— Одну хвилиночку, — квапливо промовив Гнат, або ж Гораціо. Хіба вже тут розбереш? — Ти, Володю, зроби от що. Заскоч до моєї маменції, ти ж знаєш, де ми живемо? Коло опери, другий поверх, ти ж у нас був. Згадай. Знайдеш. Там Косар-Косаревичів усі знають. Заскоч і скажи, що я тут, на Кловській. Хай рубає сюди, бо коло тюрми чи то ми розминулися, чи то вона здрейфила та не прийшла. Ну, зробиш мені таку послугу? Виручиш у біді?
— Гаразд, — сказав Володя, — мені не важко. Співчуваю. Хоча будувати, звичайно, річ гарна. Я сам до певної міри будівельник. Бувай.
— До побачення, Володю! Я ж на тебе надіюся.
— Анекдот, — пробурмотів собі під ніс Володя, вирулюючи на Мечникова. — Брудна білизна Косар-Косаревичів і примусові роботи на п’ятнадцять діб. Ну й чудеса!
Він навіть забув про того зім’ятого інженера-бракороба, так його вразив Гнатко Косар-Косаревич. Балбес Гнатко. А пам’ятає експлуатованих. Довго пам’ятає. Демократично настроєний... Навіть за ту новорічну суперечку забув. Припече — то забудеш.
До Косар-Косаревичів вирішив заїхати відразу ж. А там по Володимирській — просто до міськкому комсомолу. Треба бити на сполох. Хай комсомолія береться за тих пом’ятих інженерів. У Києві можна обійтися й без бракоробів. Не таке це місто.
КИЄВЕ, ТИ ЩАСЛИВИЙ!
Коли мені кажуть "Київ", я бачу Дніпро" стоячи на Володимирській гірці, я схиляюся над неосяжним простором, що відкривається моїм очам унизу, і в мене таке відчуття, неначе я — птах, мовби лечу я, розпластавши руки-крила, заточую великі кола над тим чарівним світом, який лежить унизу. Колись наш пращур теж отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого почуття падіння-польоту і навіки сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найдалі було видно, найліпше було виглядати червоні ладьї, що йшли по Дніпру "з варяг", і чорні човники древлян, які спускалися по Десні. Хай там хоч що, а то був геніальний предок, і ми повинні належно оцінити його мудрість.
Коли мені кажуть "Київ", я бачу кам’яні маси будинків і зелені скверики коло них, горбаті вулички і широкі промивини площ, Володимира і стародавні узвози, кам’янисто-безладну площину Подолу і затінені липами вулиці Печерська, чарівливо-химерну Солом’янку і Татарку, віддалену від міста Глибочицькою балкою, повною зеленої, сизої імли, таємничості.
Коли мені кажуть "Київ", я бачу, як рано-вранці квапиться Київ на роботу на великі заводи, розташовані на околицях, і в незліченні установи — цю неодмінну належність столиці, я бачу, який молодий наш Київ, який він бадьорий, веселий і життєрадісний.
Коли ходиш по землі пішки, до всього придивляєшся, багато бачиш, вивчаєш світ у найменших його подробицях. Вік машин відібрав у людей цю можливість. Тепер ми часто невразливі на скромну красу, наші почуття реагують лише на подразники найгостріші. Алюмінієво-скляний куб Палацу спорту? О так, це прекрасно! Новий автовокзал — скло, пластмаси, химерне поєднання прямих ліній і карколомних заокруглень? О так, це надзвичайно. Метро? Ах, надто традиційні станції, надто нагадують поменшені копії московських. От хіба що "Дніпро" — це трохи романтично, а головне — зовсім незвично.
Ще зовсім недавно ми захоплювалися Хрещатиком. Війна принесла страшні нещастя Києву. Наші втрати були дуже тяжкі. Ми не могли йти вперед, не повернувши втраченого. Так був відбудований Хрещатик. У марній пишності, в сентиментах, у романтизмі. Тепер ми прагнемо насамперед простоти. Простота, що перевершує будь-яку уяву, — от символ нашого міста. Ясна річ, простота не повинна переходити в примітивізм.
Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в зародку; Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у вічному русі, в невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.
Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому; коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки і винокурні; коли згадаємо, що дев’ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначив один мандрівник, "тільки спогади та надії великого міста", — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині.
Згадай, киянине, скільки разів в’їздив ти до свого рідного міста при заході сонця, повертаючись з далекої дороги!
Оті кілька будинків на узгір’ї перед самим лісом. Пригорщами своїх шибок вони беруть бризки червоного сонця і вихлюпують його на ліси, на шосе, на машини.
— Це — Приорка.
Темно зеленіють гори, а з-за них прискає в небо вмираюче сонце і лащиться до золотих бань Лаври, і око спочиває на пластичних лініях мосту імені Патона, цього новітньо-індустріального доповнення лагідного ландшафту Києва.
Це — коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубецький монастир.
Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.
Це — Одеське шосе.
Сонце б’є просто в очі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.
Це — Дарниця.
Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвичайно точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.
Це — Першотравневий масив.
Протягом своєї тисячолітньої історії Київ багато страждав, але часто був і щасливий. Сьогодні щастя Києва — в його невпинній розбудові, в кипінні праці на його заводах, в нестримній ході нового.
Сьогодні змінюються не лише пейзажі рідної землі і рідного міста — змінюються краєвиди людських душ. Колись рідна для нас земля — де був шматок тверді, на якому стоїть хата, і граються діти, і рожевіють мальви, і падають спілі яблука. Гагарін і Титов піднялися в космос і побачили голубе сяйво всієї планети. Піднімемося й ми над своїм Києвом і охопимо зором увесь світ, світ друзів і світ ворогів. Ми побачимо "стодомі содоми", як називав їх Маяковський, американських міст, де урбаністичний пафос затьмарює і природу, й людину, де в архітектурі панує зойк скла і гарчання затверділих мас бетону. Але водночас ми побачимо й те, як підіймається з страхітливих руїн нова Варшава, майже так само зелена, як наш Київ, радісна й добра до людини.
Ми побачимо, що в московському Кремлі поряд з давнолітніми соборами виріс Палац з’їздів — це мармурово-скляне чудо світової урбаністики. Ми побачимо квартали нових будинків в столиці Німецької Демократичної Республіки Берліні і побачимо, як спеціалісти з НДР допомагають споруджувати чудесні палаци в столиці молодої африканської республіки Гвінеї — Конакрі.
І ми зрозуміємо, що місто наше — одне з найщасливіших, бо воно будується, майже з таким самим розмахом, як Москва і Берлін, Варшава і Софія, Мінськ і Бухарест. І як провісник нового, комуністичного в краєвиді нашого міста сприймаємо ми сьогодні повідомлення про спорудження експериментального житлового масиву на Броварському шосе або ж першого будинку з пластмас.
Розбудовуючись, невпинно розширюючись, Київ зумів лишити живу природу найбільшою своєю окрасою. Київ зачаровує своїми мостами, своїми пагорбами й падолами, своїм вечірнім світлом. Але краса Києва не тільки в його зовнішніх рисах. Краса Києва ще й у тому, що він опирається на історію.
Ця історія — пам’ять про перебування Шевченка в нашому місті. І героїчна боротьба арсенальців за Радянську владу, та Щорс — це теж історія. І Бучма та Шумський, Остап Вишня та Довженко — це теж наша історія. І те, що серед нас живуть сини Івана Франка та Миколи Лисенка, — теж історія: І кияни, ті, що боронили рідне місто у сорок першому, прославлені герої Вітчизняної війни: Покришкін, Ковпак, Федоров, — це теж наша новітня історія, як історією стають один з перших керівників бригад комуністичної праці Герой Соціалістичної Праці Юрій Куций та один з перших заводів комуністичної праці — завод "Точелектроприлад". І два ордени Леніна, що яскравими зорями палають на прапорі міста, — це теж наша історія.
Киянине! Хай ніколи не втомлюються твої руки робити добро і достаток...
Як западуть вологі сутінки у вильоті колишнього Хрещатого яру, спустимося вниз до Дніпра, пройдемо повз пішохідний міст, нереальний і хиткий, мов дитяча гойдалка, станьмо на пустельній тепер набережній, покладімо руки на старі камені парапету й подивимося на тиху воду. Вона тече невпинно, мов життя нашого міста. Голуби летять з-за Десни і з-за Дарницьких лісів, квапляться до своїх затишних кам’яних домівок у гостинному Києві і, втомлені, сідають на мостових фермах. Темний міст уночі, а голуби білі.
(Продовження на наступній сторінці)