Карналь якось не спромігся сказати чогось ліпшого, а повторювати за Кучмієнком не хотілося. Розповісти, як ганяв тут своєю тритонкою від складів боєпостачання до батарей? Але цим Кучмієнка не здивуєш. Всю війну пробув на складах, відправляв звідти машини, ждав нових. Не всі верталися? Така війна.
На Вільних Хуторах опинилися надвечір, ніяких саней там не знайшли. Аби не гаяти часу, вирішили братися далі пішки, надто ж що Кучмієнко обіцяв шлях легкий і короткий. Докучали їм важкі скриньки. Не пристосуєшся, щоб узятися як слід,— вугласте, неоковирне, безглузде. Ще поки під ногами був вичовганий полозками шлях, то якось можна було тягнути, а коли спустилися з високого берега на дніпровський лід, увесь у струпах, в лишаях з намерзлого снігу, в зрадливих пролизинах, крізь які ти спокійно міг помандрувати на дно без щонайкоротшого охкання, тут Карналь уже стиха кляв і скриню, і Кучмієнка, і передовсім самого себе за те, що дав себе вмовити на гостювання. Все ж і через Дніпро вони перебралися, вже й самі не знаючи, як то їм пощастило в суцільній пітьмі, в завиванні вітру, в сніговій юзі, серед кучугур з ріденькими кущиками шелюгу. Занудливо завивав вітер, похвиськували тонкі прутики. Ні тобі стежки, ні сліду, куди тут іти, як, доки? Ще коли б не мали вони тричі проклятих скринь, то, може, якось легше було б іти, а так видавалося, що тяжко борсаються серед зловісного посвисту шелюгів, без сили, без надії. Певно, Карналь міг би давно вже пожбурити оту скриньку, виказавши тим свою волю й незалежність, пожбурити просто під ноги Кучмієнкові. Ніколи б не став нести, аби його примушували, а тут виходило так, шо взявся добровільно, згодився поїхати з товаришем, його товариш тягнув таку саму скриньку, не кидав її, не скаржився, не ремствував, хоч втомлений був не менше, так само часто зупинявся, так само пробував то нести на плечі, то тягнув її, зачепивши поясом від штанів, то навіть пхав поперед себе, коли переходили через Дніпро. Кучмієнко мовби хизувався своєю витримкою, своєю впертістю, і Карналь не хотів йому поступатися. Бо вже коли на те пішло, то хіба він не витриваліший, хіба не зазнав поневірянь, які Кучмієнкові й не снилися!
— Тут недалеко село,— сказав Кучмієнко,— переночуємо, а вранці я додзвонюся до радгоспу, викличу сани. Сани — це краса!
Карналь мовчав. Ніколи не розповідав Кучмієнкові про те, що два роки був на фронті водієм тритонки, возив снаряди на батарею, звик, власне, більше до машинного, а не до пішого пересування по цій землі, але ж згодом став лейтенантом піхоти...
— Де те село? — спитав уривчасто.
— Та вже скоро. Десь тут відразу за кучугурами. Як засвітиться в долині, ото й воно. Отак прямо.
Він змахнув рукою, і вони трохи бадьоріше побралися кудись угору й угору, мовби під саме зав'южене небо, чорне, холодне й неприступне. Поки борсалися в снігу, боролися з вітром, блиснули десь збоку ледь помітні вогники. Вогники з'явилися зовсім не там, де Кучмієнко ждав села, були якісь непевні, блиснули й щезли, ніби хтось запалив сірника, а вітер його вмить загасив. Але згодом серед зав'юги знову зблиснуло жовтим, тільки тепер вогники мовби перескочили і опинилися в хлопців по ліву руку. Могло то бути й село, розкидане вільно по широкій балці, але ж ні балки, ні села — кучугури, дикий посвист вітру і маячіння холодних світляків у непевно-загрозливих перескоках, наближеннях і віддаленнях. А тоді в холодний посвист вітру вплелося зривисте, безнадійне виття, продиралося мовби з-під землі, вітер жбурляв те виття просто в обличчя двом заблукалим подорожнім, шматував його, ніс у безвість, а воно знову пробивалося крізь темну здавленість. Були в ньому відчай, голод, розпачлива самотина.
— Вовки! — закричав Кучмієнко мовби навіть з радістю.— Єй-бо, вовки!
Карналь ні злякався, ні здивувався. Надто довго мав справи із загрозами відчутними, близькими, жахливими в своїй оголеності, аби тепер страхатися чогось невловимого, нереального, отих примарливих переблисків темряви й темного, здавленого виття. Чи то вовки, чи то вітер, чи то весь простір стогне, плаче, конає. А вони, обидва, хоч змучені до краю виснажливим борюканням з вітром і снігом, хоч вичерпали, здається, всі свої сили, тягнучи безглузді Кучмієнкові скрині, все-таки живі, й ніякі дияволи не завадять їм добратися туди, куди вони хочуть добратися! От тільки куди й чи далеко?
— Де ж село? — гукнув Карналь до Кучмієнка, який непевно вихитувався перед ним, то побільшуваний пітьмою до розмірів просто страхітливих, то зненацька майже знищуваний, злизуваний вітром, так що в темряві втомлене око ледь вловлювало непевні контури його постаті.
— Та вовки ж! — безтурботно відповів Кучмієнко.— Думав, село, а воно вовки! Ану, відчиняй свою скриню!
Сам схилився над своєю, розігнувся, щосили змахнув рукою, зареготав: "Го-го-го!" Вітер забив регіт йому назад у горло, але Кучмієнко знов повторив той самий рух, знов зареготав, цього разу вже голосніше, пересилюючи вітер, крикнув до Карналя:
— Метай!
— Що?
— Та в твоїй же скрині повно!
— Чого?
— Відчиняй!
Карналь зірвав защіпки, розчахнув диктове одоробло на дві половини, щось заторохтіло, заляскотіло, він погорнув наосліп рукою — скриня була повна порожніх пляшок!
— Пляшки? — Карналь не міг отямитися від здивовання й обурення. Що могло бути безглуздіше! Перти через бездоріжжя й замети скриньки з порожніми пляшками! Чи Кучмієнко хотів познущатися з свого товариша, чи просто здурів? Але ж і сам теж тягнув скриньку, повну пляшок.
— Пляшки? — знов спитав пітьму, яка мала бути Кучмієнком, і загадковістю, й безглуздям водночас.
— Метай! — зареготав той.— Як гранатами проти танків! На вовків! Давай!
А сам тим часом жбурляв і жбурляв зі своєї скриньки, цілячись у далекі переблиски, у вороже виття, у темний світ, іі
Карналь теж сповнився безглуздою зухвалістю, став хапати пляшки, щосили замахуючись, метав їх то в один бік, то в інший. Здавалося йому, що від кожного замаху далекі світлячки вовчих очей перелякано відскакують, розлітаються, згасають, коли ж зроджувалися в іншому місці, він бив пляшкою туди і знов гасив холодний зблиск і мовби затикав вовчу горлянку, бо виття ставало щодалі розпачливіше й задавленіше.
Коли обидва викидали всі пляшки, тоді, не змовляючись, почали поджунювати ногами порожні диктові скриньки, торохкали ними, перегукувалися, кричали вітрові в його знесамовитіле обличчя, обидва розпалилися, розмахалися, готові були йти до самого краю ночі, через увесь степ і всю зиму! Що їм сніг, що їм темрява, що їм якесь там виття!
— Оце дали! — радісно потряс Карналя за плече Кучмієнко.— Бачив, як дали!
— Нащо ти ці пляшки пер? — поспитав без злості його товариш.
— Батько просив. Олія. Самогонка... Війна потовкла всі пляшки.
— Людей, а не пляшки! Людей побила!
— Хто?
— Війна побила! Чи забув?
— Побила. Але ж і пляшки!
— Потовк би на твоїй голові, коли б знав!
— Пригодилися ж! Вовків розігнали!
— Де ти їх бачив?
— Розігнали! Як танкову атаку!
— Чи ти бачив танкову атаку?
— Бачив не бачив, а вовкам ми з тобою дали! Аби не мої пляшки...
Сперечалися, гралися в нахвалки й перехвалки, доходили мало не до сварки, далі блукали в суцільній холодній пітьмі майже до ранку і не змогли знайти села, яке лежало зовсім поруч, у долині. Лише вдосвіта натрапили на два темні вітряки на краю кучугур. Кучмієнко потирав руки, обіцяв, що викличе по телефону сани з батькового радгоспу, але Карналь похмуро заявив, що з нього досить дурних мандрів і що в таких снігах однаково: пробиратися ще двадцять чи сто двадцять кілометрів. Він вирішив іти додому, до свого батька, хоч перед тим і написав, щоб не ждав його через зимове бездоріжжя.
— Ти ж обіцяв зі мною,— образився Кучмієнко.
— Обіцяв, тепер переобіцяв. У мене таке враження, що тобі просто потрібен був носій для порожніх пляшок...
— Та ти ж зрозумій: олія, самогонка, гас... Я там знаю що!
Карналь мовчки одвернувся. Вони розійшлися. Після канікул Карналь більше не пішов до кімнати з бурбонськими ліліями, а влаштувався в університетському гуртожитку.
(Продовження на наступній сторінці)