Якби Дементій Хомич бачив автора, якби знав, якби був певний, що той боротиметься, а не ламатиметься, тоді б був "за". Але його злякала анонімність автора. Анонімність не просто формальна (цього вимагали умови конкурсу), а творча. Той був зовсім, зовсім новий у архітектури Такого почерку академік не знав ще, не зустрічав ні в кого. З таким талантом треба було починати не з конкурсу, де прізвища авторів невідомі, а з громадського обговорення. А так у анонімності автора Дементій Хомич побачив несміливість, побачив намагання прослизнути в архітектуру тихцем, побачив якісь хитрощі, хай тільки крихту хитрощів — чи не однаково? Талант і хитрощі несумісні. Хитрощі розраховані на споживачів посередності, а народ посередністю не вдовольняється.
Академік відмовив невідомому талантові в праві входу до архітектури, бо не хотів, поки живий, щоб туди йшли хитрі.
І все ж таки бачив, переконаний був, що то — неабиякий талант. Навіщо ж, навіщо тоді негативна, роздратована, зла рецензія.
— Дозвольте поставити вам одне запитання, Дементію Хомичу, — почув він чийсь голос, що розбив хистку запону його розгойданих думок. Швидко поглянув на присутніх з-під густих брів. Так, не було сумніву: голос належав тому молодому, який сьогодні найбільше задирається з усіма. Як його прізвище? Здається, Діжа?
— Я вас слухаю, — сказав ввічливо.
— Яке ваше ставлення до поезії? — пролунало несподіване, мов постріл, запитання.
— Тобто як це — до поезії? — не зрозумів відразу академік. — Наскільки я розумію... Ми все ж таки архітектори... І-і...
Він не любив широких жестів, але мимоволі розвів руками. Не було ради на таке хлоп’яцтво.
— Так, так, — не відступав Діжа, — я мав на увазі саме поезію в найширшому розумінні цього слова. Математичний розрахунок — це для нас завжди важливе, без цього ми не можемо будувати. Але навіть у математичних розрахунках можна відкрити цілі розсипи поезії. Наприклад, астрономи підрахували, що один всесвіт у сузір’ї Волопаса відлітає від нас з швидкістю тридцять вісім тисяч дев’ятсот кілометрів на секунду. Світло летить звідти двісті тридцять мільйонів світлових років. Поки цей промінь мандрував до нас через простори космосу, на Землі з’явилися й зникли динозаври й літаючі рептилії, утворювалися й ерозіювали гори, з’явилася людина. Приголомшливої поезії цих цифр не збагнеш нашим обмеженим людським розумом. Але для астронома Барабашова, для теоретика космонавтики, для наших перших космонавтів — це вже справжня висока поезія. Та що там космічні цифри! Спробуйте збагнути всю глибину, всю красу отого пісенного "женчичок-бренчичок підлітає, високо ніженьку підіймає". Поети — це дивні люди. В школі ми, наприклад, учили, що похилою може бути тільки площина, а Малишко написав про трави: "Ми підем, де трави похилі". Одне слово, незвично вжите, і вже ціла революція в мисленні. Світ відкрив тобі ще одну прекрасну грань — "трави похилі".
— Ближче до суті, товаришу Діжа, — вдавано позіхнув Кукулик. — Ми не встановлювали регламенту, але...
— Я весь час говорю по суті. Невже ви, Дементію Хомичу, не помітили, що в проекті "Сонце для всіх" присутня справжня поезія архітектури? Ота непередавана, часом навіть незбагненна поезія нововідкриття, якої ми шукаємо все своє життя і — що там гріха таїти! — не завжди знаходимо.
— Це вже якась архітектурна містика, — криво посміхнувся Кошарний, — "непередавана", "незбагненна". В нас усе вкладається в інженерні формули, в нас не може бути непередаваного й незбагненного.
— Ні, чому ж, — сердито повернувся до нього академік, — ви помиляєтеся, ви глибоко помиляєтеся, товаришу... гм... Кошарний. Архітектура — це мистецтво, це, коли хочете, справді поезія. Кам’яна поезія, бетонна, вічна, найдоступніша для всіх сущих, бо її консумують, тобто споживають, усі... Наш молодий колега має рацію... Проект "Сонце для всіх"? Можливо, можливо... Я міг помилитися... Тому просив би товариша Кошарного ознайомити нас з усіма відгуками на цей проект, просив би товаришів висловитися... Мені б не хотілося, щоб мій відгук трактували як якийсь присуд, що не підлягає опротестуванню.
— Але ж ми не маємо права нехтувати вашою думкою, вельмишановний Дементію Хомичу, — сказав Кошарний.
— Ви й не знехтували. Ви довели її до свідомості шановного журі. Тепер хай буде вислухана й друга сторона.
— Друга сторона — один Діжа, — посміхнувся Кошарний. — Звичайно, якщо вірити авторові популярного роману Дольду-Михайлику, то й один у полі воїн, але це стосується більше партизанських або розвідницьких дій, а не архітектури.
— В архітектурі партизанщини ми не допустимо, — авторитетно заявив Кукулик. — Ми покликані організовувати творчий процес в архітектурі.
"Ми покликані організовувати творчий процес", — відлунилися в свідомості Діжі слова директора Інституту житла. "Ми покликані... ми покликані... покликані..."
Ах, вони покликані, у них виняткове право бути покликаними і нікого більше не втаємничувати, нікого не допускати до "організування творчого процесу", бо вони... Хто ж вони? Що він взнав про них за ті три роки, що жив і працював поруч з ними? Які таланти відкрив у цих людях? Так, які таланти? Які здібності?
Ой, здібності, здібності, здібності...
ЖЕРЕБИЛОВА ЮШКА
— Їдьмо?
— Їдьмо.
— Ну, поїхали, чого там!
— Давай!
— У тебе все?
— Та боже ж мій? Оки-доки, як у південній Каліфорнії!
— Ну, то гайда! Брайко!
— Я не можу.
— Здивував! Чи ти коли-небудь міг?
— Дякую, але не можу.
— Тоді молодого кадра.
— Діжа! Давай з нами!
— Може, ще якусь жіночку прихопити? Хоч стареньку.
— Нащо?
— А юшку варити.
— Все забезпечено. Оки-доки, як у південній Каліфорнії.
— Ну, то покотили, Діжа?
— Якщо начальство велить...
— Начальство пробачає тобі твій поросячий характер і запрошує на тайну вечерю.
— Цінуй!
— І роби висновки.
— Жеребило, а ти нічого не забув?
— Оки-доки, як у південній Каліфорнії.
— Ну, тоді хряпай! Держись усі один за одного, бо Жеребило на повороті повикидає з машини.
— Зі мною ніколи нічого ніде не трапляється! Оки-доки...
— А скільки машину водиш?
— Два роки.
— Найнебезпечніший вік. Книжка така є "Від двох до п’яти". Якраз про це.
— Так то ж про дітей, а не про шоферів.
— Однаково. У Жеребила теж дитячий вік. У нашого Діжі в архітектурі, а в Жеребила — в автомобілізмі.
— Діжа, чого ж ти мовчиш?
— А що казати?
— Чи ти вважаєш нас такими дурними, що вже й говорити з нами не хочеш?
— Я ще не збагну ніяк, куди ми їдемо.
— Кошарний, поясни популярно.
— Для такого діла б — лектора з Товариства по розпорошенню знань! Оки-доки... Го-го!..
На тридцять п’ятому кілометрі шосе Київ — Дніпропетровськ Жеребилова "Волга" звернула в ліс, проїхала кілометрів з п’ять по вибоїстій, встеленій оголеним корінням дерев дорозі, вискочила на луг, потім подерлася по піщаній кучугурі до п’яти хаток, що стояли над старицею Дніпра, з розгону врізалася в сухе, сипуче.
— Ану, вискочили!
— Пхнули дружно!
— Раз, два, три!
— Пхаємо назад, оки-доки!
— Давай, давай!
— Тепер уперед, як у південній Каліфорнії!
— Газуй, газуй!
— Отак субота в нас і пройде.
— В пісочку.
— Казав же я, що Жеребило живе ще по дитячій книжці.
— Ще назад, як у південній Каліфорнії!
— Ти краще давай, як у нашій кучугурі!
— Ну, взялися!
— Пхнули!
— Вперед, оки-доки!
— Гей-гей, Жеребило, нас не забудь взяти!
Машина вигреблась на тверде і, заточуючись, мов п’яна, покривуляла сільською вулицею так, ніби Жеребило зовсім забув про своїх пасажирів. Коло криниці він все ж став, відчинив дверцята, витер лоба, хекнув:
— Уф, оки-доки!
— Сідаємо, — скомандував Кукулик.
На заднє сидіння знов забралися Кошарний, Діжа і ще якийсь незнайомий, з посмішкою людини, для якої не існує на землі жодних таємниць. Лише тепер Жеребило згадав, що й досі не познайомив з ним своїх пасажирів.
— Тепер можу розсекретити нашого попутника. Раніше не мав права. Це Григорій Григорович, який завідує всім, що є на Україні найсмачнішого. Знає, де взяти. Прізвище в нього не піддається розголосу. Для широкого вжитку мається псевдонім: Мухобій. Називайте, кому як спідручніше. Бажано — Мухобоєм.
Так званий Мухобій посміхався своєю посмішкою новітньої Джоконди чоловічого роду й не ронив жодного слова.
І за хутором були піски, а там луг з ріденькою травичкою, між якою, здається, просвічував знов же таки пісочок. Жеребило сміливо спрямував машину просто через піски на лужок. Все повторювалося. Пхали, кректали, лаялися, смикалися, а Жеребило запевняв, що все це "оки-доки" і "як у південній Каліфорнії".
(Продовження на наступній сторінці)