Після Капітанової смерті вони з Професором кинуті були в .команду "бомба-генералів", себто смертників, які приречені були викопувати авіаційні бомби, що чомусь не вибухнули. Щоденна гра з смертю, гра сліпа й безнадійна. Два тижні Професор і Малий уникали смерті, тоді спробували тікати ще раз. Знову їм спершу мовби й пощастило, але знов безглуздий випадок, ще раз видано їх майже як тоді з Капітаном, Професора автоматна черга поклала на смерть, Малому прострочено груди, ледь живого привезено його до табору, кинуто вмирати, але знов пощастило, бо підійшли американці й захопили табір з усіма, хто там був: живими, напівживими, вмирущими й мертвими. Наштриканий американським пеніциліном, опинився Карналь у Парижі в представника Ради Народних Комісарів, звідти переправлено його негайно до Марселя і радянським теплоходом повезено до Одеси разом з сотнями таких тяжкопоранених, як і він. З ілюмінатора бачив він тепле гомерівське море, зазирав крізь круглий отвір просто в очі юнакові Неаполь із зеленим конусом Везувія, пропливали повз Карналя крутоберегі архіпелаги Егейського моря, в сизій імлі здіймався над молочними водами Босфору Стамбул. Ох, пропливти б там здоровим і дужим, вийти на берег, побачити білий мармур Парфенона, зелені колони Софії Константинопольської, вдихнути пахощі лаврів і троянд, відчути на обличчі вітер, який напинав паруси ще Одіссеєві й запорожцям!
Та повертався на рідну землю — і що там усі моря світу!
Одеса не прийняла зарубіжного транспорту, не могла прийняти, бо всі госпіталі були переповнені пораненими. Карналь не побачив Професорового міста, нічого не побачив, окрім безмежних розливів води. Тоді знов пливли, тепер уже по своєму, Чорному морю, пливли на Кавказ, але й на Кавказі всі госпіталі були повнісінькі поранених. Карналя везли далі й далі, тепер дивився з вікна санітарного поїзда, бачив гори, вгадував клекотіння річок, доторки ласкавого зеленого вітру. Тоді плив по Каспію, лишалася позаду Європа, в якій народився, де вмирав, але не вмер, де бився і вже мовби прожив безконечне життя. Посеред Каспію наздогнала їх вість про Перемогу. Поранені кричали, плакали, сміялися, потрясали забинтованими й обгіпсованими руками, хто міг, обіймався з товаришами, Перемога наздогнала їх, і тут, серед хвиль, вдалині від війни, вони не мали під собою навіть землі, щоб твердо стати на неї ногами, упевнитися в своїй цілості, вистрілювати найрадісніші салютні залпи цілого свого життя, зате було над ними бездоганне голубе небо, і сама Перемога уявлялася безмежно чистим, голубим, глибоким, радісним святом, рівного якому ще не знало людство за всі тисячоліття своїх страждань і радощів.
Берег Європи був по-весняному ласкавий, мовби намагався відшкодувати пораненим усі страждання війни, він проводжав їх приємною прохолодою, молодою зеленню, пахощами квітів і моря, а з другого берега дихала спекою пустині Азія, вдарила в обличчя палючими вітрами, обпекла, приголомшила, знетямила. Поїзд гримів крізь Каракуми. В пустині догорала весна, трави губилися в пісках, над безводними видноколами лиш зрідка здіймалися зелені острівці станцій. На мить вибухнув зеленою свіжістю дерев і води Ашхабад — і знов пустеля, фіалкова безнадійність небес, тисячолітня мовчазність пісків, сумовита незграбність верблюдів, розпачливе ревіння віслюків, туркмени в чорних кучмастих папахах-тельпеках, яскраве вбрання туркменок— синє, червоне, сріблясте, вогнисті погляди, чорні брови, чорні коси, чорна смага на устах.
Доля мовби відшкодувала Карналеві всі його найтяжчі втрати. То показала море незабутнього Професора, то кинула тепер на землю Капітана Гайлі. Та чи ж затримається він тут бодай на короткий час, чи везтимуть його далі й далі, і не зупиниться ніколи й ніде, мов вічний дух непокою й безпритульності?
Поїзд нарешті зупинився. Була ніч, було перехрестя тисячолітніх караванних шляхів, безнадійно старе місто Мерв, зване тепер Мари, колись, мабуть, всуціль глиняне, тепер цегляне, але погано обпалена цегла мала колір сирої крихкої глини. Важкий тисячолітній пил, тиша, спека. Карналя повезли ще далі, в самі надра пісків, повз якісь давні руїни. Він би волів затриматися в Марах, бо там десь мав бути конерадгосп Капітана Гайлі, але лікарі суворі, їхнім присудам мали коритися всі поранені, і його висаджено в Байрам-Алі, бо мав ушкоджені не тільки легені, а й нирки. Про цілющість повітря Байрам-Алі розповідали легенди, з чоловіка вилітала там уся шкідлива волога, там виліковувалися без ніяких медикаментів, там творилися чудеса, там виживали навіть ті, хто не хотів більше жити. А Карналь хотів, бо ще й не жив, бо налічував від народження заледве двадцять весен. Двадцять, а що вже позаду! Страшно озирнутися, незмога уявити!
Відразу написав листа в Мари до дружини Капітана Гайлі, хотів зустрітися з нею, коли одужає, розповісти про героїчного її чоловіка, про свого товариша, про... Написав їй того самого дня, що й батькові. Але до батька лист мав іти далеко й довго, та й чи живий батько, чи збереглося село, чи, може, знищене фашистами, спалене й сплюндроване. Карналь писав до батька без надій, у тривозі й страху, а в Мари послав листа зболено, незагоєні рани спогадів вгадувалися в кожному слові, але він не міг відкладати, бо й не сподівався, що ті рани загояться.
Капітанова дружина з'явилася в госпіталі мало не наступного дня. Хтось гукнув: "Карналь, до тебе!" Всі, хто лежав у палаті, повернулися до дверей, ніхто тут не мав ні родичів, ні знайомих, ніхто не ждав відвідин, а цей малий, бач, уже має, і то дивніше, що попав сюди з таких далеких європ, що незмога навіть повірити в їхнє існування і в те, що цей дивний хлопчисько міг там бути і — ще дивніше— вискочити звідти живим.
По вузькому проходу між ліжками йшла сестра, а за нею невисока зграбна туркменка в довгому червоному вбранні, в червоному платку, в червоних шароварах, у м'яких шкіряних гостроносих черевиках. Ступала м'яко, нечутно, легко, пересувалася вправно, з такою жіночою грацією, що всі чоловіки в палаті мовби аж схлипнули від несподіваного захвату. Спершу ніхто й не помітив, що слідом за жінкою, ховаючись у неї за спиною, йде дівчина, майже така заввишки, як мати, теж зграбна, тоненька, ще граціозніша, вся в синьому, з довгими чорними косами, в тихому подзвонюванні срібних прикрас на грудях і в волоссі.
— Карналь, до вас,— сказала сестра й тактовно відійшла. Жінка наблизилася до Карналя. Поклала на тумбочку пакунок. В очах у неї стояв такий сум, що Карналь заплющився. Коли знов глянув на жінку, побачив, як з-за спини в неї вигулькнуло тоненьке дівча, тендітними рученятами клало на тумбочку велику чарджуйську диню.
— Це Айгюль,— сказала жінка.
— Знаю. Капітан Гайлі розповідав нам і про вас, і про Айгюль.
— Ви з ним довго були?
— До кінця. Вона мовчала.
— Таких людей ніколи не забудуть,— сказав Карналь. Мати й донька мовчали.
— Сідайте,— запросив він.— Ось тут, на ліжко. Місця вистачить.
Очі в обох були мов сумний чорний шовк. Карналь мав би так багато розповісти їм про Капітана, але з жахом відчув, що не вміє цього робити.
— Ось я видужаю, тоді...— злякано урвав мову, збагнувши, як недоречно лунають його слова про одужання, коли вони обидві приречені тепер назавжди думати лише про смерть свого чоловіка й батька.
— Даруйте,— почервонівши, пробурмотів він.
— Ми вас заберемо до себе,— сказала дружина, Айгюль хитнула головою, стверджуючи материну обіцянку.
— Як тільки лікарі дозволять, ми заберемо вас, щоб ви набралися сил.
— Тоді я поїду до батька. В мене на Україні повинен бути батько.
— Далеко,— сказала Айполь,— це ж так далеко...
Голос у неї був тихий, трохи хрипкий, мабуть, від ніяковості. Таке мале — десять, дванадцять, чотирнадцять років? І не вгадаєш.
— Ще й не знаю, чи живий батько,— сказав Карналь.
Мати й донька трохи посиділи коло нього. Він почав розповідати їм про Капітана. Невміло й недоладно. Слова завдавали суцільної поразки. Сподівався викликати просвітленість на обличчях матері й доньки, та мав переконатися лиш у марності своїх зусиль. Легкою була б спасенна неправда, але не міг приховати того, що сталося з Капітаном. Мати й донька плакали. Тихо, майже непомітно, мало не покрадьки. Поранені мовчки заохочували їх до плачу. Кожен з тих, хто лежав у палаті, вмирав за війну не раз і не двічі, мали б за ним теж литися жіночі сльози, але ніхто не бачив їх, тож ця туркменська жінка і тоненька дівчинка мовби заміняли їхніх матерів, дружин і доньок.
Плачте, плачте, рідні, може, повернуть ваші сльози до життя бодай одного з мільйона вбитих, і то буде найбільше чудо з усіх чудес світу.
Але Капітан не воскресне ніколи. Це Карналь знав твердо. І карався так, ніби завинив у його смерті. Карався своєю невмілою, незграбною правдивістю і тоді, коли мати й донька тихо плакали коло нього й коли йшли до дверей нечутні, легкі, мов сумовитий вітер. Але згодом відчув полегкість у душі. Мати приїздила ще й ще, завжди брала з собою Айполь, привозила пораненим чорний солодкий кишмиш, горіхи, соковиті гранати, були обидві маломовні, не вимагали й від Карналя багато слів. Він навчався в них стриманості, тактовності, уважливості, входив у їхній світ суму й спогадів непомітно й легко, ставав мовби рідним їм, а вони ріднилися з ним, І коли нарешті одержав листа від батька, поволі зникало в. ньому почуття цілковитої покинутості, якого гостро зазнав посеред цієї пустелі, посилаючи безнадійного листа на далеку, сплюндровану війною Україну.
(Продовження на наступній сторінці)