— Я вас прошу. Тільки ніяких просьб, і взагалі... Я цілком вдоволений своєю роботою і своїм... У кожного є свій рівень. І не турбуйтеся щодо того мого... не знаю, як і сказати... У всякому разі, запевняю вас, що не маю наміру подавати заяву, переходити до іншого відділу, скаржитися... Нечиталюкові ж я сказав усе, що думаю про його дії і поведінку. І ще можу сказати. Завинила, мабуть, моя вічна поступливість, мій надмірний спокій. Спокійні люди не змінюються? Але спокій може бути тільки зовнішній. А в душі в кожного дрімають сили часом такі, про які не знаєш і сам. Гамлет у другій дії говорить про свою слабість, а в четвертій заявляє, що в нього є воля, сила. Чоловік не може бути плаский, як фреска в соборі.
Гамлет і собор Савочці вельми припали до смаку.
— Доводилося й нам колись у п'єсках участвувати, доводилося. А собор — чого ж? І я в Софію іноді... Мозаїки там — дивовижна штука. Урок! Слідчий повинен отак докази збирати й викладати по камінчику. Тоді картина злочину — і все. І кінець. Торжество справедливості і юриспруденції, а також...
А також потоки глибоких дурниць, якими Савочка завжди намагається компенсувати свою недовченість, так само як Нечиталюк компенсує її своїм безмежним ентузіазмом і лякливістю перед начальством. Химерна аналогія з Шекспіром! Але що літературні аналогії? Тут стався б у пригоді хіба що їхній Фантюрист з одною зі своїх фантюресок.
Скажімо, таке. Дванадцятий поверх. За столом — слідчий. Навпроти — злочинець.
— Я від баби втік, я від діда втік і від тебе втечу,— нахабно заявляє він.
— Ну, ну,— посміявся слідчий і натиснув на відповідну кнопку. Ввійшло двоє міліціонерів.
— Одведіть арештованого до слідчого ізолятора.
— Ах, я арештований?
— Так, ось санкція прокурора. Можете ознайомитися.
— Сподіваюся, там не записано, що мені забороняється поглянути на світ божий з вікна?
— Здається, ні.
— Гуманно, гуманно.— Арештований підійшов до вікна.— У вас тут чудовий краєвид.
— Не скаржусь.
— І повітря, мабуть, чисте, як для ангелів.
— Принаймні чистіше, ніж для злочинців.
— Дозвольте дихнути?
І штовхнув раму, не чекаючи дозволу. Нахилився, простягнув руки, ніби хотів стрибнути зі страшної висоти, і враз... посунувся вниз по повітрю, як по жолобу.
— Тримайте його! — гукнув слідчий до міліціонерів. Усі троє підбігли до вікна, та вже було пізно. Арештований відлітав далі й далі, вже був ледь помітний над покрівлями, в сонці, на обріях. Летів на лазерному промені, як на чарівному коні. Жив у епоху НТР.
От коли б Твердохлібові такий лазерний промінь, щоб вислизнути від цього Савочки і від усіх савочок світу!
Так ми приходимо до своїх надій навіть тоді, коли вони цілком безпідставні або й смішні.
Твердохліб чомусь вірив, що його порятував би від усіх його душевних незлагод телефонний дзвінок од тої молодої жінки, яку побачив у магазині на Хрещатику. Не знав, що казав би їй, як повівся б після її дзвінка, просто ждав, сподівався, несвідомо вірячи в своє зцілення від голосу, який чув єдиний раз у житті і якого чомусь не міг забути.
Жінка не дзвонила, не обзивалася, відходила в небуття і невідомість далі й далі, безнадійніше і безнадійніше. Чи так і відійде? Власне, хіба це мало значення? Марно сподіватися, що тебе порятує від самого себе якась стороння сила, навіть коли вона з'являється в образі загадково-прекрасної жінки. Рятуйся сам.
Тим часом Твердохлібові треба було пройти, витерпіти й подолати неминучу юдоль нудних повчань, прихованих погроз, смішних побоювань за його долю, диких домагань і претензій. І не тільки на роботі, а й удома.
Чи то дістала аж сюди рука Савочки, чи самі події згрупувалися так, що порушився навіть усталений лад життя в домі Ольжичів-Предславських, і сам глава дому запросив Твердохліба на одну зі своїх передвечірніх прогулянок — випадок небувалий, непередбачуваний і, сказати б, загрозливий. Досі не було випадку, щоб порушувалася цілковита, недоторкана, священна самотність
Ольжича-Предславського на його прогулянках. І зненацька запросини зятя на спільну прогулянку? Тещин Брат, довідавшись про це, щосили виказував глузливий переляк:
— Що буде, що буде?
На нього ніхто не зважав. Ольжич-Предславський вийшов зі свого кабінету в спортивній голубій куртці, в елегантних коричневих брюках, у спортивних черевиках з м'якої шкіри (все імпортне), на мить затримався перед дзеркалом, поправив свою пишну шевелюру, пригладив вуса, глянув на Твердохліба, який вичалапкував з самітницької нори своєї далеко не такий елегантний, як тесть, маючи на собі кепсько скроєний костюм фабрики Смирнова-Ласточкіна і вітчизняні черевики зі стоптаними підборами. Ольжич-Предславський міг би належно зодягати й зятя, та коли Мальвіна після їхнього одруження натякнула Твердохлібові про таку можливість, він твердо сказав:
— Не смій! Як ходив, так і ходитиму!
— Він малахольний! — поскаржилася Мальвіна батькові.— Не чіпайте його. Хай демонструє свою впертість стоптаними черевиками і жованими штанами!
Згодом Твердохліб зрозумів, що переборщив, що сплутав принципи з упертістю, бо майже всі ходили в імпортному (навіть Савочка!), хоч у магазинах і далі того імпорту нібито й не було, принаймні Твердохліб його ніколи не бачив.
Пробував тепер уявити себе поруч з високим елегантним професором і відчував ніби оскому. Цікаво, чим обумовлений такий гострий інтерес до його скромної особи з боку Ольжича-Предславського і що за таємниця приховується за цими несподіваними припросинами? І чи не можна було поговорити вдома, а конче треба гнати зятя слідом за собою на традиційну професорську прогулянку?
Щоправда, коли висловлюватися точно, то Твердохліб у цій прогулянковій компанії мав бути не другим після Ольжича-Предславського, а третім. Бо традиційно і неодмінно другим був Абрек, велетенський чорний пес, понура тварюка якоїсь вельми високої англійської породи. Поки професор вів свої дискусії на міжнародних форумах, Абрек нудився в квартирі, двічі на тиждень приходила старенька Неоніла Єфремівна, яка купала його в емальованій дитячій ванночці (псюра стояв у ванночці і з гарчанням струшував з себе потоки мильної води, якою обливала його Неоніла Єфремівна), іноді прогулював його Тещин Брат (він називав це "лякати обивателів"), але справжню насолоду від прогулянок Абрек отримував тільки зі своїм господарем, а той в свою чергу мав таке саме задоволення від компанії з псом.
Тепер до професора і пса допущено Твердохліба. Виявлено високе довір'я.
Прогулянка Ольжича-Предславського здійснювалася за маршрутом, який видався Твердохлібові коли й не безглуздим, то принаймні дивацьким. (Абрек, за всіма ознаками, не поділяв такого скептицизму). Поза Будинком торгівлі пройшли вулицею Смирнова-Ласточкіна (Твердохлібів реванш за його костюм), тоді попрямували до художнього інституту, але Ольжич-Предславський несподівано завернув праворуч, ступив на сховану в колючих клубках дерези ледь помітну стежечку (щоправда, досить тверду, втоптувану не рік і не два) і пробрався попід кручами в гущавини, в зарості, в непрохіддя, так ніби був не професор, а хлопчисько, і не на передвечірню щоденну прогулянку вирушив (та ще дочепивши до себе зятя), а драти пташині гнізда або красти голубів унизу, на Гончарці.
Це була так звана Гончарка, про яку здавна линула сумна слава як про місце пияцтва, хуліганських витівок, усіляких темних справ і таємничих пригод.
"Навмисне повів мене сюди, щоб ніхто не бачив",— подумав Твердохліб. Але помилився. Бо тесть, ніби вгадавши його слова, проказав задихано:
— Я тут... щодня... Звик і... не можу, коли не... причащаюся... смішно, але...
— Ви не боїтеся тут ходити? — спитав Твердохліб.— Місце хоч і в центрі Києва, але... Торік восени тут убили чоловіка. Нізащо. Прокуратура мала тяжку роботу...
— Я завжди з Абреком. А він сторож надійний,— пояснив Ольжич-Предславський.
— Абрек справді може створити враження. Але ж тут стежки... не зовсім для вас...
— Зараз вийдемо на простір... Там пречудово... Унікальне місце...
Справді, незабаром дереза випустила їх з чіпких обіймів, вони опинилися на вузькому перешийку, вкритому густою травою і ще густішими кущами, але вони тут розступалися, утворюючи зручний прохід, а далі, коли перешийок ще звужувався, кущі зникли зовсім. Ольжич-Предславський зупинився, показуючи рукою Твердохлібові, щоб він зробив те саме. Вузька смужка землі, на якій вони стояли, слугувала мовби містком між материком, на якому стояв верхній Київ, і круглою, стовпчатою глиняною горою, поставленою природою посеред найдавніших київських урочищ-уділь Гончарки і Кожум'як. Стовпчата гора мала плаский, рівно стесаний верх, так ніби там хтось готував собі місце для будувань, а тоді передумав, відмовився од заповзятого наміру і віддав гору у здобич буйним травам, птахам та комашні.
Твердохліб глянув довкола. Лівобіч на високому глиняному мисі мальовничо височів художній інститут, правобіч, за яром, врізалася в небо незграбна споруда Історичного музею, а майже перед очима, тільки ще далі, височів зостанець Замкової гори, яка покірливо лащилася до Уздихальниці золотисто-зеленкуватим чудом Андріївської церкви. За безмежжям Подолу вилискував під низьким призахідним сонцем Дніпро, а на обрії вгадувалося місце, де він зливався з Десною.
— Це гора Дитинка,— пояснив тесть.— Ти, мабуть, ніколи тут не був.
— Чому ж? Малим он скільки разів доводилося!
(Продовження на наступній сторінці)