Дементій Хомич прибрав руку з брів, глянув на Кукулика жовтуватими, як у старого яструба, очима і твердо сказав:
— Я теж просив би відкласти читання рецензії товариша Брайка.
— І зачитати рецензію товариша Діжі? — вихопився Кошарний. — Але вона довга, товариші! Вона просто задовга! Це не рецензія, а цілий трактат про Київ і так далі.
— Кожен пише так, як пише! — гукнув Діжа.
— Справа не в тому, — перепинив їх академік. — Просто я перед тим, як буде прочитана наступна рецензія — чи то товариша Брайка, чи то товариша Діжі, — мені здається, в цьому немає великої різниці, бо ми вислухаємо всі рецензії, — так от перед тим, як буде оголошено ще чиюсь думку, я хотів би... Простіше кажучи, я забираю свою рецензію назад. Рецензію на проект "Сонце для всіх"...
— Але ж, шановний... — стурбовано підвівся Кукулик.
— Я забираю свою рецензію і полишаю за собою право виступити в обговоренні проекту "Сонце для всіх", не будучи зв’язаний написаним колись.
— Дементій Хомич, очевидно, забув, що його рецензія вже йому не належить, — поблажливо посміхнувся Кукулик. — Рецензія академіка Голубицького вже стала громадською власністю...
— Все, що я зробив, це зробив я. І в моїй владі і волі відмовитися від нього чи не відмовитися...
— Ваша думка вже запротокольована.
— Порвіть протокол.
— Але ж які мотиви?
— Жодних мотивів. Я передумав. Я довго думав. Довго і тяжко. І прийшов до висновку.
— Я не впізнаю вас, Дементію Хомичу, — Кукулик ніяк не міг сісти, мовби йому здерев’яніли й не гнулися тепер ноги.
— Я голосуватиму за проект "Сонце для всіх".
— Ви голосуватимете за премію для проекту "Сонце для всіх"?
— Можливо, — академік відчував, що вже не може стриматися. — Можливо, навіть за премію для проекту "Сонце для всіх".
— Але дозвольте нагадати вам, Дементію Хомичу, що це — безпринципність! — Останнє слово Кукулик вимовив, мов прибив цвяхом.
— Прошу вас, — втомлено сказав академік, — прошу вас, не вчіть мене принциповості. І взагалі нічого не вчіть. Я надто старий для цього.
Дементій Хомич підвівся, зробив загальний уклін, пішов до дверей. Кукулик сів, витяг з стаканчика кольоровий олівець, засунув його в буйні сиві кучері, покрутив трохи, з нарочитим спокоєм звелів Кошарному:
— Читайте рецензію товариша Брайка.
Увійшла Таня. Дзвонив телефон, просили Кошарного.
— Бери мою трубку, — сказав Кукулик. Члени журі терпляче ждали, поки Кошарний слухав невідомого співрозмовника. Слухав довго, мінився на обличчі, намагався вставити хоч слово, не міг. Це була знов Ганна Сергіївна Косар-Косаревич! Кукулик догадався, махнув рукою.
— Кинь трубку!
Кошарний не кинув (все ж учень професора Косар-Косаревича), ще трохи послухав, потім, не кажучи й слова, потихеньку поклав трубку на ричаги. Голос у трубці захлинувся в розімкненім електричнім колі.
— Біда, — зітхнув Кукулик. — Не дають спокійно працювати.
— Але в неї горе, — сказав Кошарний трагічним голосом, — нещастя з сином.
— У вдови професора Косар-Косаревича нещастя з сином, — пояснив членам журі Кукулик. — Десь там з кимось зачепився, потрапив на п’ятнадцять діб до Лук’янівської тюрми...
Він примруженим оком зиркнув на Діжу. От би тебе, голубчику, туди хоч на добу!
— Їй би треба якось допомогти, — висловив несміливу пропозицію Кошарний.
— А чого ж. Допоможемо. Ось закінчимо журі, розберемося й допоможемо, — поважно мовив Кукулик. — Хоча якщо є вирок суду, то молодому Косар-Косаревичу доведеться відбоярити свої законні п’ятнадцять діб! Ну, а згодом ми вже й допоможемо. Косар-Косаревич був шановним чоловіком, але архітектура й п’ятнадцять днів тюряги за хуліганство — тут щось я не бачу прямого зв’язку. Може, хто й бачить (він знову подивився на Діжу), але я не бачу, не так вихований, не в такому вільнодумстві. Ми на столах спали, не в пуховиках, нам ніколи було з жиру біситися... Штанів з кнопками на непристойному місці ми не носили, сорочок розмальованих — теж не було...
Не було, не було, не було... На голому камені, на сірому камені, на сирій глині починали будівництво нового суспільства Кукулики.
Чи ж Кукулики? Може, хтось інший починав, а тепер його вже нема або ж відійшов він скромно, зробивши свою велику справу, а Кукулики узурпували його працю, привласнили її і видають, як свою і тільки свою... Колись було важко, а тепер легко, колись молодь була така, а тепер сяка... Колись не мали за плечима нічого, тепер мають усе... А що мав він, Іван Діжа? Звідки вій узявся в архітектурі? Хто привів його сюди? Може, ласкаві професори взяли за пухленьку ручку і привели? Чи з химерних замків достатку й пишноти примандрував він у цей храм, де створюється одне з найголовніших людських пристанищ — Житло?
Помандруймо на два десятки років назад, у минуле, вирвемо у пам’яті ще одну здобич, яку вона вхопила і тримає цупко-цупко. Гляньмо на українське село осені тисяча дев’ятсот сорок третього року, на село, що лежить на Дніпрі, на лівому березі Дніпра, десь поміж Верхньодніпровськом і Кременчуком, десь навпроти Бородаївки чи Мишуриного Рога або ж навпроти Дереївки, гляньмо на те село якраз тієї ночі, коли з нього в паніці відступили фашисти, кваплячись перебратися на крутий правий берег Дніпра, а наші війська ще не встигли вступити. Гляньмо на те, що звалося колись селом, а тепер — лише страхітлива купа попелу й розмитої густим осіннім дощем глини, бо фашисти перед втечею спалили всі хати, тільки не встигли спалити двох хат, що були під черепицею, — Стрижакової та Мусієнкової. А в Нескромного Панька навіть черепицю поскидали з покрівлі і все-таки спалили. У Стрижака й Мусієнка не встигли. Дві хати на все село. Більше нічого. Люди — в погребах, у землянках, у "щелях", що їх повиривали в садках (теж спалених) та на городах, щоб ховатися від бомб та снарядів. Люди — це жінки й діти. Чоловіків майже нема. Тільки діди.
На тім березі Дніпра лякливо розпанахують чорний морок освітлювальні ракети. Десь у степах гримотять наші танки, наближаючись до села, а в землянках сидять вдови, які ще не знають, загинули їхні чоловіки на фронті чи ні, в землянках горнуться до матерів хлопчики й дівчатка, вже сироти, але ще в сподіванні великої радості повернення батька разом з нашими військами. У землянках снуються думи про минуле, яке відійшло тільки сьогодні і яке ніколи більше не повернеться, снуються думи про майбутнє, яке гримотить у степах, клекоче радісним клекотом рідних моторів і гудінням рідної землі. Завтра вранці прийдуть наші, і треба буде починати життя заново. Починати зовсім заново. З ложки, з миски, з кота й курки, з корівки й трактора, а найголовніше — з хати, з притулку для дітей, для самого себе, з затишку від вітру, віхоли, від дощу, від набридливого, холодного, клятого дощу. Врятувати дітей, вивести їх із сирих землянок і погребів, поселити в світлій хаті. Великі вікна, прозорі шибки. Чи буде по війні вдосталь скла на шибки?
Але не про шибки думали в селі тої ночі. Думали просто про хати, а думати про хату в придніпрянському селі, що лежить на краю великого степу, де немає жодної деревини, думати в такому селі про хату — то насамперед думати про сволок. Сохи — так-сяк знайдеш, витешеш з не допалених гітлерівцями акацій, що росли край городу. Стіни — з глини. В глинищі під Кучерявою горою вистачить того добра ще на десяток сіл. Стеля — заплетеш з шелюги, обкидаєш вальками. Але ж на чому держатиметься стеля, якщо не буде сволока? Колись з цього починали стягатися на хату. Будувалися поступово. Батько — для старшого сина все життя працював на ту хату, їздив, домовлявся з сплавщиками, щоб одчепили колоду, як ітимуть плоти по Дніпру, привозив, клав під лісою, сходився весь куток глянути на майбутній сволок.
— А вже скоро й моєму Васькові треба буде думати...
— Та й у мене ножками в колисці чеберяє...
— Воно й не штука, як той казав, а коли його ніде взяти, то й ніде...
А тепер треба було сволоки для всього села. А навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля...
І тоді всі згадали... Згадали, мабуть, відразу всі і рішення прийняли, теж відразу всі... Як це могло статися, ніхто не може з’ясувати. Які сокровенні струми людської думки пролетіли по всіх землянках і погребах, пронизали в одну мить свідомість усіх вдів, дідів, дітей — так і лишиться незбагненним навіки. Лишиться тільки голий факт. Він буде записаний на одній з сторінок людської історії, а може, й забудуть його записати, знехтують ним, як надто дрібним і як таким, що не підлягає коментуванню.
(Продовження на наступній сторінці)