Але ж сам академік... Не міг же він, якщо справді-б подав проект на конкурс, лишатися в журі, та ще й писати негативні рецензії на проекти своїх мимовільних конкурентів! Це вже не просто непорядність — це підлість, а, як відомо всім, хто хоч раз сідав за креслярську дошку, академік Голубицький завжди відзначався майже легендарною порядністю. Але тоді чому ж?
Чому академік забракував талановитий, — у цьому не може бути жодних сумнівів, — надзвичайно талановитий проект "Сонце для всіх"?
Кошарний, ніби вгадавши думки Діжі, значуще подивився на молодого архітектора.
— Вельмишановний Дементій Хомич у своїй рецензії на проект "Сонце для всіх" цілком справедливо зазначає...
Всі погляди звернулися в бік академіка. Той підвівся, вклонився присутнім, сердито промовив до Кошарного:
— Я просив би утриматися від оцінки моїх думок. Це поки що не входить у ваші прерогативи.
— Пробачте, я просто хочу познайомити товаришів з вашим відгуком.
— Робіть це.
Дементій Хомич знов уклонився, ледь помітно хитнув головою, а виходило так, мовби він кланявся, і сів на своє місце. Кошарний читав повільно, смакуючи кожне слово, але його, здається, слухали неуважно, всіх цікавив тільки висновок, нікому не хотілося заглиблюватися в подробиці, бо кожен свого часу вже заглиблювався в них, усіх цікавив висновок, дослухалися тільки до резюме, бо тільки це входило в гру, тільки "так" чи "ні", "за" чи "проти" мало сьогодні сенс, і тому всі насторожилися і були дуже уважні, коли Кошарний прочитував кінцеві слова: "Вважаю за неслушне розглядати проект, як такий, що не заслуговує на премію".
Ніхто не здивувався такому присудові. Навіть Діжа, здається, сприйняв його спокійно. А сам академік супив брови і незадоволено сопів.
Чому він написав негативну рецензію на той проект? Адже там справді билася чиясь сильна архітектурна думка!
До кімнати зазирнула Таня.
— Прошу вибачення, Дементія Хомича просять до телефону.
— Візьміть, будь ласка, мою трубку, — сказав Кукулик.
Академік неквапно підійшов до столу, стоячи приклав трубку до вуха, хрипло мовив у мікрофон:
— Агов, я слухаю.
У вусі в нього залопотіло, загелготало. Скривився від несподіванки, не міг спершу нічого збагнути, лише згодом розібрав чийсь жіночий голос:
— Дементію Хомичу, я вас благаю, голубчику Дементію Хомичу, прошу вас і заклинаю.
— Стривайте, — сердито перепинив академік, — я нічого не розумію. Що сталося? До чого тут я?
— Ах, я все, все написала вам у листі. Я не сміла потурбувати вас, я написала листа ще вчора вранці, бо це сталося позавчора увечері, ви тільки подумайте, позавчора увечері, у четвер, а сьогодні вже субота, субота, а завтра неділя, всі будуть вихідні, нікого не знайдеш, та й сьогодні короткий день...
— Пробачте, я не знаю, що за лист... Взагалі прошу вас... З ким маю честь?
— О боже, в мене від хвилювання віднімається голос. Ви не впізнали мене, та й хто б упізнав бідну згорьовану матір! Я — Ганна Сергіївна Косар-Косаревич...
— Ах, Ганна Сергіївна! Тисяча пробачень. Здрастуйте, шановна Ганно Сергіївно.
— Здрастуйте, Дементію Хомичу, здрастуйте, дорогий. Ви не можете собі уявити... Мого Гната... Я все вам описала... Треба негайно допомогти, негайно, негайно... Ви ж добре знали небіжчика Косар-Косаревича. Він стільки зробив для нашої архітектури...
— На жаль, у нас зараз іде засідання, дуже важливе засідання, якраз я зайнятий. Чи не зміг би я вам подзвонити десь за півгодини, Ганно Сергіївно? Хоч...
— О, благаю вас, подзвоніть, порадьте, допоможіть, рятуйте, визвольте, не відмовте, не забудьте, не полиште, не допустіть, не дайте...
— Гаразд, Ганно Сергіївно, я спробую... Тим часом...
Поклав трубку, пробачився перед присутніми, сказав, ні до кого не звертаючись:
— У вдови професора Косар-Косаревича — якесь родинне нещастя. Така прикрість. Всі ми знали Косар-Косаревича.
— Це був прекрасний спеціаліст, — сказав Кукулик.
— Справді, прекрасний, — ствердив Кошарний. — Я належу до його учнів...
Знов задзвонив телефон. Тепер уже просили Кукулика. Засідання знов перервалося. Кукулик мовчки слухав, намагався вставити хоч слово, але йому це не вдавалося, і академік подумав чомусь, що й Кукулика атакує вдова Косар-Косаревича.
Чому він написав негативну рецензію на проект "Сонце для всіх"? Кошарний сказав тільки що: "Я учень Косар-Косаревича". Тоді, даючи проект, він сказав: "Це школярські вправи, всі члени журі відхилили проект, просимо вам сказати й своє авторитетне слово, Дементію Хомичу". А тепер читає рецензію Дементія Хомича першою. Може, вона й тоді була перша? Може, Кошарний просто зіграв на його нерішучості, на обачливості! Раз усі, мовляв, відхилили, то чого ж ти будеш сперечатися? Ти просто підшукай переконливі наукові аргументи для відхилення. На те ти й академік. Хіба спитати тепер Кошарного, як датовані рецензії? Але ж чи датовані вони взагалі? Та й чого ти досягнеш таким запитанням?
Кошарний — учень Косар-Косаревича. Чого ж він навчився від покійного професора? Уміння штучно створювати громадську думку? Але, здається, небіжчик ніколи не відзначався цим.
А може, самозакоханості? У тридцять четвертому році Косар-Косаревич здійняв галас, що Дмитрівський собор не являє собою культурної пам’ятки. Професора послухали, зруйнували собор, а тепер в усіх історіях мистецтв згадують про фрески, які були на його стінах. І все це зробила самозакоханість Косар-Косаревича: він, бачте, мріяв поставити на місці собору якусь споруду за власним проектом.
Може, Кошарний вивчив механізм людських слабостей так тонко, що знав, як грати на їхніх струнах навіть у академіків?
Ні, він написав негативну рецензію зовсім не тому, що йому нашептав це якийсь злий ангел у подобизні Кошарного. Він просто пожалів невідомого, молодого (а певно ж!) автора. Той був сміливий, але недосвідчений. В його проекті були зльоти, але були й до смішного дивні падіння. Щоправда, в дрібницях. Але хто ж не знає, що дрібниці завжди впадають в око? Він сам завжди розповідав студентам анекдот про білочку. Молодий архітектор приніс до свого вчителя проект театру. Колони, портик, квадрига — все, як у добрі давні часи, все якраз так, як того вимагали тогочасні смаки, все було цілком пристойно і відпрацьовано до найдрібніших деталей. Вчитель поглянув і здивувався: "А де ж білочка?" — "Яка білочка?" — обурився молодий архітектор. "Звичайна. Сидить, задерши хвостик, підносить передніми лапками до рота горішок, гризе його". — "Де білочка? Навіщо? Ви смієтеся?" — "Зовсім не сміюся. Білочку треба посадити ну хоча б на колесі квадриги". — "Але ж це нісенітниця!" — "Тим ліпше. Слухайте досвідчених людей".
Архітектор послухав, намалював на проекті ще й білочку. Стала обговорювати авторитетна комісія. Всі хвалили проект, захоплювалися витонченістю ліній, строгістю. Аж раптом якийсь найдопитливіший вигукнув: "А що це за білочка на колесі квадриги?" Тоді всі побачили білочку, всі страшенно обурилися, записали в постанову: "Проект схвалити, але зобов’язати автора усунути з нього чужорідний конструктивний елемент у вигляді білочки на квадризі". В проекті "Сонце для всіх" "білочок" було аж надто багато, але не навмисних, а мимовільних. Загалом же проект можна було вважати талановитим. Інший би навіть позаздрив, побачивши таку сміливу роботу. Дементій Хомич вже давно полишив за плечима це хлоп’яче почуття. Він викинув з свого життя заздрість, як шкаралупку від горіха.
Але йому стало шкода невідомого автора. Він боявся за нього. Справжній митець увіходить у мистецтво не потихеньку, не пролазить у шпарку, прикриваючись вигаданим прізвиськом, а йде сміливо, відверто, через головний вхід.
Щоправда, часом його не пускають, йому чинять опір, його навіть піддають анафемі, навколо нього снує свою павутину злий поговір, його звинувачують безпідставно у найтяжчих гріхах, він починає своє творче життя в ролі запідозреного й оскарженого. Навіть думка така поширилася, що в архітектуру до сорока років пробитися важко. Але ж треба пробиватися самому, не ждучи, що тебе хтось візьме за ручку й поведе пропілеями мистецтва. Спершу доведи, що в тебе є талант, блисни своїм талантом, а вже тоді вимагай помочі, опори, зрозуміння, підтримки.
А талант — це насамперед сила й певність себе. Ось приходить до тебе хтось з тих, хто випадково чи закономірно опиняється в ролі суспільних замовників, в ролі уповноважених від суспільства, в ролі цінителів, прийде, гляне на твій проект, на плід безсонних ночей, борінь і горінь душевних і скаже: "Не годиться!"
Сильний не злякається, стане боротися. Слабий відступить, зламається, — і суспільство втратить талант.
(Продовження на наступній сторінці)