Голився, вмивався, дивився у вікно ванної кімнати. Переваги давніх будувань: вікно у ванні, простір, зручності. Можна все життя дивитися на Львівську площу, спостерігати зміни, які на ній відбуваються, і, може, мимоволі нотувати зміни в самому собі. А площа що? Колись був базар, власне, ще зовсім недавно. Тоді збудували неподалік критий ринок, а тут зробили голу площу, на якій ставили поливальну техніку, досить незграбну, а взимку ще незграбніші й неоковирніші снігоочисні машини. Тоді хтось задумав поставити в цьому не дуже просторому місці велетенську бамбулу Будинку торгівлі, а навпроти втулили Будинок художника, затиснувши вулицю так, що ні машини, ні пішоходи не могли прорватися крізь вузьку горловину. Хто міг так проектувати і навіщо? Найдорожче в Києві — простір. Отой, з зелених гір на Задніпров'я і Задесення, в безмежжя до Чернігова, Смоленська, Новгорода, а в другий бік — у степи до самого моря. Заткнути вулиці і обставити площі, роблячи з них кам'яні мішки,— це знищити Київ, вбивати його клітина за клітиною. Позбавити місто його розкиданості, нестримності простору однаково, що закувати людську душу в кайдани непотрібних обмежень і безглуздих заборон. Втрачені краєвиди те саме, що втрачені людські душі.
Твердохліб упіймав себе на тому, що переступає межі порядності, які давно і твердо визначив. Чи можна перекладати відповідальність за свої дрібні невдачі й клопоти на плечі історії, держави, людей, родини? Отож не ремствуй, будь мудрим і терпеливим. Так він умовляв себе, хоч і знав, що не перестане ремствувати в душі, бо відзначався безпощадною правдивістю дисциплінованих і роботящих.
— Прийшов узяти роботу,— сказав Твердохліб Нечиталюкові, перестрівши того перед канцелярією їхнього відділу.
Чомусь тільки тепер подумалося, що в Нечиталюка всі прикмети великого чоловіка: булькатий, як Вергілій, потирає руки, як Бернард Шоу, затаєний, як Гоголь, вірнопідданий, як Гете. Якби ще хоч трохи талановитості. Але який же талант зміг би терпіти шовкову диктатуру Савочки?
І тут Нечиталюк, мовби відплачуючи Твердохлібу за такі думки, затяг його до свого кабінету, всадовив, побігав довкола, потираючи руки, тоді таємничо повідомив:
— Старий, Савочка знов у лікарні, але мене обдаровано милістю і благодаттю!
— Якою ж?
— Тепер я знаю, кого намічено в наступники Савочки!
— Хіба є така сила, що усунула б Савочку?
— На жаль, на жаль. Зветься: закони природи. Всі ми смертні і... Хтось завжди має успадкувати черевики покійного...
— Ти забув, що тут може йти мова про жіночі черевики.
— Старий, Савочка носить тільки чоловічі! Як черниця. Так що не відкрутишся.
Твердохліб гмикнув.
— Тепер у тебе додасться роботи?
— Тобто? Не вловив гумору.
— То ти копав під Савочку, тепер доведеться ще й під мене.
— Старий, за кого ти мене маєш!
— За того, ким ти є. Типовий заступник у типових обставинах. Ти думав про те, що в порядних інституціях заступників не повинно бути взагалі?
— Як то не повинно бути?
'— Дуже просто. Коли вже називати, то помічниками абощо. Як у прокурорів. А так незрозуміло.
— А як ти думаєш,— зазираючи Твердохлібові в очі, нахилився над ним Нечиталюк.— Хто такі генії? Не зможеш відповісти, бо ніхто не знає. Я скажу тобі. Генії — це заступники нездар. Чуєш: заступники, а не помічники!
— Виходить, ти геній? А я вважав, що справжній геній своєї справи в нас — тільки Семибратов.
— Слухай, не згадуй мені про Семибратова!
— Шкода, що його зараз немає тут.
— А ти помітив, що його ніколи немає? Завжди — невідкладні справи. Савочка знав, кого рекомендувати секретарем партбюро.
— Обирали Семибратова ми.
— А турбується про вас хто? Нечиталюк. Потрібні докази? Ось я подумав про тебе і підготував тобі дві геніальні справи на вибір. Одна про науково-дослідний інститут, де два роки писали липові звіти про важливі розробки для народного господарства, а самі й пальцем не ворухнули, тим часом лише премій гребонули дев'яносто тисяч.
— До вчених я не піду, ти ж знаєш,— втомлено сказав Твердохліб.
— Друга справа — тупикова. Передав нам народний контроль.
— Хочеш загнати мене в тупик?
— Старий, тільки ти зможеш вибратися з цього тупика!
— У нас є Фантюрист, той знає способи, як вибратися навіть з дна океану.
— Тут потрібен твердий реаліст, як ти. Береш?
— Гаразд. Давай уже той тупик.
Як полководець оглядає місце бою, так Твердохлібові треба було спершу поглянути на людей, з якими матиме справу в їхньому, сказати б, природному середовищі, в їхній звичній обстановці, самому побувати на місці дії. Цього правила свого ніколи не зраджував, так повівся й цього разу, довго добирався різними видами громадського транспорту до організації, що відала заготівлею вторинної сировини, подорож без радості в душі і навіть без втіхи для ока, бо довелося побачити, може, найбрудніші і найзанехаяніші околиці Києва, запаскуджені й запацьорені, обставлені незграбними допотопними будуваннями, складами, загорожами, завалені купами сміття, іржавого заліза, якихось уламків, паліччя, ганчір'я.
Але там, куди їхав Твердохліб, усе було як у людей: контора, Дошка пошани, графіки, об'яви, приймальня директора, секретарка в модній "марльовці", телефони, сновигання заклопотаних людей.
Директор був молодий, якийсь несерйозно-блондинистий, з нахабними хлоп'ячими очима. Твердохліб привітався, показав йому посвідчення.
— З прокуратури? — здивувався той.— Та в мене вже тут нарконтроль усі кишки вимотав!
— Передали справу нам,— пояснив Твердохліб.
— А що це означає?
— Доведеться відповідати.
— Та ми ж вернули всі гроші!
— Справа не в грошах.
— А в чому ж, дорогий товаришу? — Директор вискочив з-за столу, відхилив двері до приймальні, гукнув: — Люсю, поклич головінженера! Чи, може, не треба? — Це вже до Твердохліба.— Може, нам удвох?
— Можна й так,— згодився Твердохліб.
— Ви хоч у курсі? — спитав директор, всідаючись на своє місце.
— Приблизно. Тільки приблизно.
— То я можу все точно. Головного хотів покликати, бо це його витівка. Дуже він веселий хлопець. Хотів пожартувати з начальством, а воно вийшло... Коротше... Сидимо на вторсировині. На даному етапі кольорові метали. Збирати майже нічого, але може бути перспектива. Яка? Ніхто не знає. Та логіка в мого начальства залізна: все в державі має тенденцію до збільшення, повинні збільшуватися й твої заготовки. Ну, хай... Але заїдає начальство. Давай оригінальне, нове, хоч ти вмри! Ну, де його тут взяти, звідки, яке? Давай — і душа з тебе! Ну, мій головінж і підсунув ідейку. Мовляв, зважаючи і в зв'язку з передбачуваним зростанням заготовок і для пришвидшення завантажувально-вивантажувальних робіт збудувати в нашому маленькому господарстві залізничний тупик такий-то і такий. Опис, технологія, розрахунки, розміри економії, народногосподарський ефект — усе, як у порядних людей. Послали — начальство проковтнуло, вдовольнилося, а нам премії! Не брати? Але ж дають. Та й почин так званий треба узаконити. Узаконили, пожили рік спокійно. Новий рік — знов давай почин! Ми їм знов тупик — вони нам знову премії.
А тупичок у нас, до речі, є, і про це прекрасно всі знають!
Новий же нікому не потрібен, але гра йде далі до третього разу, як у казці. Тільки вже після третього разу десь воно прорвалося. Премії ж не всім, от хтось і не втерпів. Написав у народний контроль чи там куди. Прискочили товариші, перевірочка. Я розповів отак, як оце вам,— не помогло. Засіло тут чоловік з п'ять на три місяці. Самої зарплати на них пішло разів у три більше, ніж наших премій.
Ну, все ми повернули, покаялися, врізали нам по всіх лініях.
— Боюся, що доведеться відповідати ще й перед законом,— сказав Твердохліб.
— Так ми ж повернули всі гроші.
— Справа не в грошах. Йдеться про обман держави. Службовий злочин. Може, дійде й до суду.
— Кого ж судити? За віщо? Тоді вже притягайте моє начальство, яке платить премії, не думаючи!
— Ви не турбуйтеся. Розберемося. Я вам тут особливо не набридатиму, і п'ять чоловік у вас не товктиметься, і державної зарплати багато не піде...
— І що — справді пахне судом? — вже по-справжньому стривожився директор.
— Саме для цього прибуває до вас слідчий. Єдине, що я вам пораджу надалі: не треба жартувати з державою. Вона цього не любить.
— Але я вже пожартував,— розгублено посовався на стільці директор.
(Продовження на наступній сторінці)