Вибралася з поплутаності підземель, зайшла до гастроному, накупила запасів для холодильника, що був зовсім порожній, лодому прошмигнула майже покрадьки, менше всього бажаючи зустріти кого-небудь знайомого, двері — одні й другі — зачинила з підвищеною ретельністю, телефонний апарат, що мав довгий шнур, перенесла з передпокою до кімнати, але й там не стала дзвонити, а перевдягнулася в домашнє, сіла на диванчик, підібгавши ноги, поставила апарат на коліна, занесла руку, щоб поцілити вказівним пальцем у вічко номера, і тут рука їй заклякла. Який номер? Кому дзвонити? Карналеві? Петру Андрійовичу? А що вона скаже? Стане сповідатися в своїй пристрасті, яка навалилася на неї, мов тяжкий сон, налетіла, зім'яла, скалічила, прорвалася диким вибухом над морем і, зоставшись без відповіді, зажадала негайної помсти, гидкої, ганебної, брудної, яку тільки й здатна вчинити жінка.
Рішуче набрала телефон телеграфу, продиктувала телеграму академіку Карналю: "Тяжко переживаю страшну звістку. Прошу вас прийняти мої найглибші співчуття. Простіть. Анастасія".
Телеграм він одержав, ясна річ, так багато, шо не матиме часу в них вчитуватися, тож не помітить цього недоречно-дивного "Простіть" поряд із співчуттями, але, може, хоч потримає в руках телеграму — і вже легше на душі, і вже враження, ніби справді бодай на крихту очистилася від свого поганьблен-ня (додати слід: добровільного!) і забруднення, оновилася, як місяць, як вода, як вітер. Так буде ліпше. Мовчазне співчуття (бо де певність, що твоє співчуття потрібне цьому чоловікові в хвилину, коли до нього звертається півкраїни?) і мовчазна покута, якої він не збагнув би навіть тоді, коли б Анастасія кинулася до нього з своїм каяттям особисто.
Коли послала телеграму, з несподіваним подивом відчула полегкість. Мовби відступилася від неї чорна мара, вже не гнітило їй серця те, що сталося в Кривому Розі, в готелі, цьому німому свідкові випадкових зрад, скороминущих захоплень і розчарувань, які залишаються навіки. Те, що перестало існувати, може, й не існувало насправді? Хай живе все, що не відбулося, надто ж любовні історії. Нездійснені набагато привабливіші. Вони лишаються чистими, безгріховними, час не має влади над ними, бо ж те, що ніколи не народжувалося, померти не може.
Але! Ось воно! Якби... Якби не народжувалася зовсім, то не мала б і помирати. А так — немає ради. Життя втікає від тебе жорстоко й безжально. Відчуваєш це з особливою виразністю в добровільній самотині, схожій на ту, до якої себе прирекла. Загалом кажучи, тимчасова самотність, надто ж добровільна, може бути навіть приємною. Безліч людей мріє про неї. Але незносне відчуття, коли самотність стає загрозливою, обіцяє тривати не знати як довго, може, й усе життя. Тут можна зламатися, забути про гідність, про принципи, кинутися в метуш-няву. А коли жінка метушиться, вона дрібніє, нікчемніє, скочується до якогось нижчого ступеня, і тоді чоловік виступає перед нею в ролі великої держави, яка великодушно може й утримуватися від примусу й диктату, але однаково нагадуватиме про свою силу й велич уже самим тільки своїм існуванням.
Якби ж то так легко можна було підкорятися лише здоровому глузду і ніколи не дослухатися до голосу крові. На жаль, рано чи пізно переконуєшся, що й ти, як інші, прагнеш присвятити своє життя якомусь чоловікові і тільки одному-єдиному, бо дві тисячі років християнства вперто живуть у твоїй крові і ти не терпиш життя роз'єднаного, розщепленого, розірваного. Відбувається це завжди несвідомо, порушуючи всі твої узвичаєння, всупереч будь-яким закономірностям. Коли вперше побачила Карналя, він не зачепив навіть краєчка її уваги, тоді, змаловажена не так ним, як його оточенням, зненавиділа академіка, ще згодом — забула про його існування, щоб потім у відчаї, глупої ночі, неждано-негадано просити в нього помочі, а коло моря не подивуватися несподіваній зустрічі, а спокійно шь трактувати її як немииуче-закономірну, як увінчання всіх отих багатьох днів, протягом яких Анастасія знала і щодалі більше взнавала Карналя і коли, як їй здавалося, завдяки тому знанню і його життя, і весь він мовби перебував під її своєрідною охороною. Охорона любові — ось що це таке!
Світ підсвідомості в жінки багатший, активніший, ніж у чоловіків, він живе, діє постійно, навіть уві сні, життя через, це розполовинене іноді незносно, з інтуїцією, інстинктами найлегше приятелюють ніжність і простота (аж до примітивізму) відчуттів, вважається, що жінки хитрі, але то тільки їхня відплата за чоловічі хитрощі, бо ж чоловіки завжди домагаються від жінок найвищих коштовностей, офіруючи навзамін мертві блискітки і всіляку марноту, якими ніколи не заміниш життя.
Одні жінки вміють бути жінками до кінця, інші стають копіями чоловіків, треті лишаються десь посередині, не вміють прийняти ні тої, ні тої сторони, ведуть життя сіре й дивне, гідне жалю. Чоловік був філософом, психологом, істориком, геометром, він винайшов душу й державу. Жінки змушені були прийняти чоловічий спосіб мислення, позбутися якого не змогли навіть впертій боротьбі за своє визволення і рівноправство. Розумовий альпінізм, висоти абстракцій, втішення неймовірними теоріями, холодний дух платонівських діалогів і декар-тівської "Розправи про метод" — і тільки час від часу відвідини теплої землі, де панує жінка, де можна зігрітися від ознобу вічно холодного світу ідей.
А жінки, мовби заповзявшись зайняти звільнене чоловіками місце, рвуться туди, стають на велике змагання з чоловічим світом, часто навіть долаючи його. Які були великі жінки? Клео-патра, Жанна д'Арк, Леся Українка? А наша Валентина Те-решкова? Чи були серед жінок великі винахідники? І коли ні, то чому? Які великі теорії належать жінкам? Як уміють вони поєднувати найтоншу інтуїцію з найжорстокішою (або з най-обмеженішою) реальністю?
Людині дано лиш два шляхи. Один — угору, другий — донизу. Споконвіку низ належав тілові, гора — духові. Поєднання були короткочасні, болісні, а то й злочинио-брудні. А так війна, запекла, вічна, нещадна. Миротворцем судилося бути жінці, для цього мала володіти особливою силою і силу ту знаходила в красі, але не тільки у своїй власній, а в красі всього сущого, найголовніше ж — рукотворного, збираючи у всі віки щедрі дари на цей найвищий вівтар людського призначення. Анастасія з прикрістю вимушена була визнати, що її вівтар — порожній, занедбаний, а винна в цьому — вона сама.
Ах, який сенс був у цих думках і що Анастасії до всього на світі? Нічого не було, і нічого не вернеш. Прощати можуть тільки жінки, бо вони поблажливі й добрі серцем, а чоловіки не пробачають жодної вади, жодного вчинку.
І все ж сиділа і думала тільки про Карналя, уперто, до самозречення, чомусь здавалося їй: не порвалося ще те невидиме, що єднало її з цим дивним і недосяжним чоловіком. Думала про нього, як про Ермітаж, симфонії Шостаковича або уманську Софіївку. У нього загинули дорогі люди. В неї — ідеали.
Сяйнуло їй неочікуване: Карналь схожий на батька. Чим і як, не могла збагнути, але заприсяглася б, що схожий. Може, єднала їх якась внутрішня ідея, чи що? Якби живий був батько, висповідалась би перед ним у всьому, наплакалася, а він би заспокоїв. Перед матір'ю — не хотілося. Стане квоктати, бити себе руками по стегнах, кружляючи по кімнаті: ох, ах, та як же, та що ти собі, та як це ти?.. Не трапився б Совинський у Кривому Розі — і нічого б не було... Але він увесь час траплявся їй на путі. Незграбні й неповороткі мовби створені, щоб плутатися під ногами, вибирають для цього найневідповіднішу хвилю. Самі ніколи не вміють влаштувати своє щастя і перешкоджають іншим. Власне, про Совинського думати не хотілося. Він ще більша жертва, ніж вона. Бо для чоловіка бути зневаженим, знехтуваним жінкою — найтрагічніша роль. Іван знехтуваний Людмилою, тепер — нею. Годі про нього! Телеграма. Ще раз повторила собі слова телеграми, посланої Карналеві. Коли припустити — один шанс на мільйон, як у спортлото,— що він навіть прочитає її телеграму (найпізніше прийшла, попросту кажучи,— в свинячий голос), то що станеться? Телеграма — мертва складанина літер і слів. Не передасть ні її крику, ні шепоту, нічого. Потрібне слово мовлене, живе, болісно-щире.
Анастасія мовби вперше побачила в себе на колінах телефон. Подзвонити! Почути його втомлений голос і сказати, все йому сказати! Відчаєно набрала номер, боялася притулити трубку до вуха, тримала її на відстані. Голос відгукнувся майже вмить, але не голос Карналя, а Олексія Кириловича. Вона в хвилюванні своєму переплутала номери і набрала помічника! А може, так воно й ліпше!
— Алло, Олексію Кириловичу,— майже зраділо обізвалася Анастасія.— Це ви?
Він упізнав Анастасію з перших звуків її голосу. Здається, зрадів так само.
— Анастасіє Порфирівно, радий чути ваш голос.
— У вас же не радість — смуток.
— Так. Були трагічні дні.
— Петро Андрійович довго був коло батька? Якась тяжка хвороба?
— Та ні. Все сталося неочікувано. Петро Андрійович нічого не... Він був у Франції на міжнародній зустрічі вчених...
— У Франції?.. Але ж... Я зустріла його над морем...
— Справді? Я не знав... Він не казав... Та, власне, такі дні...
— Я не зовсім точно висловилася,.. Зустріч випадкова і... Я навіть не можу сказати до пуття... Вранці побачила його... Ми з друзями пливли човном... Петро Андрійович пообіцяв увечері прийти нас зустрічати — і зник... Я навіть злякалася...
— Це, мабуть, саме в той день, коли Кучмієнко "вкрав" його з пансіонату, а я вже чекав у Сімферополі з квитками на Москву...
(Продовження на наступній сторінці)