Підтримував Карналя лише Кучмієнко, але обидва розуміли, що це солідарність невдах, і незлостиво сміялися, заохочуючи один одного до героїчних зусиль, щоб наздогнати й перегнати, може, в якомусь там майбутньому — близькому чи далекому — всіх отих геніїв, унікумів, недосяжних і неприступних тим часом для безнадійно відсталих. Непомітно кожен з них обрав свій метод подолання відставання, доганяння й переганяння. Карналь засів у читалках, сидів до туману в очах, спав по кілька годин, часто прокидався, ночі для нього перетворювалися на криваво-пекельні кошмари завдяки хрестовим походам військ джгутикових, тоді біг на кухню, з вікна якої, як стверджував Кучмієнко, можна було бачити Париж, сідав коло того вікна, читав то при свічці, а то й при місяці, який в Одесі світить іноді досить яскраво. В науці немає широкої дороги...
Кучмієнко всі сподівання поклав на свій організаторський талант. Діяв стихійно, ще не вмів точно визначити характер своїх учинків, не знав, мабуть, що в науці організатори потрібні, може, ще більше, ніж в інших галузях життя, десь бігав, метушився, стріпував чубом, носив поперед себе загадковий томик, не боявся пропускати лекції, міг дозволити собі розкіш поспати до обіду, збігати з дівчиною на кінофільм з Марікою Рокк (кінозірку купають у дерев'яній діжці якісь шикарні ферти!), іноді заглядав і до читалки, набирав цілі купи книжок, перегортав їх, заглиблюватися не мав часу, все схоплював упівока. Кучмієнка вже скрізь знали, запрошували на вечірки, на танці, туди й сюди, Карналь поруч з ним видавався просто затурканим селюком, тут уже нічого не вдієш.
Зимову сесію Кучмієнко склав успішно, щоправда, тільки на трійки, але й "хвостів" не було — ось так треба жити на світі і в науці! А Карналь? Цей здуру одержав з усіх екзаменаційних предметів п'ятірки, єдиний на їхньому курсі, хто цього домігся, в це ніхто не повірив, на Карналя дивилися ще з більшим співчуттям, чоловіча частина курсу тепер уже остаточно махнула на нього рукою, коли ж казати про дівчат, то ця краща частина, як відомо, надто чутлива, виявила до Карналя увагу злочинно-надмірну, простіше кажучи, всі дівчата їхнього курсу мертво закохалися в нього. І що ж Карналь? У своїх захопленнях математикою не зауважив навіть такого поширеного явища, чим вимушені були скористатися хлопці зіркіші й практичніші, тобто ближчі до життя. Кучмієнко був серед них. Устигав повсюди. Нарешті міг визначити основний ґандж Карналя: неповороткість. Через це так невдало закінчив війну. Повернувся без орденів, у чужій шинелі. Рани? Вони прикрашають лише героїв. Коли ж тебе зараховано до жертв, то вже не порятують ніякі бойові рани.
Карналь оборонявся мляво. Чи були ордени? Ну, так, але ж усе втрачено, коли попав до фашистів. Після повернення спробував був згадати про свої нагороди. Міг би роздобути необхідні потвердження. Гаразд, а ордени? Не стане ж Монетний двір виготовляти їх для нього спеціально ще раз! Він неповороткий? Може, таке життя. Окрема людина невинна. Та й не можуть усі однаково поводитися. Один такий, інший ще якийсь.
Починали з самих себе, а перескакували непомітно, але й неминуче в сфери неприступно-заборонені. Молодість охоче судить про все на світі й щедро наділяє оцінками найвищі особистості. Мабуть, відплачує світові дорослих за те, що він з дитинства привчає кожного до суворої обмеженості екзаменаційного способу життя. За все виставляються тобі оцінки: за перший крик, за плач і сміх, за слухняність і бадьорість, за вміння скласти перші завчені літери в слово. Хто звик одержувати, згодом навсібіч роздаватиме те саме. Ніщо не зникає, але й не народжується з нічого. Ось так і Карналь з Кучмієнком, досхочу наговорившись про власні долі й про власні характери, бралися за проблеми загальні, вперто поверталися туди, де згоріла їхня юність, яку тепер безнадійно намагалися повторити й відродити, хоч і відчували дивну свою розполовиненість, розчахнутість між учорашнім і нинішнім. Війна оселилася в їхніх душах назавжди, викинути її вже не могли,— знову й знову згадували її, лишаючись удвох в своїй обшарпаній величезній кімнаті, з видом на Стамбул і Париж, з бурбонськими ліліями, блощицями, царським ложем Кучмієнка і розкладушкою Карналя, цим винаходом епохи нестатків і руїни.
Починалося з бойових епізодів, на які Карналь був не мастак, а Кучмієнко, хоч і належав до майстрів похвалитися, міг розповісти хіба що чуже, бо сам якось нічим не відзначився на фронті, зате чесно відвоював три роки на передовій (власне, й не на самій передовій, а в інтендантських службах, які забезпечували передову всім необхідним), отож належав до заслужених ветеранів, до яких міг би тепер належати й Карналь, якби не попав буквально перед кінцем війни в руки до фашистів. Карналь мляво заперечував, що фронтові заслуги повинні вимірюватися не тим, скільки ти був на передовій, а лише цінністю твоїх учинків. Скільки був на фронті Гастелло? Роки, місяці, дні? А Матросов? Важить не час, а велич подвигу — ось! Ксенофонт у "Анабазисі" розповідає, як Кір, щоб відвоювати персидський престол, зібрав десять тисяч грецьких найманців і провів їх через усю Передню Азію, а тоді, в першій же сутичці з військом Дарія, був пройнятий списом і загинув. Що можна сказати через дві з половиною тисячі років про цей випадок? Війна, заради якої десять тисяч грецьких воїнів переміряли тисячі кілометрів, тривала лише кілька годин, а цей похід людство пам'ятає досі. Кучмієнко не поділяв такого погляду. "Анабазис" він не читав і не чув про його існування. І до чого тут греки й перси, коли йдеться про нас? Той Кір був просто телепень, коли поліз на ворожий спис, а десять тисяч греків — звичайнісінькі барани, раз вони віддали на згубу того, хто обіцяв їм щедру платню. Кучмієнко щодалі ставав невловиміший, він стріпував чубом уже не так різко й категорично, як у перші дні, тепер це був рух уповільнений, плавний, вже й не збагнеш — чи голова відкидається назад, чи схиляється наперед для поклону, Кучмієнко ставав прекрасним хлопцем, душею товариства, хотів бути добрим для всіх, до Карналя теж добрим, а раз так, то мав би застерегти його від необачливих учинків. Відомо ж, що вчинки йдуть за словами, отож Кучмієнко квапився порятувати товариша вчасно, застерегти його в первісній стадії, в стадії слів, виявити необхідну стурбованість і пильність, сказати б, авансом.
Карналь надто був заглиблений у науку, щосили намагався загатити порожнечі свого розуму, нашпигував голову знаннями, іноді хаотичними, іноді, може й непотрібними, хапався за все, не задовольнявся програмним матеріалом, заздрив Кучмієнкові, який з такою вишуканістю вмів обійтися отим обтріпаним томиком, що його не випускав ніколи з рук, та стріпуванням чубом, у якому набув хіба ж такого сприту. Був Карналь ніби ще й досі отим Малим з концтабірної команди, чув голоси Професора й Капітана, життя сприймав з довірливою наївністю навіть тоді, коли бачив усю його безжальну оголеність (а було це в нього, мабуть, частіше, ніж у всіх інших, надто ж таких, як Кучмієнко). Ще несвідомо вмів точно визначити, що суттєве, а що ні, твердо вірив у своє призначення, тому й ставав часто жертвою спровокованих безглуздих суперечок, а раз так, то що могло стати йому на заваді? Розбалакування Кучмієнка? Дурниці й дріб'язок. Відпочинок для розуму — один із способів позбутися надміру емоційної енергії, бо наука, поки ти її поглинаєш, а не віддаєш, не твориш, часто може викликати знудьгованість і навіть деяку душевну обмеженість.
Тоді Карналь змаловажив Кучмієнкову підступність, бо приїхала Айгюль. Та з самим Кучмієнком вони розсварилися зовсім з іншої причини.
Рік був неймовірно важкий. У студентській їдальні давали червоний бурячок, облитий брунатним соусом: щоб скидалося на м'ясо. Бурякова дієта не вельми сприяла летові думок у високі сфери, Карналя потроху підгодовував Кучмієнко, якому час від часу привозили з далекого радгоспу передачі: сало, м'ясо, мед, яйця. Тоді Кучмієнко власноручно споруджував опецькуваті котлети, кожною з яких можна було збити з ніг недогодованого студента, вони обидва збували на базарі одержану на карточки пайку хліба, розживалися на "пальне" і влаштовували холостяцьку вечерю.
— Я добрий,— запихаючись котлетами, муркотів Кучмієнко,— в нас усі в роду такі добрі. В мене батько директором свинорадгоспу, знаєш, скільком людям помагав і помагає? Евакуював свій радгосп, годував людей у тилу, в сорок четвертому повернувся додому, на голому місці знов організував радгосп, як і в тридцяті роки, знов годує людей...
Карналь помовчував. Бо й що скажеш, коли не ти, а тебе годують. Кабана підгодовують, щоб заколоти. А чоловіка? Карався принизливістю свого становища, хотів би сам бути таким добрим, як Кучмієнко, але не міг. Для товстих котлет не мав м'яса, а для поступливості в суперечках не мав м'якого характеру.
На зимові канікули Кучмієнко запросив Карналя в гості до свого батька.
Розписав, як поїдуть поїздом до Вільних Хуторів, як зустрінуть там їх парокінними саньми, як перескочать через Дніпро, ну а вже в радгоспі — там рай!.. До свого батька Карналеві через зимове бездоріжжя добратися важко, тож згодився без особливих умовлянь. Кучмієнко взяв дві диктові скриньки, набиті, здавалося, цеглою, такі були важкі, вони втовпилися в безплацкартний вагон і поїхали через засніжений степ від моря до Дніпра, перемірюючи пів-України. Замерзлі, причаєні степи лежали мовби чужі, в балках і на схилах навіки заклякли небачені тут звірі: "тигри", "пантери", фашистська гидь, побита радянським металом. Велетенський музей війни, меморіал подвигів радянського солдата, а десь під глибокими снігами вічно живі й молоді надії землі і її хазяїв.
— Люблю степи,— стоячи коло вагонного вікна, патетично вигукував Кучмієнко.— Ну ж і степи в нас, ніде в світі нема таких!
(Продовження на наступній сторінці)