаситель, але Карналя зацікавив не святий і не сама ікона, хоч могла бути й вельми старою і, може, рідкісного письма. Його увагу привернув краєчок пожовклого папірця, який вистромлювався з щілини в чорному іконному сховку. Карналь зняв ікону з стіни, відщепнув два бляшані гачечки збоку, відчинив скриньку. За іконною дошкою лежали згорнуті вчетверо два аркушики паперу, коли ж розгорнув їх, випала звідти маленька, теж зжовкла від давності фотографія. Худе високоноге дівча, два мишачі хвостики темного волосся, очі — на все обличчя. Зеленкуваті, ніби тигрячі, чи що. Очі приборкувачки й володарки. Тоненька ручка піднята вгору, там тримає її чиясь велика й дужа рука, власник якої не вмістився на знімку. Батько? Така рука може бути тільки батьківською. Карналь згадав, що в нього є точно такий самий знімок з маленькою Людмилкою. Тільки в Людмилки очі не такі — темніші і мовби добріші. А цих очей міг би злякатися, коли б не знав, кому належать. Належали Анастасії. Мабуть, возила завжди з собою знімок, а тут забула. А може, за-; лишила, сподіваючись приїздити ще. Ні, певніще, що забула. Лісник знайшов і сховав за ікону, бо більше тут ніде й сховати.
Листочки паперу були чимось ніби щоденником. П'ять днів квітня. Жіноча рука. Не знав, який почерк у Анастасії, тому не міг з певністю сказати, що записки належать теж їй.
Власне, це не мало ніякого значення. Хтось тут був, хтось жив з лісом наодинці, простежував кожну зміну, яку несла сюди весна. Карналь швидко пробіг очима нерівні рядки. Спершу помітив, що починається з березня, але недатованого, датовано тільки п'ять квітневих днів.
"Кінець березня. Приморозки. Закапав сік з беріз. Уночі замерзає, і утворюються крижані бороди.
7 квітня. Перший грім. Ліс одягається листям знизу. Чорна горішина вже вистрілює вузькі гострі листочки. Берези вгорі, під самим сонцем, закучерявилися зеленим шумом. Листочки ще маленькі, серцевидні, зморщені, несуть на собі сліди того стиску, в якому жили в бруньках. Линяє кора на березах. Облазить верхній тонкий шар, дерево скидає брудну зовнішню сорочку і стоїть біле, ніжне, мов припудрена дівчина. Тернеш по стовбуру — вся долоня біла. Птахи: синиці, дятли, дрозди. Мале — й не видно, а від нього дзвенить увесь простір.
8 квітня. Снилося, що все стане зеленим.
9 квітня. Так і сталося. Вночі зацвіло абрикосове деревце перед причілком. Клен коло озера — в ясній зелені. Листя на деревах з'являється ніби після нечутного шовковистого вибуху. А надвечір холодний вітер. Але він не страшний, бо вже настав час, коли все росте і зеленіє.
10 квітня. Абрикосове деревце — все в бджолиному гудінні. Серед бджіл два джмелі. Коли сідає сонце, всі бджоли летять, джмелі залишаються. Легко перелітають з квітки на квітку, не поминаючи жодної, трудяться вперто й самовіддано. Дивно: таке велике й тримається на ніжній пелюстці, навіть не вгинаючи її. От би людям! Один джміль чорний, з білою спідничкою. В другого на спині жовтогаряча жилетка. Мабуть, мужчина, ферт.
Удень тепло неймовірно. На Вінниччині вже сіють буряки. В Ленінграді, Прибалтиці, Білорусії — дощі. А по всій Україні, як передає радіо,— без опадів.
Вечір — холодний, мов нагадування природі, щоб не розвивалася занадто.
11 квітня. Вітер. Краплини дощу. Холодно, але все зеленіє.
Абрикоска віє ніжними пахощами. Два джмелі з самісінького
ранку знову пораються коло квіток. Заблукала в лісі. Під пенками чатували на мене духи лісу — чеберяйчики, з берізок спускалися зелені русалкові коси, коріння вивернутих бурею дерев нагадувало страхітливі бороди. Але вперто пробиралася далі, аж поки натрапила на купу сміття. Хтось привіз його сюди цілу машину — бите скло, паліччя, папір, вапно, якась гидота. Ліс відразу втратив свою казковість, пеньки були просто пеньками, а не чеберяйчиками, корені перестали бути бородами, а берізки— русалками, причаєні вологі нетрі були звичайним болотом, а весь ліс — ординарним смітником. Забруднення довколишнього середовища не знає меж, як і людська дурість.
А весна стоїть суха, аж страшно. Воскресити б усі минулі дощі, підняти їх з глибин землі, вознести на небо, а тоді подарувати землі знову!:."
Карналь перечитав нотатки двічі. Враження було: ніби говорив з Анастасією. Власне, розумів, що такої розмови між ними ніколи не могло відбутися. Люди не вміють викладати душу одне перед одним так, як це наважуються іноді перед папером.
Він розіклав на столі аркушики з Анастасіїним щоденником і знімком високоногого дівчиська з тигрячими очима і сів за роботу. Працювати вмів за будь-яких обставин і будь-де, цього не мав учитися, нічна душевна непевність, здається, відійшла від нього, може, й назавжди, він легко кидав думки крізь від-біркове сито, зіткане з трьох квантифікаторів: "так", "ні", "без відповіді", радісно й вільно блукав серед анархічної топографії своїх знань, у сподіванні відкрити бодай маленькі, але нові світи в тій, здавалося, вже до подробиць знаній країні.
Коли після багатогодинного сидіння за столом вийшов з хатини, застав день у повному розквіті, сухий, сонячний, теплий, ніби й не осінній, шуміли сосни, все жило довкола, і подума-лося йому зненацька, що всі світи, може, й кібернетичні навіть, повинні бути неодмінно пережиті, перш ніж будуть витлумачені й пояснені.
Він стояв, дивився на небо, слухав ліс, ждав: аж помилився і почулося вчора, що Анастасія обіцяла приїхати в ту неділю? А коли в цю, сьогодні? І застане його, як школяра, що не виконав домашніх завдань.
Ще трохи постояв, повернувся за стіл, підсунув Кучміенко-ву дисертацію. Мав звичку бути ретельним навіть там, де ретельності й не вимагалося. Став читати. Обурення його зростало ще більше, ніж під час читання автореферату. Але не міг гніватися, бо тут гнівливість видавалася недоречною. Уперто пробивався крізь примітивізм суджень і тривіальні розбалакування, викладені науковоподібною термінологією, мимоволі кидав погляд на Анастасіїні нотатки. Забруднення довколишнього середовища, як і дурість, не має меж. Він додав би ще: забруднення науки випадковими людьми так само не має меж. Але межі треба все ж встановити!
Вже надвечір приготував собі нове суворовське рагу, цього разу вже не підгоріле, навіть смачне по-своєму, довго сидів, дивився у вогонь, пробував подумати про тиждень, який мав тут прожити, але не міг навіть осягнути думкою такої часової далини. Не тиждень — вічність. "Окончен труд дневных забот, я часто о тебе мечтаю, бродя вблизи пустынных вод, вечерним выстрелам внимаю..."
Заснув швидко і спав мало не до сходу сонця, вранці пішов умиватися до озера, поснідав тим-таки суворовським рагу, заховав до кишені, дбайливо склавши, аркушики Анастасіїного щоденника ї її знімок, замкнув хатину, ключ теж укинув до кишені, легко спустився з горба, востаннє кинув погляд на поруйнований старою сосною схил і пішов, тримаючись автомобільних слідів.
Повинні вивести його на шосе. Виведуть чи заведуть?
10
Карналя стали шукати ще з суботи. Пронченко хотів запросити його до себе на дачу в неділю і подзвонив черговому по об'єднанню, щоб той зв'язав його з академіком.
— Петро Андрійович зараз десь на території, але я передам йому,— пообіцяв черговий.
Передав чи ні, але Карналь чомусь не дзвонив, уже пізно ввечері, їдучи з роботи, Пронченко знов подзвонив черговому. Той, що був удень, змінився, новий про Карналя нічого не знав.
— Я з'єднаю вас з помічником Петра Андрійовича.
— Гаразд.
Олексій Кирилович сидів коло свого телефону і відгукнувся відразу.
— Ви можете сказати, де Петро Андрійович? — поспитав його Пронченко.
— Він виїхав... Несподівано... Сказав: на короткий час. Не провів навіть традиційного диспуту сорокової суботи...
— А як же обійшлося без диспуту? — Пронченко в загальних рисах знав, як проходить сорокова субота в об'єднанні, знав також, що комічним диспутом вона має неодмінно щоразу кінчатися.
— Попросив, щоб усі охочі до дискусії чіпляли свої тези на дверях його кабінету.
— Багато начіпляли?
— Та трохи є.
— І дуже смішне?
— Мабуть, це тільки для кібернетиків. У них гумор надто специфічний. Я б сказав: професіоналізований аж занадто. Такі люди, як я, тільки знизують плечима...
— Але все ж таки, де Карналь?
— Попередив мене, що має виїхати на короткий час — і все.
— Дозвольте поцікавитися в такому випадку, чому ви так довго сидите на роботі.
Олексій Кирилович трохи помовчав.
— Бачите, товаришу Пронченко... Я так собі подумав..* А раптом Петро Андрійович повернеться..,
— Сьогодні?
— Не можу сказати, але все може бути...
— Передайте йому, будь ласка, що я хотів його бачити* Може, подзвонить мені на дачу,
А тоді подзвонив Олексієві Кириловичу Кучмієнко— Черговий, мабуть, передав тому, що Карналя розшукує секретар ЦК, і Кучмієнко був стурбований не на жарт.
— Де сховав свого академіка? — загримів він у трубку.
— Він виїхав.— Олексій Кирилович намагався бути гранично стриманим і ввічливим з Кучмієнком, який уже набрид йому своїми причіпками.
— Не крути, не крути! Він що: хворий? Диспутації дурної цієї не провів, кабінет йому обклеїли, забувши про всяку пристойність. Хлоп'яцтво!
— Я ж сказав, він виїхав. Здається, академік має право на вихідний.
— Право, право... Мойсей своїм євреям сказав, коли виходили з Єгипту. Вихідний, вихідний... До Карналя воно ніяк не тичеться... Ти знаєш, що його не можна так пускати, чоловік он у якому стані!
— Він попередив, що на короткий час...
— А хто мірятиме? Де воно короткий, а де який — ти можеш мені сказати? Пронченко його розшукує...
— Я говорив з товаришем Пронченком...
— Ти помічник, ти відповідаєш мені за академіка! Не говорити, а живого мені Петра Андрійовича дай! З ким поїхав?
— Не можу сказати. Мабуть, сам.
— Сам? А чим? Машина його простояла цілу суботу.
— Не можу сказати...
Кучмієнко пожбурив трубку, аж загриміло...
Він дзвонив ще й у неділю. Додому до Олексія Кириловича, тьоті Галі до Карналя, до Людмили. Нарвався на свого сина, той запідозрив щось нечисте в батькових розшукуваннях, присікався:
— Нащо тобі Петро Андрійович? Дай йому спокій хоч у вихідний.
— А твоє яке діло! — обурився Кучмієнко.— Треба, то й треба! Не тобі, а мені...
— Це я знаю,— гмикнув Юрій.
— Що ти знаєш?
— Перепаскуджуєш усім життя! Кучмієнко задихнувся од таких слів.
— Та ти що? Рідному батькові?..
— Все б ти собі, а так звані права твої? Ходиш, ходиш, береш за горлянку, організовуєш світ для себе, а треба — себе для світу, як Петро Андрійович. Кинь полювати на Карналя — полюй на зайців!
— Записався в його віру?
— А що?
— Дай мені Людмилу! Не хочу з тобою й говорити! Людмили нема!
В понеділок стривоженість зростала з кожною годиною, але відомостей про Карналя не надходило, Пронченко попросив Олексія Кириловича інформувати його щогодини, тьотя Галя плакала біля телефону, Людмилі ще нічого не казали, берегли її, тим часом сподіваючись, що все буде гаразд, що академік просто зник на кілька днів, щоб бодай трохи скинути з себе десь у тиші й невідомості той тяжкий душевний тягар, який навалився на нього останнім часом.
А по обіді звідкись несподівано подзвонив секретарці Карналь і, попередивши, щоб вона нікому нічого не казала про нього, попросив прислати йому машину до Воскресенського ринку.
Діна Лаврентіївна від несподіванки навіть перепитала, чого ніколи не мала звички робити:
— Аж на Воскресенку?
— Це так далеко, вважаєте?
— Пробачте, Петре Андрійовичу. Я зараз же пошлю... Мастроянні був, здається, єдиним чоловіком, який бачив,
як у суботу Карналя забрала в свої "Жигулі" Анастасія. Він, як завжди, дрімав у машині, але справжній водій навіть крізь дрімоту побачить свого хазяїна. Знав Мастроянні й те, що Карналя всі шукають, але мовчав, бо його ніхто не питав, а коли не питають, то чого ж лізти? Головне ж: бачив, що Анастасія повернулася ще в суботу і не пізно, отож навіть почуття ревнощів (безпідставних, як на жонатого чоловіка, це він теж розумів прекрасно) не терзало водієвого серця, він спокійно провів вихідний, у понеділок виїхав собі на роботу, терпляче ждав свого академіка, підтримуваний на духу гордим знанням того факту, що він у нашій великій країні не один такий. Дзвінок з Воскресенки теж не дуже здивував Мастроянні. Він помчав на той бік Дніпра так швидко, як тільки міг, боявся, що академік, поки туди доберешся, передумає і зникне знов на день або два і не матимеш ніколи нагоди похвалитися, що ти перший побачив Карналя після того, як його шукав увесь Київ два чи й три дні.
Петро Андрійович нікуди не втікав. Стояв на площі коло критого колгоспного ринку, був зовсім не схожий на себе, у пом'ятому костюмі, з напханим портфелякою в руці, за який тримався так міцно, що не захотів навіть віддавати його водієві, щоб той десь прилаштував, а так з портфелем і втиснувся в машину.
— Петре Андрійовичу, як це ви аж тут? — не втримався од подиву Мастроянні.
— Задалеко тебе погнав? Пробач. Я добирався на попутних, завезли мене аж сюди, якось не зорієнтувався. Звичайно, міг би звідси трамваєм до станції Комсомольська, а там метро, але набридло з цим портфелем... Давай додому... Треба поголитися й перевдягтися... Мене, мабуть, питали?
— Та, мабуть.— Шофер не вмів брехати, але й правди всієї не знав і не був уповноважений до таких розмов.
— Почекаєш мене, я швидко...
— Та, Петре Андрійовичу! Про що ви?
— Доведеться нам сьогодні трохи поїздити. Тьотя Галя заплакала, побачивши Карналя.
— Петрику, а я вже не знала, що й думати! Він пригорнув стареньку.
— Що ви, тьотю Галю? Є он люди, які зникають на тижні, а то й на місяці...
— — Хіба ж то люди! Тепер он і в космосі літають, та й то ми про них усе знаємо, а тут пропадає такий чоловік, як у воду... А я сама в цій квартирі і теж страшно, наче тебе в церкві оставили ночувати... Дзвонять-дзвонять тобі...
— Оте не дзвонило? — Карналь засміявся, йдучи до ванної.— Не лякало вас більше?
— Хай господь милує...
Він стояв під гарячим душем, тоді голився, обдумував решту сього дня. День відвідин, побачень, візитів. Кучмієнкова дисертація розпирала портфель. Присвятити їй ще й решту цього дня. Науку треба зберігати так само, як довколишнє середовище. Дисертація-візитація. Словосполучення, раз народившись, уже не давало спокою Карналеві. Без кінця крутилося в голові, мов набридлива пісенька або поганий віршик, дисертація-візитація. Він не дуже любив візити передбачені. Ліпше, коли випадково. Так випадок колись допоміг йому відвідати мало не відразу двох ректорів: того університету, в якому вчився сам, і того, де читав лекції, вже ставши доктором наук. Обидва ректори — його однолітки, а здавалися мудро-старими, майже вічними, така сила цієї тисячолітньої посади. Ректор. Життя мов на станції Вічності. Центр, звідки розлітаються галактики знань, надій, майбуття. Ідуть, не озираючись, розлітаються в невпинному розгоні — хто зупинить, яка сила, та й навіщо?
У штатному розкладі людства посади пророків і апостолів не передбачені. А в науці? Ніколи б не гадав Карналь, що така нікчемна писанина, як "дисертація" Кучмієнка, наштовхне його на роздуми про місце своє в науці. Думав про це, пробираючись лісом до шосе, не переставав думати ще й тепер, перебирав у пам'яті імена, розставляв по визначених самим місцях, класифікував, узагальнював, вибудовував своєрідну ієрархію. Вче-ні-піонери, вчені-художники, іноді вони навіть трохи авантюристи, принаймні при погляді на них збоку. Ламають старі канони, відкидають усталені теорії, творять нові. Враження іноді таке, що ні на що не опираються, ні на чому не базуються, з нічого народжують цілі світи. Не всіма те сприймається охоче, іноді цілі століття минають, життя поколінь. Найпершими їхніми ворогами слід вважати науковців-класиків, майстрів ремесла, первосвящеників, які оберігають лад у науці. Перших вони звуть "псевдовченими", а ті їх — ворогами прогресу в науці, мурахами, які збирають уже готові запаси і вдовольни ються ними. А як насправді? Потрібні ті й інші. Без перших не буде поступу, без других наука може стати шарлатанством, бо вона не може існувати без традицій, без депозитарій ідей і теорій. Сам себе Карналь міг би віднести до науковців-етимуляторів, до постулаторів, режисерів од науки, які тільки ставлять проблеми, можуть показати шлях розв'язання тої чи іншої, набір методів, джерел інформації. Це методологи, організатори, спеціалісти пр координації й керівництву групами й колективами. Без них сьогодні науку уявити неможливо, хоч перед самою наукою вони іноді стають нагі, як у час своїх народин. Та все ж їх теж слід віднести до творців науки на відміну від апостолів формального порядку, вчених-ерудитів, вчених-компіляторів, критиків і догматиків, які тільки нагромаджують чужі ідеї, зіставляють, перетравлюють, систематизують. Це автори монографій, підручників, посібників, популяризатори, укладають словники, упорядковують термінологію,, символіку, переказують уже відомі знання іншим,, не творячи ^гічого нового.
Найбільше науковців, як правила, зосереджено в галузі збирання статистичних даних, всіляких вимірів, підрахунків, це праця, власне, технічна, але сидять на ній люди, які вважають себе вченими, і в тому немає великого гріха, бо принаймні помічниками вчених вони були завжди і то вірними. Натомість адміністратори в науці, які ведуть звичний облік, купують апаратуру, будують лабораторії, десь засідають, пробують командувати в науці, не розуміючи, що це не їхня функція,— ці так само шкідливі, як псевдовчені, базіки, демагоги і паразити-кар'єристи, що здобули собі звання позанауковими способами. Куди віднести Кучмієнка? Не ставало б це питання, якби не з'явилася його так звана "дисертація".
Карналь з кимось здзвонився, знову взяв свій напханий портфель, зібрався йти, тьотя Галя стривожилася:
— Куди ж ти, Петрику?
— Треба, робота, тьотю Галю. Хто питатиме, не кажіть про мене нічого.
— Коли ж вернешся?
— Скоро буду.
Він поїхав на вулицю Толстого, знов попросив водія чекати, сам піднявся сходами на другий поверх, натиснув дзвоник на високих білих дверях. Старий будинок, квартири з високими стелями і високими дверима, в які приємно входити.
Йому відчинив худорлявий юнак у великих окулярах. Мабуть, аспірант або студент-старшокурсник. У професора — господаря квартири—унікальна математична бібліотека, але жодної книжки він не дає виносити, коли треба, приходь, читай ї питай Діда. Дід —так звали професора, голову вченої ради по математиці, через його старощі, а ще звали його Дівчата, бо він усіх називав напівжартома "дівчатами", навіть тоді, коли звертався до своїх колег-однолітків.
Дід-Дівчата сидів у своєму набитому книжками кабінеті, засипаний попелом, як старий згаслий вулкан, худий, довгий, жвавий, з безпощадно-зневажливим поглядом жовтих очей...
— А-а,— підвівся він назустріч Карналеві,— дівчата все-таки примандрували до старого? Ну, здоров, здоров, академіку! Всі ви, дівчата, стали академіками без Діда — і ти, і Глушков, і Дяшко. А від математики все одно ж не втечете нікуди. Та це, мабуть, тільки ви й сприснули, а так усі дівчата — Дідові учні. Сорок тисяч докторів і кандидатів розлетілося по всьому Союзі. Як що?
— Як бджоли? — спробував угадати Карналь.
— Не вгадав. Як що?
— Як ластівки?
— Ну, недогадливі дівчата! Як що?
— Як орли?
— От! Орли! А ти — бджоли. Сідай отам. Прибери книжку й сідай. Кажуть, стрижеш баранів?
— Як доведеться.
— А я з аспірантами. Одучую від поросячого мислення. Ох і дівчата! Ти ж по ділу?
— Без діла не наважився б.
— А так провідати Діда не можете? Заакадемілися всії Яке ж діло?
— Дисертація Кучмієнка у вас?
— Є.
— Як вона?
— Приречена на захист.
— Діду, ви серйозно?
— Самі ж породили цю математизацію.
— Але без глобального підходу. Ну що це за математизація світу?
— Хіба я знаю? Я старий дід. Може, це за Стекловим, який казав, що істини повинні бути математично сформульовані в світі.
— Істини ж, а не світ. І потім: сформульовані. А в Кучмієнка хоч одна істина сформульована ним самим?
— Та що ви, дівчата! Ще вам Дід читатиме всі ваші дисертації! Той написав, рецензенти похвалили, опоненти готові підтримати, вчена рада проголосує, а я підпишу.
— Що підпишете, Діду? Формулу теплої землі під ногами? Людського болю? Смутку або щастя? Формулу зла? Може таке бути?
— Та чи я знаю? Всі рецензії справні. Більшість твій Кучмієнко забезпечив собі. Тепер приречений на захист, хоч ти йога ріж.
— У древніх існувало правило, що навіть ухвала, прийнята більшістю, обов'язкова лише тоді, коли немає заперечень з боку богів або героїв.
— То ти заперечуєш?
— Приніс офіційний відгук.
— Ага. Ну, так. Ким же тебе? Героєм чи богом? Ну, хай ти герой. А бог?
— Бог — Глушков.
— Так Глушков же тобі не напише. Він Діда забув до нитки..
— Напише й він. Не може миритися з профанацією науки. Поїду до нього!
— Вже й їхати! Та, може, його й у Києві немає.
— Знайду.
— А він тебе шукає. Написав отаке, як і ти, сам приніс і допитувався, де ти і чи ти знаєш. А ти мовчиш, то я сказав...
— Що ви сказали, Діду?
— Та нічого не сказав. Захист уже призначений. В газетах було. День і місце. Опонент.
— Хто опонент?
— Та гарний чоловік, тільки боязкий. То Кучміенка злякався твого, а тепер взнає, що бог і герой проти, то злякається вас, дівчата. Ну, він знає, як ухилитися. Скаже: хворий. А я?
— Відмініть захист.
— А як?
— Дисертація не являє собою ніякої наукової цінності. Не має нічого спільного з наукою/
Дід ще пробував хитрувати:
— То, може, ти подзвониш до опонента? Гарний же чоловік.
— Ви й подзвоните, Діду. І то зараз, поки я тут.
— Та ти що! Глушков, і той не домагався.
— А я домагатимусь! Подати вам телефон?
— Який ти добрий! Не бачиш: сам дотягнуся. Руки довші, ніж у вас, дівчата...
Дід кашляв, відчаєно пахкав димом, говорив по телефону довго й хитро, але сказав усе, що було треба, поклав трубку, розвів руками. Зробив, що міг. Карналь підвівся.
— Дякую, Діду.
— Вже й утікаєш?
— Ще є справи. Треба на роботу. Сьогодні не був.
Дід притримав його коло дверей кабінету, хитро примружився:
— А можеш сказати, дівчата, що найгірше в науці?
— Найгірше? Що ж?
— Те, що її не можна робити без учених. Багато хто пробує, а воно не виходить!
Дід чи то закашлявся, чи то засміявся хитро, маскуючись за димом і кашлем, і ласкаво виштовхав Карналя в плечі.
Лети, кібернетик. Хто тремтить, переляканий ділами своїми?
Від Діда Карналь не поїхав на роботу, а подзвонив в інститут до Людмили. Вже пішла додому. Тоді він попросив Мастроянні повезти його на Русанівку. Все мав зробити ще сьогодні, без відкладань і вагань. Півтора дня лісової самотності й мовчання видавалися йому цілою вічністю. Страшно було подумати, скільки назбиралося негайних розмов, од яких залежало все його життя! Мимоволі згадався один із жартівливих афоризмів академіка Карналя, вигаданий дотепниками сорокової суботи:' "Все, що мало бути виконане, виконати! Все, що мало бути перевиконане, перевиконати! Все, що мало формалізуватися, формалізувати! Все, що мало реалізуватися, реалізувати! Все, що мало захиститися, захистити!" А як захиститися від життя? Від його вимог і потреб. І чи можна, та чи й треба?
Вдома Людмили ще не було. Карналь ходив коло під'їзду будинку, з ним віталися якісь незнайомі люди, мабуть, знали, що він Людмилин батько, а хто в неї батько, це теж було відомо, незручно було довго затримувати водія, він пішов до Мастроянні, попросив пробачення, що не відпускає його, той заспокоїв Карналя:
— Скільки вам треба, Петре Андрійовичу... Я ж казав вам уже: соромно зарплату одержувати. Півроку вас не возив. Оце аж зрадів...
Людмила приїхала, вже коли почало темніти. Сама, без Юрія. Запаркувала машину на спеціальнім майданчику серел таких самих "Жигулів" і "Москвичів", зраділо кинулась до батька.
— Як добре, що ти приїхав! Я хотіла забрати Юрія, але вони там, у Гальцева. Мабуть, на цілу ніч. Взяв термос, бутерброди...
— Був у них у суботу...
— Мені Юрій казав. Як ти, батьку?
— Що я? Тепер ти в нас головна дійова особа.
— В мене все прекрасно! Така легкість у тілі, ти навіть не повіриш...
Карналь узяв доньку під руку, повів її через шосе до набережної.
— Давай трохи походимо над водою. В квартирі ще набридне.
— Я хотіла тебе пригостити вечерею.
— Не хочу їсти. Два дні був у лісі, харчувався суворов-ським рагу, наївся на цілий тиждень.
— Ти? В лісі? Яке суворовське рагу? Що це означає, батьку?
Карналь не відпускав її ліктя, мовчки дивився на воду. Збирався з думками чи з відвагою?
— Знаєш, доцю...— І знов замовк, бо не знав справді, чи треба казати те, чого й сам ще не був свідомий до кінця.—' У нас з тобою ніколи не було таємниць одне від одного...
— Таємниць? Ну, які ж між нами таємниці? Хіба ти не привчав мене?..
— Але от уяви собі... Ні, я не про те... Може, нічого й не буде, але...
Людмила трохи стривожено глянула батькові в обличчя, але не спитала ні про що.
— Може, походимо все-таки?
— Ну, ти ж казав уже, що походимо, а тоді став.
— Хотів тебе спитати, доцю... Бачиш... У мене, вірніше, в нас з тобою тяжкий рік... Не говорили про це, та й не слід... Людина повинна переживати своє сама без свідків і помочі зі сторони... Пам'ять від болю, мабуть, не звільниться ніколи, але... Жити треба далі й жити продуктивно... Невдале слово. Так само невдале, як вигадана кимось істина про те, що страждання очищають душу. Припускаю, що вони можуть давати навіть якусь нову, часом злу енергію, але очищати? Це нагадує атомні електростанції, від яких сподіваємося в майбутньому маси енергії, але й досі не вирішили, що ж робити з радіоактивними відходами. Страждання теж засмічують душу тяжкими шлаками, вкривають її корою... Але я не про те.,. Що б ти сказала, доцю, коли б у моїм особистім житті сталася... ну, скажімо, якась зміна?
— Батьку! Життя ж твоє!
— А пам'ять про маму? Вона в нас спільна. Без тебе, без твого дозволу я не...
— Ти ж ще такий молодий, батьку! Всі думають, що ти мій старший брат...
— Не треба про ці категорії. Молодість, старість — речі відносні. Вони не вміщуються в болючих категоріях пам'яті, які нам з тобою судилися...
Людмила стала навшпиньки, поцілувала батька в чоло.
— Батьку! Ти не повинен нехтувати собою! Ти повинен жити, зберігати свою особистість, не допускати її занепаду! Хіба ти не вчив мене, що істину несе тільки окрема особа? Знецінення особи означає нехтування істиною. Ти не маєш права знецінювати себе!
— Ти б здивувалася, довідавшись, про кого йдеться...
— Я б зраділа. Невже ти не віриш мені, батьку? Ми не можемо зупинити життя!
Карналь мовчав. Вони довго ходили понад протокою, на тім боці Дніпра вже засяяли київські гори, вознеслися в темне осіннє небо золоті куполи лаврських соборів, Київ лежав за круглими тисячолітніми горами у своїй красі й таємничості, це місто, захоплене власною красою, здається, ніколи не належало до міст любові, бо мовби саме створене було, щоб у нього закохувалися. Там не було таємничих закутків для побачень, а коли вони й були, то забував ти про все, стовпіючи, зачарований красою язичеської пазелені. Ця природа, що мала б збагачувати чарівливість жінок і привабу чоловіків, ревниво відбирала від них усе, самозакохана й пихато самодостатня. Сьогодні Карналеві не хотілося повертатися на той бік, але він розумів, що й жити без того повернення незмога.
— Ти дозволиш подзвонити з твого телефону, Людмилко? — спитав доньку.
—, Ну що ти, батьку, ніби чужий? Я ж твоя доця! І так тебе люблю, як ніхто ніколи не любитимеї
— Вірю! Тому й приїхав до тебе з оцим своїм... недоречним і просто безглуздим... Пробач мені...
Вони зайшли до квартири, Людмила стала перевдягатися в домашнє, Карналь набрав номер Анастасіїного телефону. Довгі гудки, ніхто не відповідав. На роботі? Так пізно? На всяк випадок подзвонив по редакційному телефону, залишеному йому Анастасіею. Вона відгукнулася так швидко, ніби сиділа й чекала дзвінка.
— Яв Києві,— сказав Карналь.— Не витримав. Утік.
— В усьому винна я.
— Ви так довго на роботі?
— Матеріал у номер. Усі кажуть, що редактор мені симпатизує. А наш редактор, коли комусь симпатизує, то визискує його, як рабовласник.
— Іноді хочеться бути рабовласником.
— Вам? Не повірю!
•— А що, коли б я запропонував вам... ні, попросив...
— Я вас слухаю, Петре Андрійовичу...
— Треба вам дещо сказати... Невідкладно... Одне слово... Я на цім боці Дніпра... Могли б ви приїхати?
Мовчанка з того боку дротів була короткою, але Карналеві видалося: мов ціле життя.
— Скажіть куди.
— Ну...— Він і сам не анав. Знов до протоки? Чи не занадто? Оголений геометризм Русанівки не пасував до сум'яття в його душі. Несподівано згадалася недавня нічна прогулянка з Пррнченком, пошкодував, що сьогодні не подзвонив першому Пронченкові, але тепер уже було пізно й не зовсім доречно.— До ресторану "Мисливець" за метро-мостом, знаєте? Там гарна доріжка, вимощена плитами...
Гаразд. Я приїду.
— А ваш матеріал в номер?
— Я вже здала на машинку. А знімки сохнуть. Висохнуть без мене.
Карналь ще мав би сказати, що не хотів перешкоджати в її роботі, але промовчав, обоє тримали телефонні трубки, мовби ще чогось очікуючи, і, мабуть, обоє поклали їх водночас і не без жалю.
Людмила вийшла в домашньому блакитному халатику і яскравих пантофлях. Карналь винувато тупцював коло телефону.
— Я піду, Людмилко.
— Не пущу так. Випий хоч чаю.
Він опирався, але вимушений був підкоритися дочці. Сидів, сьорбав голий чай, бо нічого їсти не міг, у голові, звідкись узявшись, крутився віршик: "А як же ти візьмеш той клятий розгін, коли відступати не можна?" Щоб розігнатися, треба відступити, відійти назад. А назад відступу вже немає. І все так швидко сталося. За якісь лічені години. А як же ти візьмеш той клятий розгін?..
Насправді все відбувалося значно повільніше. Принаймні події розташовувалися не з такою щільністю, щоб між ними не могло виникнути ще чогось нового. Поки Карналь їхав через Київ, поки розмовляв з Людмилою, поки пив чай і крутив собі в голові дивного віршика, десь лунали телефонні дзвінки, тривожні вісті перелітали туди й сюди, таємне ставало явним, надії змінЕОвалися розчаруванням, упевненість поступалася місцем роздратуванню, що межувало навіть із відчаєм.
Кучмієнко довідався про свою долю мало не тоді, як Карналь виходив од Діда-Дівчата. Як — це вже була його техніка, якою володів досконало й бездоганно. Найдивніше: він навіть не розгнівався на Карналя. Посидів трохи, приголомшений страшною звісткою, дістав гребінець, розчесав навіщось волосся, ставши перед дзеркалом у "кімнаті відпочинку", яку, всупереч забороні Карналя, все ж доточив до свого кабінету, зітхнув гірко: "Не знайшов підходу до Петра Андрійовича. Якби ж воно чоловік як чоловік. Коньячок. Риболовля. Полювання. На пеньочок з півлітрівкою. Жіночка там яка-небудь, туди-сюди... А то — наука, наука, наука... А кинься до їхньої науки — шкіряться зі своїм Глушковим, наче я для них імперіаліст якийсь... А хто робив їм добро? Хто?.."
Довго дзвонив до Карналя, але Діна Лаврентіївна сказала, що академік не з'являвся після суботи.
— З'явився, з'явився,— сказав Кучмієнко.— Ви тільки там ні чорта не знаєте!
І пішов до Олексія Кириловича. Той, як завжди, чаклував над паперами. Листів до Карналя йшли хмари.
Кучмієнко щільно причинив двері, став широкий, опасистий, в своєму костюмі в клітинку мовби заґратував вихід.
— Це ти підсунув мій автореферат Карналеві? Олексій Кирилович спокійно зиркнув на нього спідлоба.
— Ви забули привітатися.
— Кий чорт тут вітатися? Підсунув, питаю, ти?
— Не розумію цієї термінології.
— Зрозумієш, голубчику, ти в мене все зрозумієш. Кажи: ти підклав?
— Я не зобов'язаний на такі запитання... І цей ваш тон. Але можу сказати. Так, я дав Петру Андрійовичу автореферат, який був присланий на його ім'я... Мій обов'язок...
— Обов'язок? Перед ким?
— Громадянський.
— Чи ба — громадянин! Ви громадяни, а я хто?
— Не розумію вас.
— Для Карналя наука та для Глушкова — так? А нас — під укіс?.. Ну-ну, Кучмієнка так не зіпхнеш! Підемо далі! Знайдемо вищі інстанції. Ще вищі за Пронченка.
Олексій Кирилович підвівся, вийшов з-за столу.
— Коли ви справді вважаєте себе вченим, то для вас найвища інстанція — істина.
. ;— Ти мене вчитимеш! Забув, хто тебе сюди взяв? І не на те я брав тебе, щоб підсовував академіку журналісточок, не на те! .
Олексій Кирилович зблід, смикнулися йому губи, він ступнув до Кучмієнка і тихо, повільно промовив:
— Я вас прошу... прошу вас вийти звідси! Негайно!
— А то що? — Кучмієнко розглядав його зі зневажливим здивуванням.
— Інакше... Інакше я вас ударю!
Це вже й зовсім розвеселило Кучмієнка.
— Ага, вдариш? Куди ж? В обличчя, в живіт чи нижче пояса?
— Не вибиратиму!
І він ступнув до Кучмієнка. Той, щось бурмочучи, позадкував з помічникового кабінетика.
Подія така незначна, що про неї ніколи ніхто не довідається, і, ясна річ, нічиє передчуття не підкаже про її одночасність з іншою подією, набагато важливішою.
Мастроянні привіз Карналя до "Мисливця", коли вже зовсім стемніло. На цьому березі світла не було, мабуть, на осінь і зиму ліхтарі відключалися, а може, просто хтось забув сьогодні їх увімкнути. За водійською звичкою Мастроянні знайшов площадку для стоянки машин, блиснув фарами, побачив там самотні "Жигулі", насилу втримався, щоб не присвиснути. От тобі й академік! Вже хто-хто, а Мастроянні знав ці "Жигулі", як власну кишеню і перед получкою і після получки.
Він ще сподівався, що то випадок. Спитав не без прихованого хитрування:
— Я підожду вас, Петре Андрійовичу? — Дякую. Назад я вже своїм ходом.
— Своїм, своїм,— бурмотів Мастроянні, навіщось виходячи з машини. Підійшов до "Жигулів", які мовби аж зіщулилися під яскравим світлом фар "Волги", вдарив ногою по передньому колесу.
— Хоч би на балансировку поїхала! Гуму он жує!
Сів у свою машину, рвонув з місця розізлено. Карналь провів його поглядом. Здається, всіх він сьогодні дратує. Чи не безглузда його затія? Він озирнувся. Анастасії ніде не було. Пішов вимощеною білими плитами доріжкою, поминув темну купу дерев, доріжка стелилася понад берегом, губилася в пітьмі.
Анастасія стояла збоку, так ніби не наважувалася ступити на доріжку. Карналь опинився вище за неї, вона повернула до нього обличчя, була вся в темному, якась стримано-сувора, майже чужа й холодна, тільки вузький клинець обличчя ніжно світився назустріч Петру Андрійовичу. Він став і безпорадно потягнувся руками до горла, перехопленого судомою нерішучості. "Не покидай мене в старості, не покидай..."
Навіть з найглибшого нещастя повинна пробиватися парость надії, тільки тоді ти людина, тільки в цьому справжнє чудо життя, тільки там могутнє світло, що пронизує найтемнішу ніч, там заповідання очищень і повернень до вічних джерел.
Київ,
1974—1975