Твердохліб промовчав. Утішати не мав права, лякати не хотів. Місія не з привабливих. Щиро кажучи, всі оці директори, керуючі трестами, пишно звані "командирами виробництва", які норовили тим чи іншим способом обдурити державу, не викликали в Твердохліба ніякого співчуття. Він не вірив у зловісне сплетіння випадковостей, у несприятливі обставини, трагічні непорозуміння і просто сліпий фатум. Бо у всіх випадках виходило так, що збитки і шкода припадали тільки на долю держави, так ніби держава уявлялася оцим людям якимсь бездонним казаном, у який кожен міг запускати руку, виловлюючи найласіші шматки, сам не кладучи туди нічого. Для юриста злочин — це симптом особистого або соціального неблагополуччя. Дивно було мати справу з людьми, які являли собою приклад благополуччя і особистого, і соціального і водночас ставали на злочинний шлях. Навіть залізний формалізм права ставав часом безсилий перед цим явищем, і доводилося кваліфікувати такі вчинки, добираючи до них не одну, а кілька статей Кримінального кодексу. Що це? Недосконалість кодексу чи народження нових категорій злочинців? Від цього "новаторства" Твердохлібові ставало незатишно жити на світі. Може, ми надто довго й часто намагалися пояснити все пережитками капіталізму, аж поки виявили, що вже маємо і свої власні хиби, боротися з якими не вміємо і не знаємо як? Цей молодий директор з нахабними очима був, мабуть, одним з таких новітніх пережитків. Пережиток, який, власне, ще й не жив.
— Ваше прізвище Дубограй? — уточнив Твердохліб.
— Смішне, правда? Воно мене й підводить. З таким прізвищем суцільний клопіт. Усі ждуть від тебе чогось веселого, жартів, розиграшів. Ну, от і догрався.
Твердохліб злякався, що не зуміє зберегти цілковитої об'єктивності, почувши ці балачки про прізвище. У Ольжича-Предславського прізвище занадто серйозне, історічно-важливе, у Дубограя смішне й легковажне, і все це дивним чином сплітається довкола нього і вимагає вирішень, поступливості, доброти, милосердя.
— Я б хотів ознайомитись з вашим господарством,— сухо промовив Твердохліб.
— Це ми враз. Я сам з вами...
— Ні, ні, ви працюйте,— запротестував Твердохліб.— Дайте мені якогось незайнятого чоловіка, щоб не було...
— Незайнятих знайти можна. Незайняті в нас тепер є скрізь. Я вискочу на хвилинку, а ви тут у мене...
Твердохліб вередував до кінця.
— Не треба й цього,— зупинив він директора вже біля дверей.— Навіщо вам бігати? Директор — і бігає. Я вже сам побачив тут у вас незайняту людину...
— Ви? Побачили? Коли ж ви встигли? — директор від здивування хотів присісти на підвіконня, але промахнувся і мало не впав. Обперся спиною об стіну, стояв, кумедно нахилений до Твердохліба, кліпав очима, які втратили нахабність і стали хлоп'ячо-наївними.— Хто ж це, коли не секрет?
— А ваша секретарка. Як її? Люся? їй тут, як мені здається, зовсім немає роботи. І посада ця непотрібна. Мабуть, і в штатному розкладі вона не значиться, а записана якось інакше.
— Точно,— прошепотів директор.
— Ну, то й прекрасно. Тобто прекрасно не те, що ви порушуєте штатний розклад, а те, що Люся проведе мене по ваших лабіринтах. А тоді домовимося про подальшу нашу роботу.
Директор вийшов з Твердохлібом до приймальні в настрої, який зовсім не відповідав характерові його прізвища.
— Покажи, Люсю, товаришеві слідчому наше господарство,— мляво промовив він.— А до мене нікого не впускай. Жени всіх!
— Що ви зробили з нашим директором? — засичала Люся на Твердохліба, коли вони вийшли на пощерблені сходи.— Ви бачили, який він? Що ви з ним?..
Твердохліб стенув плечима:
— Я не роблю з людьми нічого. Це не моя професія.
— Ви знаєте, де він учився? — далі наступала секретарка, мовби відчуваючи в Твердохлібові загрозу вже не тільки директорові, а всім тут і їй найперш.— Він закінчив інститут кольорових металів у Москві. Мріяв про надзвичайну роботу, а його прислали сюди!
— Тобто у Київ,— уточнив Твердохліб.
— Ну, Київ! Ну, то й що? Для такого спеціаліста...
— Що ж, Київ, це, мабуть, краще, ніж Норільськ,— намагаючись не відставати від дівчини, яка от збудження мало не бігла, но без іронії зауважив Твердохліб.— Чи, може, Дубограй хотів добувати золото в Навої?
— Але ж не збирати старі мідні чайники і допотопні примуси! — огризнулася секретарка.
Твердохліб зітхнув.
— Я знаю тільки те, що все треба робити чесно.
Міг би ще додати, що більшість так званих виробничо-господарських злочинів пояснюються коли не спробами незаконного збагачення, то намаганням приховати свою невідповідність становищу, посаді, призначенню. Чоловік береться не за своє діло, але не відмовляється добровільно, а щосили тримається за пост. Ну, не цей Дубограй, так інші. Шкода від них не так матеріальна, як моральна. Вони підривають підвалини, на яких тримається державна будівля, а це набагато страшніше, ніж будь-які матеріальні збитки.
Усе це Твердохліб відносив до питання про недовчених людей. Мабуть, ця дівчина теж була недовчена, інакше чому б вона стала секретаркою?
Він ходив довго й уперто, хоч видно було все з першого погляду. Безлад, млявість, занедбаність. Сонне царство. Енергійного чоловіка тут справді потягне на нездорові жарти. Однак у Твердохліба не було вибору.
Він узявся за роботу, почав допитувати звинувачуваних народним контролем і свідками, попервах влаштувався там-таки in flagrante delicto, "засів у тупику", як сміявся у відділі Гладкоскок, а коли вже хотів перенести розслідування до свого офіційного кабінету, йому на роботу прийшов лист.
Лист лежав у Твердохліба на столі, хтось поклав його, не чекаючи господаря кабінету, входити сюди мали право Савочка, Нечиталюк, секретар їхнього відділу, отже, приніс листа один з них, але не це мало значення, а те, що на конверті не було зворотної адреси. Анонімка? Твердохліб бридував анонімками аж до того, що не міг брати їх до рук. В судові справи, що стали наслідком перевірки сигналів з анонімних листів, не вірив. Коли судити, то й анонімника, доклавши всіх зусиль, щоб його знайти! За брак громадянської мужності, за вмивання рук, за усування і втечу від боротьби. На все життя запам'ятав сцену з "Детства" Горького, де дід Каширин, перш ніж покарати онука за шкоду в майстерні, кладе на лавку іншого внука, який доніс на свого брата, і при цьому каже: "Доносчику — первый кнут!" Може, це й з надто давнього морального кодексу, але правильно!
Однак усі ці прекрасні думки вилетіли Твердохлібові з голови, щойно він побачив акуратний конверт на своєму столі, не думалося ні про анонімників, ні про моральні приписи, рука сама потяглася до листа, а десь у глибинах свідомості лякливо застрибало: "А може... А може..."
Він чомусь уявив, що лист од тієї молодої жінки з магазину, якій він дав номер свого телефону. Дзвонила і не могла додзвонитися, тоді вона... Навіть не подумав, звідки вона могла довідатися про його місце роботи. Адже дав тільки номер телефону і більше нічого. Хіба що вона працює на міській телефонній станції і змогла встановити, кому належить той номер.
Сам розумів, які то страшенні дурниці, але рука вже розривала нервово конверт, і аркуш паперу видобуто на волю, і машинописні рядки заскакали перед очима, й очі впали на низ аркуша. Підпис! Чий підпис? Чиє ім'я?
Підпис був. Володимир Пшеничний. І зворотна адреса. І телефон. Отже, не анонім. Але й не...
Твердохліб провів рукою по очах, мовби знімаючи навіяння. Міг би сказати, як смертельно хворий король Джон у Шекспіра: "Я прошу холодного втішання". Король отруєний, горять нутрощі, в холоді йому вся втіха. Втішання — по-англійськи "комфорт". Дивна річ: він хотів би комфорту від жінки, від самого її голосу. Холодного, комфорту. Хотіння, затаєне від усього світу, навіть від самого себе. Слідчі не знають, що таке душевний комфорт. Протистояння, зіткнення, шорсткість і жорстокість життя — ось їхня доля. А ще Порфирій Петрович — Раскольникову: "Не комфорта же жалеть".
Твердохліб сів за стіл, взявся читати лист, який мало не спричинився до наслідків небажаних.
"Шановний товаришу Твердохліб!
До вас звертається журналіст В. Пшеничний. Свого часу я писав про відомих юристів нашої республіки, які тепер займають дуже високі пости у вашій системі, але я не хочу звертатися до них з міркувань такту і звичайної порядності. Час від часу я виступаю в пресі на захист тих, хто постраждав од надмірної суворості нашого правосуддя (звичайно, коли є для цього всі підстави), і коли вдається допомогти людям — це для мене найбільша нагорода. Вдячні листи від моїх "підопічних" зберігаються в моїй робочій папці і в пам'яті.
Позитивні наслідки багаторічної моєї журналістської діяльності на захист несправедливо або надто суворо покараних надихають мене й цього разу.
(Продовження на наступній сторінці)