Карналь не зреагував, конструктори розчаровано подивилися йому в спину, відклали журнал.
— Дає старий? — спитав один.
— Дає,— згодився другий.
Для всіх цих двох тисяч людей академік залишався нерозгаданим. Ніхто ніколи не знав, що він скаже, як прореагує, як подивиться на те чи інше. Суцільний знак запитання. Невловимість. Гнучкість думки просто протиприродна.
Карналь тим часом ходив по відділах, слухав, робив зауваження, щось підказував,, а сам думав про. інше. Сказав тій ДІВЧИНІ, що ніхто його не слухав і не хотів ніколи слухати, але сказав неправду. Адже була Айгюль і її мати. Донька і дружина його товариша, Капітана Гайлі, вбитого есесівцями під злим дощем у гессенському містечку. Був рідний батько, який одержав дві похоронні на сина, а тоді з'явився син ніби з того світу. Був Попов, начальник відділу кадрів університету, той самий Попов, який викликав до себе студента Карналя.
...Попов сидів на другому поверсі в маленькій кімнатці з оббитими залізом дверима, він посадовив Карналя у темному передпокої, дав аркуш чистого паперу й сказав: "Пиши автобіографію". Карналь написав, і за два дні той покликав його знову, дав аркуш паперу, знову звелів: "Пиши автобіографію". Карналь написав знову, мовчки пішов. Коли ж це повторилося й утретє і він утретє виклав свій недовгий, але тяжкий життєпис, то на прощання поспитав: "Ще писатиму?" — "Треба, то й писатимеш",— спокійно відповів Попов. Був маленький, блідий, без кровинки в обличчі, кутався в стару шинелю, бо в кімнатці лютувала холоднеча. Щоб зігрітися, Попов ходив по кімнатці, порипував протезом. Не хотілося бути занадто різким з таким чоловіком, але Карналь не зміг стриматися від насмішкуватості: "Навіть несусвітній ідіот вже запам'ятав би цю сторінку й писав би вам цілі сто років, не відходячи від першої версії".— "А ти думаєш, що мені відбили не тільки ногу, а й голову? — тим самим тоном відповів йому Попов.— Твоє минуле нікого не цікавить. Ти вже записав його скрізь".— "Тоді навіщо ж оця творчість?" — здивувався Карналь. "Ти студент, хочеш стати вченим, у тебе своя робота, в мене своя. Менше розпускай язика".— "Кучмієнко?—враз здогадався Карналь.— Капнув про наші суперечки... Він?" Попов виштовхав його з кімнатки. Нічого не сказав, але більше не кликав писати автобіографію, і Карналь упевнився: Кучмієнко його продав.
Чи ж було насправді? Було. Друзів не вибирають. Так складаються обставини, так складається життя, до цього додається або ж власна нерішучість, або надмірна доброта твоя, або невиправдане захоплення. Але на початку майже завжди стоїть його величність випадок, і то добре, коли знайдеш у собі сили збороти його всесильність і не дозволиш затруїти решту твоїх днів.
З Кучмієнком Карналь не міг не потоваришувати. Бо обидва запізнилися на початок занять в університеті, прийшли на фізмат, коли першокурсники вже мало не два місяці дряпалися по крутих кам'янистих тропах науки (кожен з першого дня прочитав і запам'ятав назавжди Марксові слова про ці тропи і про те, що лиш той досягне сяйливих вершин науки, хто...), щоправда, в кожного були свої причини такого дивного запізнення, але це вже не мало значення.
Карналь подав заяву й документи до того університету, про який стільки наслухався від покійного Професора в концтаборах, і саме на той факультет, де до війни викладав Професор Георгій Гнатович— Проблема вибору перед ним не стояла, лінія життя визначена була ще тоді, коли вперше краєчком свого юнацького розуму доторкнувся до таємничого світу чисел. Подавати документи не поїхав, бо до Одеси було далеко, та й наїздився перед цим задосить, до того ж знов відкрилися рани в легенях, і він заліг у батьківській хаті, дихав медом і мріяв про математику, сказати б" може, й передчасно, принаймні без достатніх підстав. Але десь у другій половині серпня прийшов йому лист з Одеси, маленький, завбільшки з долоню аркушик паперу. Друкованим на склографі текст повідомляв Карналя про те, що його зараховано студентом фізмату Одеського університету, а тому просять його ж таки прибути першого вересня на заняття, маючи при собі, окрім усього необхідного, ще миску, ложку й кухоль. Як для майбутнього студента це могло б видатися вельми дивним, але солдата кухлем і ложкою в той рік закінчення війни ніхто не міг подивувати, це сприймалося як річ цілком природна й нормальна.
На заняття Карналь запізнився. Послав листа, додавши до нього лікарську довідку про стан здоров'я, і коли приїхав, то ніхто не докоряв йому, формальності були найпростіші, єдине, що втратив,— місце в гуртожитку. Всі місця були зайняті. Гуртожиток — ще не найбільше лихо. Гірше, коли всі місця зайнято в житті.
Кучмієнко з'явився на курсі за тиждень до Карналя. За два місяці змінив два інститути, поки добрався нарешті до університету. Був фронтовик, орденоносець, мав великі амбіції, до ветеринарного інституту складав екзамени ще перед війною, отож вважався старим студентом, горів жадобою науки, справжньої, високої, чистої, говорив усім про свою жадобу майже натхненно, йому йшли назустріч, йому радили й помагали. Що може бути вище за точні науки? Як сказав Чехов? У парі й електриці більше людинолюбства, ніж у чесноті й стриманості. Кучмієнко був ВИСОКИЙ, блідий, умів картинно стріпувати довгим чорним чубом, груди його вражали симетрією нагород, бо з одного боку сяяли два ордени Червоної Зірки, а з другого — круглилися срібно-золоті медалі. Він скрізь ходив з книжкою в руках — загадковий томик, який не мав ніякісінького відношення ні до математики, ні взагалі до точних наук. Хто перший кого помітив — Карналь Кучмієнка чи Кучмієнко Карналя? Треба сказати рішуче й недвозначно: не Карналь. Бо прибув пізніше, Кучмієнко вважав себе вже старожилом, крім того, мав ще й інші підстави опікувати худого, блідого, стражденного хлопця, одягнутого в безглузду американську шинель з великими бронзовими ґудзиками, в якийсь саморобний мундир, без нагород і звань, без гуртожитку й родичів у цьому героїчному, прекрасному, але, звичайно ж, чужому для всіх прибульців місті. Кучмієнко хотів і вмів бути великодушним. Він перший простягнув руку Карналеві й назвав себе, той назвав себе, так відбулося знайомство, а тоді Кучмієнко запропонував притулок.
— Я міг би вибити й гуртожиток,— сказав він недбало,— але я добрий. Це моя найбільша вада. Тому отаборився в одній хаті. П'ятий поверх, коло самої опери, найнейтральніший центр, три метри до Дерібасівської, п'ятнадцять метрів до дюка Рішельє, до Стамбула подати рукою, Париж видно з вікна кухні. Решта — як у всій Одесі та європейській частині Союзу. Води немає, електрики немає, побілити стіни нічим, блощиць прогнати теж нічим. Але є місце в кімнаті й запасна розкладушка.
Вони оселилися разом. Кучмієнко справді наймав величезну обідрану кімнату на п'ятому поверсі старого будинку. Колись стіни її мали на собі темно-червоні шпалери з золотими бурбонськими ліліями на них, тепер від тих лілій лишилося те саме, що від усіх царствуючих домів Франції, з прикрашеної пооббиваним художнім ліпленням стелі звисала на буро-іржавому шнурі обляпана чимось самотня електролампочка, яка не світилася, посеред кімнати стояло величезне нікельоване ліжко, але стояло воно не на підлозі, а в чотирьох бляшанках з-під тушонки, повних води. Над ліжком споруджено було балдахін з поруділих газет,— ось і все, що мав Кучмієнко в своєму покої, зате було там досить вільного місця, щоб поставити низеньку парусинову розкладушку, на яку Карналь відразу й запросив Кучмієнка сідати, але той не скористався з запросин, мерщій упав на своє царське ліжко, задер ноги на спинку, прикрашену по боках двома кулями, і спитав:
— В яких ти взаєминах із цим населенням?
І обвів рукою свої володіння, де неважко було помітити сліди кривавих боїв з представниками родини джгутикових.
— Я селянський син,— відповів Карналь,— а в селі воно не водиться.
— Але ж ти був у Європі.
— У концтаборах пробували їх душити сіркою, але вони, здається, на це не зважали, зате ми... Власне, ми й без сірки однаково гинули... А тобі помагає оте все?
— Знизу вони вже не можуть. Тонуть, падлюки, в бляшанках. Зі стелі теж не пікірують. Але збираються на краях газет і пробують дістатися до мене по параболі.
На курсі на обох їх поглядали поблажливо й співчутливо. Дівчатка з десятого класу, хлопці-фронтовики, кілька вундеркіндів з природними математичними здібностями, кілька геніїв абстрактного мислення, діти вчених і самі вже майбутні вчені, інтелектуали з пелюшок, верхогляди й безнадійні зубрії, неперевершені майстри гризіння граніту науки,— всі знизували плечима, коли мова заходила про Кучмієнка й Карналя. Ну, Кучмієнко хоч мав ордени, вмів гарно стріпувати чубом, носив завжди загадковий томик, умів щось процитувати, від-чого в математиків пекло під грудьми від усвідомлення власної неповноцінності. А Карналь? Хляле, майже нікчемне, із заплутаною біографією, яку примудрилося сотворити собі до двадцяти років життя, та ще й безнадійно відстав з усіх предметів. Тримають на курсі лише з поваги до його фронтового минулого, яке він, до речі, безнадійно зіпсував перед самим кінцем війни, так ніби вже не спромігся гідно завершити те, що так почесно й, сказати б, героїчно розпочав, добровільно пішовши в сорок— першім на фронт, написавши листи аж двом наркомам відразу з проханням зробити для нього виняток і дати змогу захищати Вітчизну.
(Продовження на наступній сторінці)