Як мені стало відомо, Ви ведете слідство в справі В. Д. Дубограя, директора однієї з наших заготівельних організацій. Хто такий Дубограй? Молодий спеціаліст, вихованець столичного інституту, досить престижного, молодий комуніст, батько двох маленьких дітей, прекрасний сім'янин, людина, яка живе ідеалами і великими планами. Таким людям треба давати простір, їм потрібен масштаб, з них б'є енергія, яку слід використати на користь державі. А Дубограй опинився на задвірках життя, на звалищах утильсировини. Хто подумав про його внутрішній стан? І ось — нудьга, безнадія, тупик, і все це викликає природну реакцію, а наслідки Вам відомі.
Дубограй покараний народним контролем, на бюро райкому партії йому оголошено сувору догану з занесенням до облікової картки. Але товариші знайшли за можливе не знімати Дубограя з посади, дати йому можливість виправдати довір'я. І все ж комусь видалося цього не досить, справу Дубограя передано до прокуратури, і Ви вже ведете слідство.
Ось я беру свіжий номер "Правды" за 9 серпня, знайомлюся з матеріалами під рубрикою: "Факты подтвердились, получен ответ" — і натрапляю там на такі рядки: "Бюро горкома за очковтирательство и приписки... вынесен выговор с занесением в учетную карточку". Виявляється, можна обмежуватися такою формою покарання, а не вдаватися щоразу до послуг нашого правосуддя.
Ось з чим я "вторгаюся" до Вас, шановний товаришу Твердохліб, і вірю, що висловлені в моєму листі міркування не зостануться без уваги.
З комуністичним привітом Володимир Пшеничний, журналіст".
Твердохліб задумливо стукав пальцем по столу, іноді попадав на аркушик журналіста Пшеничного. Було три способи реагування на такі листи. Перше — апелювати до громадськості, тобто виливати своє обурення перед співробітниками. Мовляв, інтриги за моєю спиною заважають, не дають спокійно працювати. Друге — ввічливо, але твердо і недвозначно порадити журналістові не втручатися не в свої справи. Поки не відбудеться суд — ніякої преси, ніякої громадської думки! Третє — не зважати. В даному випадку сумління суспільства не преса і не журналіст Пшеничний, а слідчий Твердохліб і судочинство. О, цей український народ! То назве філософа свого Сковородою, то літературних героїв — Бульбою і Мотузкою, то дасть антиподам, які ніколи не зможуть зійтися (як ніколи не зійдуться офіційний суд і неофіційні пересуди), прізвища, пов'язані з основою життя,— злаками, хлібом.
Він вирішив обрати третій шлях: нікому не казати про лист Пшеничного (про нього і так знав той, хто поклав його на стіл Твердохлібові), не відповідати, мовчати, та й годі. Хоч по-людськи заздрив журналістові. Ось чоловік може виявити гуманність, дозволяти собі великодушні жести, співчуття і жаль, а йому, Твердохлібу, почуття заборонені. Ясна річ, у глибині душі він співчував багатьом, хто попадає під машину правосуддя, але з часом переконався, що люди не люблять співчуття, бо воно їх принижує. Ще переконався: люди часто обманюються і на щирість не відгукуються, зате їх легко підкупити почуттями фальшивими. Правило Савочки: людині, яку ти б'єш, треба усміхатися. Тоді вона не збагне, хто вдарив. Так завойовував душі Савочка, почуття провини, жалю, поваги до інших якому були цілковито чужі, але він умів блискуче їх симулювати. Так завербовував душі Нечиталюк, який, по суті, був абсолютно байдужий до всіх, крім самого себе, але вмів сказати прихильне слово, міг удавати панібратство і завдяки цьому не мав ніколи жодного ворога.
Твердохліб не вмів кривити душею, може, ще й тому, що іноді жахався тої безмежної влади над людьми, яку давало йому становище. Справді: порушити мир і тишу житейських буднів, увірватися грозою в благодать і спокій, виломити людину з її питомого середовища, потрощити, понівечити саму долю,— що може бути страшніше! Від такої жорстокої влади душа втомлюється, може, саме через це прокурори й слідчі так часто охоче йдуть у адвокати, в юридичні консультації, щоб помагати людям словом закону, а не тільки карати його безжальними параграфами.
Журналістам простіше. Вони не заковані в залізні параграфи кодексів, у них безмежні можливості демонструвати весь спектр людських почуттів і пристрастей, сьогодні вони можуть виказувати великодушність, завтра — сувору непоступливість, возвеличувати й карати, карати й милувати, знищувати й воскрешати,— все їм доступно, дозволено і даровано. Чи не занадто багато всього і чи не призводить це до зіпсуття деяких нестійких душ? Твердохліб оце вдруге стикався з журналістами і вже відчував, що й ця, друга, пригода скінчиться його поразкою.
Перша була рік тому. Тоді так само, як оце тепер, йому доручили розслідувати незаконні дії директора невеличкого заводика, який виготовляв машини для внесення в грунт мінеральних добрив. Робилося це так: головні підприємства виготовляли деталі, присилали їх на київський заводик, а тут з тих деталей мали збирати вже готові машини (досить недосконалі, до речі). На заводику працювало чотириста робітників, кілька інженерів, п'ять майстрів, була для чогось величезна бухгалтерія, був ще більший планово-економічний відділ. Директор заводу Вербовий, ще зовсім молодий чоловік, випускник Київської сільгоспакадемії, якось одразу викликав Твердохлібову прихильність і навіть співчуття, відверто розповівши про свої лиха. Деталі, з яких вони мають складати машини, приходять нерегулярно, з великим запізненням, некомплектні і неякісні. А план дай, а робітникам прогресивку забезпеч, а показники потрібні. Не робота, а суцільне пекло. Та хіба він один такий? Індустріальні велетні не виконують планів через недопостачання сировини й матеріалів, через незбалансованість, нехлюйство і безвідповідальність усіх тих, хто повинен сприяти виконанню, а на такі богом забуті заводики давно вже махнули рукою. Твердохліб походив, подивився, порозпитував. Мальовнича околиця міста, біосфера, екологія — все на висоті належній. А заводик — кілька сараїв, що гучно звуться цехами, напівкустарне виробництво, мало не всуціль ручна праця. Ну навіщо і хто створює такі карлики в нашій могутній державі? Яка тут може бути продуктивність праці, яка рентабельність, яка фондовіддача? Він ще подумав: може, цей Вербовий — син якогось впливового працівника і той надумав створити це карикатурне підприємство, щоб забезпечити для свого чада директорський пост? Але батьки Вербового жили в колгоспі на Вінниччині — отож відпало й таке припущення. Може, він чийсь зять? Теж ні. Батьки дружини Вербового були так само прості колгоспники з Чернігівщини.
Справу на Вербового до прокуратури передало статуправління. Провина його полягала в тому, що він звітував про виконання плану за той чи інший квартал, а насправді планові машини давав тільки в кварталі наступному. Навіщо це робив директор? Щоб забезпечити робітникам виплату премій. За два роки премій було одержано понад 12 тисяч карбованців, на долю директора припало 269. Нечесність? З погляду статистиків, які трималися своїх інструкцій, так. І з погляду моральності так само. Але ж продукція була! Твердохліб усе перевірив і переконався, що кількість зданих машин згідно з приймально-здавальними актами відповідає звітним даним за формою І-ІІ.
Може, не притягати Вербового до кримінальної відповідальності, а зробити подання про його дисциплінарне покарання? Здається, досить для людини, яка щойно починає свій життєвий шлях? Але тут з'явився журналіст (на відміну від Пшеничного прізвище мав пташине) і загримів на всю республіку фейлетоном і проти Вербового, і проти Твердохліба (щоправда, прізвище Твердо-хліба не називалося, про нього згадувалося просто як про слідчого). Журналіст писав правду: "І тоді Вербовий підрахував, скільки машин не вистачає до плану, і вписав відповідну цифру у відповідну графу. Графа заграла, а слідом за цим заграв оркестр на урочистих зборах з нагоди успішного виконання плану.
Ясна річ, така акція повела за собою розподіл премій в сумі сім тисяч дев'яносто чотири карбованці, з яких директору Вербовому дісталося 127 цілкових".
Про слідчого було таке:
"Я з прокуратури,— сказав слідчий,— ну ж бо, покажіть, що там у вас за приписки. І заглибився в документи.
— Ах, оце! Так це ж зовсім не приписки. Це просто перенесення робіт з одного місяця на інший".
Кажуть, правда вбиває. Але неповна правда вбиває стократ більше й дужче. Журналіст закінчив свій фейлетон саме там, де Твердохліб тільки розпочинав свої висновки в справі Вербового, але хто ж знав про ті висновки? А фейлетон читали всі. Не чекаючи розвитку подій, Твердохліб подався до Савочки, хоч як неприємно було йому зважитися на це.
— Я можу спростувати все написане цим журналістом! — застив він Савочці.
— А хто хоче бути спростованим? — спитали його з лагідним усміхом.— Синку, прокуратура — це не французький парламент. Ми не можемо розгойдувати свого човна, бо втонемо. Поки злочин свіжий, образа і голос народу дужчі від голосу милосердя і благань звинувачених. Справедливість повинна торжествувати, а особа злочинця падати в небуття.
— То, може, мені подавати заяву про звільнення? — поцікавився Твердохліб.
— Про це тобі скажуть тоді, коли виникне потреба, синку,— була відповідь.
Тоді він утримався на волосині. Справу проти Вербового відновили. Відбувся показовий суд, який визначив Вербовому показову міру покарання — десять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з конфіскацією майна.
Твердохлібові хотілося тоді знайти того журналіста з пташиним прізвищем і спитати: "Ну, як? Ви вдоволені?"
(Продовження на наступній сторінці)