— Не розумію...— Анастасія зробила рух, мовби хотіла підвестися з стільця. Не могла стямитися: невже редактор знає, що твориться в неї в душі? Але ж звідки і як? Навіть Олексій Кирилович, цей найтактовніший чоловік на світі, нічого не довідався від Анастасії, цілком вдовольнився її незграбною брехнею про те їхнє невдале побачення, чув тільки її голос по телефону— і все, більшого вона не могла дозволити нікому, забобонно вважаючи, що кожен, хто зазирне їй в очі, побачить там усе.
— Яке я маю відношення? — майже обурено вигукнула Анастасія.
Редактор був терплячий і лагідний.
— Ви мене ще не дослухали.
— Слухаю, але... Ми з вами домовилися, що про Карналя...
— Не про самого Карналя в даному випадку...
— Але ж його об'єднання... В мене таке враження, ніби ви... Ніби штовхаєте мене весь час туди, не розуміючи, що я...' взагалі, там ніхто небажаний...
— Журналіст не повинен зважати на це. Бажаний — небажаний, що це за критерії? Є обов'язок — він над усе. Повсюди проникати, все бачити, помічати. Прийшов, побачив, написав... Уявіть тільки... Десять років у Карналя в сорокову суботу щось діється в об'єднанні, і ніхто нічого не знає. Як ви гадаєте, це нормально?
— Коли ніхто нічого не знає, то ніхто не може ні обурюватися, ні взагалі...
— Гаразд. А уявіть таке. Наша газета стає гостем на цій суботі великого сміху і запрошує своїх читачів посміятися разом з кібернетиками, впускаючи на свої сторінки...
— Що? Сміх?
— Припустимо, сміх.
— Але ж ви постійно повторюєте, що демократія — річ серйозна?
— Сама в собі — так. Але ж елемент сміху, як великого очисника, не відкидається. Маркс сказав, що людство, сміючись, прощається з усіма своїми забобонами, дурощами й хибними думками.
— Не пам'ятаю, щоб ви коли-небудь згадували ці слова Маркса.
— От же згадав?
— І вибрали найнедоречнішу нагоду.
— Чому так вважаєте?
— Бо коли Карналь нікого досі не пускав на цю свою суботу, то він і надалі робитиме так само. Ви особисто пробували добути в академіка дозвіл?
Редактор зобразив на обличчі таке саме страждання, як під час своїх ритуальних думань.
— Зрозумійте, що офіціально це неможливо... Ні редакторові, ні редакції взагалі... Тільки особисті контакти...
— Анастасія схопилася, відставила стілець, нервово перебирала ремінець торбинки.
— До чого тут особисті контакти? Чому ви вважаєте, ніби я... Редактор теж підвівся. Він трохи зніяковів, чого, здається,
ніколи не траплялося, в голосі малося б чути навіть благання, але ж хіба редактори можуть вдаватися до благань?
— Може, я зовсім дурний, Анастасіє Порфирівно... Але подумав... Ось узяв і подумав: нікому не вдавалося, а раптом нашій Анастасії вдасться... Це була б така бомба!.. Ваша домна, звичайно, прекрасна. Але що таке домна? Це загальнодоступна річ. Як Третьяковка або Ермітаж. Приходь, дивись, пиши, розповідай... А тут... Та ви самі розумієте... Я не можу давати вам завдання... Взагалі на цю тему не можу... Просто сказав... Не хотів вас ображати... Навпаки... Підкреслити ваші гідності... Пробачте...
Дивна поведінка, дивна розмова, ще дивніші наслідки. Сорокова субота року. Число чотири в піфагорійців, число сорок у давніх слов'ян. Символи, натяки, таємничість, нерозгаданість. Анастасію не вабила ніяка таємничість, ніяка нерозгаданість, не рвалася вона ні за які зачинені двері — досить мала свого темного, болісного, первісио-склубочеиого в душі. Але буває така безвихідь, з якої власними силами вже не виберешся, зате досить щонайменшого поштовху збоку, і ти радо підкоряєшся тій сторонній силі, піддаєшся сліпому автоматизму випадку, нагоди, удачі, без надії сподіваючись на збавче світло, яке неминуче має засяяти тоді десь далеко-далеко попереду, виводячи тебе з мороку безнадії й розпачу.
Тільки проблиск того світла, тоненький, мов ниточка, повів Анастасію знов на знайому вулицю до знайомої модерної споруди конструкторського корпусу, що так гарно вимальовувався на тлі злинялого осіннього неба своїми бірюзово-срібними площинами стін-вікон, але не стала підніматися швидкісними ліфтами на знайомі поверхи, а з вестибюля, де в зручних кріслах перед столиками, на яких стояли вази з свіжими квітами, сиділо, як завжди, кілька задуманих юнаків, подзвонила до Олексія Кириловича і спитала, чи не міг би він спуститися вниз.
— За три хвилини буду коло вас,— пообіцяв він,— Сподіваюся, у вас все гаразд?
— Дякую, все прекрасно.
— То з більшою радістю вас побачу...
Він не змінився за цей час, так ніби все добре й лихе п житті обходило його стороною, а він стояв на роздоріжжях, усім помагав, сприяв, співчував, обіцяв, цілковито задовольняючись високою роллю посередника.
— Ех,— пожартував Олексій Кирилович, тиснучи Анастасії-ну руку,— якби не був жонатий...
— То що? — прийняла вона його гру.
— Та не мав своїх двох хлопчиків...
— Тоді?
— Тоді я спробував би залицятися до вас, Анастасіє Пор-фирівно.
— Коли вже залицятися, то просто — Анастасія...
— ЗгодаІ Радий вас бачити! Все-таки чоловіче товариство втомлює.
— Здається, у вашому об'єднанні п'ятдесят процентів — жінки. До того ж дуже молоді. Молодші за мене. Я знаю середній вік.
— В об'єднанні — так. А в керівництві? Самі чоловіки. А вже там не має значення — старі вони чи молоді. Кучмієнко чи Гальцев.
— А я до вас з великою просьбою,— відразу перейшла до діла Анастасія.
— Все, що зможу...
— Йдеться про неможливе.
— Тоді обіцяти не маю права, але постаратися...
Анастасія відвела Олексія Кириловича якомога далі від задумливих хлопчиків, які сиділи в м'яких кріслах. Свідки небажані. Навіть коли серед них — якийсь майбутній геній, у що завжди хочеться вірити у таких святилищах людської думки.
— Я хотіла попросити вас... Сорокова субота... Розумієте?
І тут уперше побачила, що навіть Олексій Кирилович може бути нещирим.
— Сорокова? Субота? — перепитав він, мовби вперше чув ці слова.
— Не знаю, як у вас називається цей день, але я б просила вас...
— Мене? Просити? — Олексій Кирилович болісно ламав брови, він не вмів бути нещирим, але й не бачив для себе іншого виходу, тому щосили вдавав непорозуміння, непоінформованість, грав у наївність, забуваючи, що актор з нього — ніякий.
Анастасії стало шкода Олексія Кириловича. Вона взяла його за руку, зазирнула в очі.
— Олексію Кириловичу, я вас розумію. Знаю, що ніколи нікого стороннього на цих суботах не було. Знаю про сувору заборону академіка Карналя. Знаю, що й мене, коли я зверну-* ся навіть до самого Петра Андрійовича, не пустять... Бо й чому б мали робити виняток? Але однаково прийшла до вас, саме до вас...
— Я вам вдячний за таку високу честь, Анастасіє, але справді... Петро Андрійович якнайсуворіше... Ніхто не має права...
— А коли без права?.. Маєте ви тут якийсь вплив?.. Зрозумійте: це не завдання редакції, я не хочу виступати офіційною особою... Може, згодиться колись, якщо я справді щось напишу про Петра Андрійовича... А може, й ні... Тільки глянути... Інкогніто... Жодна жива душа не знатиме про це... Могли б ви зробити це для мене, Олексію Кириловичу?.. Розумію, яке це нахабство, і все ж...
— Давайте відверто.— Олексій Кирилович вже переміг себе, з полегкістю скинув невластиву для нього машкару вдаваності, знов став простим і милим чоловіком, перед яким хочеться від-, крити душу, мов перед рідним.— Загалом кажучи, ніхто ніколи не пробував... Але припустимо... Я проведу вас у суботу до нас, але рано чи пізно Петро Андрійович довідається... Може, й не до кінця, але навіть натяк... Ви розумієте?
— Вас звільнять з роботи?
— Все може бути.
— Тоді не треба. Я не хочу, щоб заради мене ви...
— Я ж сказав: може бути. Але може й не бути. Все це у сфері передбачень і ймовірностей... А от для вас я можу зроби* ти добре діло — так це точно.
— Теж з непевної сфери ймовірностей...
— Але ж ви просите...
— Жіноча примха...
— Коли щось станеться, я можу послатися на те, що Петру Андрійовичу дуже сподобався ваш матеріал про те, як і що читають учені...
— Справді? Він читав?
— А хіба я не казав вам? І він теж не дзвонив? Я записав йому ваші телефони. Він збирався подзвонити, подякувати вам за розумні спостереження.
— Які там спостереження! Та й не до того було в цей час Петру Андрійовичу... Коли я побачила оті траурні рамки...
Анастасія закусила губу. Не хотіла проговоритися навіть перед Олексієм Кириловичем.
— Окрім того,— сказав він,— завжди приємніше підкорятися жінці, ніж начальству.
— Олексію Кириловичу, що я чую! Ви — й такі вислови! Чи то в передчутті сорокової суботи?
— Там нічого такого, запевняю вас... Власне, побачите самі... Рискну і підкорюся вродливій молодій жінці... Тільки приходьте не зранку, а десь коло години дня... Буде більше народу, легше загубитися... Будете без мене... Зовсім сама...
— Якраз те, до чого я звикла останнім часом... Дякую вам, Олексію Кириловичу, навіть не знаходжу слів...
(Продовження на наступній сторінці)