«Богатирська історія» Юрій Ячейкін

Читати онлайн твір Юрія Ячейкіна «Богатирська історія»

A- A+ A A1 A2 A3

— Гей, Добринюшко! — мовив Муромець. — По-простому кажи, не по-писаному. За словами заморськими ве второпаю глузду.

І Микитович не примусив припрошувати:

— От якось увечері пішов добрий молодець Руслан у палати обітовані на побачення з Василисою Прекрасною. Всі дороги ведуть до білокам’яного града Кия, а в Києві-граді доріг —лабіринт. І пригадав тоді добрий молодець, що котяться по стольному граду Кия залізні червоні чудиська, рекомі Трамвай.

— Господи, слово поганське яке! — знов жахнувся Володимир Ясне Сонечко.

— І котяться вони, і, як блискавки, блистаху, і, як тьма басурманських тимпанів, рокотаху. І люд їде, як Іона у чреві китовому.

— Оце таки небилиця, ще й нечувщина!

— На стойбищі подорожніх уздрів Руслан велику орду. Бо чадь міська, аще хотяще врата Трамваю відчинити, збігається на певні стойбища, аки печеніги на пороги Славутичу, де заморські гості із варягів у греки йдуть волоком. І пройти у ці врата важче, аніж грішнику окаянному у браму християнського раю. І прийшов Трамвай. І врата його вельми спокусливо відчинились. І стоять у них щасливчики, що раніше понабивалися, стіною мурованою. Тоді велика орда оточила Трамвай з лютою силою. І нападоша купно з усіх боків, волаючи громоподібно, деякі зі стінопробивними хитрощами, деякі з багатьма іншими облоговими підступами. Лізуть на приступ, хто як гаразд. І не чують один одного, хто й що глаголить. Тільки глас вопіющего у Трамваї погонича чути: "Людоньки, вам Трамвай не із шкіри кислої! Його не розтягнеш!"

Звеселилися від цих слів богатирі й дружинники, пожвавішали. Почали мечами й кинджалами побрязкувати. А Микитович, увагою вшанований, далі вів:

— Добрий молодець Руслан висів на самій десниці, а в нього мертвим хапком вп’ялася ще чортова дюжина осатанілих мандрівників по граду Кия. Якби розчепив він длань богатирську, бути б тому місцю пусту. І на голову потішному витязю перекупка з Подолу поставила кладь із свіжою городиною. І в обидві кишені штанів його залізли чутливі персти кишенькового татя, по якому давно карний ізборник плаче. Ще три стойбища Трамвай минув щасливо, а на четвертому його таки скинули з рейок. І видобулися з черева люди, і дивилися на мертве чудисько з таким жалем, з яким новомодні предки Адам та Єва дивилися на втрачений рай.

— Ну й дива, оце вигадка!

Микитович, увагою вшанований, далі повів:

— А на вулицях просторих стольного Києва, які названо гульварами, гужовому обозу рух заборонено й кінному там не проїхати... Що ж робити Русланові, що йому вдіяти? "І на меду знайдеш біду", — гірко подумав славний витязь. Та не зійшовся йому білий світ клинцем, бо й старі відуни малим дітям утовкмачують: "Біда й пришелепкуватого навчить сало з коржем їсти". І справді так! Рухаються на Руслана звідусіль тереми на колесах, хоча й без кінної запряжки. А тут іще міський дружинник вельми приязно дав йому, гостеві із сивої давнини, добру раду: під землею града Кия швидко мчать зчеплені повози, котрі рухаються за допомогою приборканої сили Перуна, навіки заточеного до Конденсатора...

— Господи, слово поганське яке!

— А ще до того всього по Славутичу на підводних крилах лодії без вітрил стрімко шугають... А ще у небі в усі-усюди, до всіх окраїн землі рідної, залізні птахи літають і перевозять на собі по півтори сотні душ за раз.

— Цілу залогу везуть?!

— Саме так! То вам, браття, не Змії Гориничі... А Дніпро-ріку перетяли запруди крутостінні, в яких безліч блискавок накопичується, що потім світлом в усіх градах та весях спалахують, аж свічок та лучин ніхто й не запалює... А ті запруди такі височезні, що води Славути в неозорі моря розлилися, навіть усі пороги затопили й злий камінь Ненаситець. І не треба тепер у запорізькому пониззі йти із варяг у греки волоком...

— Оце небувалиця! Та ще й нечувана! І промовив тоді Володимир-князь:

— Ай скажи, Добрине, світ-Микитовичу, чи не впала Русь під ворожі коні, чи могутня вона, не знесилена?

Відповів Добриня Микитович, ратоборець знаний, досвідчений.

— Русь як була, — ні пройти, ні об’їхати. Простяглася вона дужим велетом від самого Сходу до самісінького Заходу, від білих пустель Півночі до жовтих пустель Півдня. Швидка блискавка не в силі її оббігти, навіть Сонце не в змозі за день обійти. І могутнішої держави у білому світі нема!

— Слава! Слава! Слава! — загриміли богатирі й дружинники.

Психолог усміхнувся, забачивши бентегу на обличчі бесідника.

— А якої думки ви самі про всю цю історію? — запитав Професор.

— Боюся, що зловживаю вашою увагою...

— Нічого, — всміхнувся Професор. — Будемо вважати — я ще не наслухався.

Психолог якийсь час мовчав, збираючись із думками.

— Ми виходимо з того, — нарешті почав він, — що вища нервова діяльність людини поділяється на два паралельні, ретельно збалансовані процеси — свідомий і підсвідомий. Людині властиво приділяти увагу першому процесу. Тим часом підсвідома діяльність не менш важлива. Десь у закапелках людської пам’яті зберігається певний архів... Накопичення життєвого досвіду у підсвідомості ніколи не припиняється і часто вибухає так званими інтуїтивними відкриттями і рішеннями. Можливо, коли це буде науково керований процес, коли підсвідомість, мов у дзеркалі, відіб’ється у свідомості і ми нарешті заволодіємо всім архівним фондом пам’яті...

— То ви вважаєте, що три богатирі справді...

— Ні, але ми завжди знали, хто є наш Добриня Микитович...

— Хто ж він?

— На жаль, на подібне запитання я вам не відповім. З етичних міркувань. Та й вам це, зрештою, ні до чого...

— Тоді чого ви від мене чекаєте?

— Чого я чекаю? — перепитав Психолог. — Як ви вважаєте, повернеться до нас Добриня Микитович?

Запитання заскочило зненацька. Здавалося безглуздим і невмотивованим. Робило всю розмову нікчемною і несерйозною. "На щастя, божевілля — хвороба не заразна", — саркастично зазначив подумки Професор, з веселою допитливістю позираючи на Психолога. Він уже не міг утриматися від чисто академічного жарту.

— Певен, що не повернеться, — підступно мовив Професор.

— Чому? — впіймався на гачок Психолог.

— Ви згадували, що з билини "Повернення Добрині" ваш підопічний дізнався про залицяння Олекси Поповича до його Маринки й нібито зник уладнати інтимні справи. Так от, він уже ніколи тут не з’явиться, бо "Повернення" завершує билинний цикл про Добриню Микитовича. Далі Добриня вже не має біографії, і вашому інкогніто доведеться задовольнитись однією, сучасною...

— А ви, мабуть, маєте рацію! — вигукнув Психолог, чим іще більше звеселив Професора. — Цілком можливо!

— Радий був допомогти, — на весь свій баскетбольний зріст підвівся Професор.

Відбулася церемонія прощання. Ґречна, статечна, з усіма потрібними словами й вигуками. А коли за Професором причинилися двері, Психолог ще якусь хвилину тримався за авторучку, розмірковуючи. Потім проказав уголос, аж горобці пурхнули з підвіконня:

— Так просто: цикл Добрині завершено! Але дивись, чоловіче, щоб у тебе не почався цикл Іллі Муромця з Олексою Поповичем на додачу!..

Уявіть же його подив, коли наступного дня він (крізь власні окуляри!) прочитав у ранковій газеті:

"УНІКАЛЬНА ЗНАХІДКА

Редакційний портфель прагазети "Дружинник" знайдено в гробниці X-XI століття Курган-Баба. В спеціальній кам’яній скрині (деякі археологи вважають її стародавнім сейфом) лежав портфель з прахом єдиного примірника газети "Дружинник", який казково збагатив скарбницю світової журналістики.

Наукове значення цієї безприкладної знахідки невичерпне. Вже перша реставрована інформація "Прийом стольним князем Київської Русі паном Володимиром пана Солов’я Розбійника" викликала гарячі суперечки серед вітчизняних та закордонних історіографів. Не вщухає жвава академічна полеміка по тезі: "На прийомі, що пройшов у теплих високоградусних обіймах, були присутні представники богатирського корпусу Д. Микитович та О. Попович з дружинами". Частина вчених обстоює думку, що дружина — це дружина, а зовсім не дружина. Але їхні численні опоненти спростовують цю сміливу гіпотезу й доводять, що дружина — не зовсім не дружина, а дружина, тобто особа жіночої статі.

Оскільки спільної думки досі не осягнуто, вчені ще не написали жодного тому коментарів до унікальних матеріалів газети "Дружинник". Отож нам і досі нічого запропонувати вимогливому читачеві".