«Богатирська історія» Юрій Ячейкін

Читати онлайн твір Юрія Ячейкіна «Богатирська історія»

A- A+ A A1 A2 A3

— Одного разу я прочитав у журналі замітку про те, що "князь зайшов до шатра з дружиною". Автор її не шкодував емоцій: яке ж то мусить бути гігантське шатро, що вміщує цілу князівську дружину! Мовляв, і сучасна техніка на таке шатро неспроможна. Це жах, бідкався автор, ми втратили мудрість і будівельний досвід предків! І невтямки йому було, що його рукою писала неповага до жінки. Дружина — це друг, вірний товариш, який ділить з тобою і горе, і радість. І тому незрадлива жінка набрала назви цілої ратної залоги. А з тієї замітки могла б спалахнути цілком сучасна наукова дискусія. Один вчений табір обстоював би думку, що дружина — це військо, а зовсім не дружина. Але їхні опоненти спростовували б то сміливу гіпотезу і доводили б, що дружина — то не військо, а особа жіночої статі. Чи не смішні подібні розвідки для людини, яка знає?

— Зважте, — зауважив Психолог, — що з приводу цієї замітки могла дійти тотожних висновків цілком сучасна людина. Скажімо, фахівець з мовознавства. Не обов’язково бути мандрівником у часі з Київської Русі.

— Слушно, — погодився Микитович. — Тож наведу приклад, неможливий для вашого сучасника з двадцятого століття.

Що дивувало, у цьому не було затятості пересічного психа. Якщо, так би мовити, нормальний божевільний жив в уявному гротескному світі, обмеженому куцим колом власних марень, то Добриня Микитович реально сприймав оточення і власне становище. Логіки й ерудиції йому не бракувало. Коли на те, богатир сам силкувався знайти розумне розв’язання своїх парадоксальних мандрів у часі. А втім, ці намагання були марні, і він взявся до фантастичної літератури. Його хворобливий інтерес до телепатії, телекінезу, різних гіпотетичних аспектів перебігу часу, двовимірного і чотиривимірного світів, приголомшливі теорії про час, енергію і паралельність існування різних історичних епох, певно, був йому лише на шкоду. Але щось виправити в його свідомості було вже запізно. З історії хвороби Психолог довідався, що одного разу Добриня Микитович висловив думку, ніби фантасти — це теж, як і він, мандрівники в часі. Але видають себе за літераторів, бо усвідомлюють, що інакше потраплять до психолікарні й набудуть жалюгідних прав піддослідного кроля для психологічних тестів.

Тим часом Добриня Микитович не вгавав:

— Тридцять років Ілля Муромець просидів паралізований. За це й прізвисько йому дали — Сидень. Ота багатолітня нерухомість завжди давалася йому взнаки. Особливо на ноги, бо руками він володів і виконував хоч сяку-таку, але роботу. Коли відуни його вилікували й він почав виїжджати у Дике Поле, то одразу заходився посилено тренувати ноги. Щоранку лягав горілиць на подвір’ї і по сто разів підіймав ногами колоду з бочками, повними меду. Пам’ятаю, зустрілися ми з ним вперше у Дикому Полі — а тоді які зустрічі були: або перед тобою ворог, або брат — і, як хлопчаки, передусім за зброю похапались. Одне слово, поламали один на одному списи, мечі притупили, а тоді схопилися за барки. Напруження було нелюдське. Мої ноги аж по коліна у ріллю вгрузли, але я втримався. А от ноги Муромця піддались, і він упав навзнак. Я вже верхи сидів і ножа з піхов вихопив, та відчув, що це знаний богатир, і спитав, як звуть його, щоб було чим похвалитися. Коли він назвався, ми,’як брати, обнялися, бо заочно були давно знайомі. Ноги — то була єдина вада Іллі Івановича як ратоборця. Пригадую інший випадок, —я тоді за свідка був. Зчепився Ілля Іванович з одним богатирем, як потім з’ясувалося, власним сином, що змалку був взятий у ясир і виховувався в Царграді, у Візантії. І що ж? Знову через ноги мало не наклав головою! Так от, який фахівець, чоловіче, міг би вам розповісти про таке?

"...бо усвідомлюють, що інакше потраплять до психолікарні", — нараз пригадалося Психологові.

— Це чистої води фантастика! — навмисне провокуючи Добриню, вигукнув він і заперечливо хитнув головою.

— Фантастика! — луною озвався Микитович. В його голосі виразно бриніла гіркота. — Бачу, як фатально помилився... Мав би рацію, якби все приховав і подався в науковці... Але ж хіба я думав, що за тисячу років люди не знатимуть до ладу власної минувшини! А я ж розповідаю про ваш час і там. От тоді тамтешній люд сприймає мої розповіді як фантастичні, бо що інше мої оповідки становлять для оточення князя Володимира?.. Але наберіться терпіння, мудрий муже...

...Зробив князь Володимир почесний стіл — на удільних князів, на бояр, на богатирів і на всю дружину ратну. На почесному місці за столом дубовим сам Володимир-князь сидить. Чорна шуба — об одне плече, соболина шапка — об одне вушко, царградськими діамантами виграває. Ошую — королівна Опраксія у святковій багряниці з коштовностями.

Бенкетують у князя добрі молодці, вуса вмочують у зелене вино, піднімають важкі келихи, заздоровні слова один одному промовляючи. Повна гридня гостей, і дубові столи аж вгинаються. Тут у всьому достаток князівський: і в меді, і в пиві, і в птиці дикій — повно від усього. Під ножі бенкетуючих білі лебеді пливуть, зі сливами та яблуками печені. Скоморохи в дуди сурмлять, у тарілки б’ють, співають, стрибають — усім на потіху та розвагу.

Шум і гамір стоїть — гостям весело. Тільки красень Олекса Попович — як вина, то ледь до губ донесе, як поїсти — ледь подивиться. Його шати богатирські сріблом-золотом виграють, темні очі блискавки тамують. Раз по раз позирає він на Опраксію, найвродливішу, найчарівнішу. Ізнов хмуро сидить, очі мружачи, тонкі вуса кусаючи, білі руки вгору скидаючи, щоби не набрякали.

Та й промовив Володимир-князь, Ясне Сонечко, до всіх гостей без винятку:

— Гой єси, добрі молодці! Чи не скаже хто небувальщину, чи не поспішить, не звеселить сина названого — Ольошку Поповича?

І піднявся болярин Гладкий, син Свиридович, і почав стару небилицю-небувальщину:

— На горі корова білку лаяла, по синю по морю жорна пливуть...

А Олекса почав насміхатися. А Олекса почав знущатися.

— Чули ми небилиці й слухали! Далі буде так: "Як гуляв Гулянко сорок літ на печі, ще й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа. Як зобачив Гуляйко у цебрику воду: "А чи не то, братики, синьо море?.." Не нова то, княже, небувальщина, як і стіл твій, княже, не новий!

Спохмурнів Володимир-князь, Ясне Сонечко. Гості кликані насторожилися:

— Чи не сором тобі, Ольошко Поповичу? А й чи мало тебе шубами жалували? Чи казна була тобі зачинена? Не веселий днесь ти, Поповичу, то йди від нас і один сумуй.

А Олекса той йому у відповідь:

— І піду! І ніхто не затримає! Не тому піду, що женеш мене, а тому піду, що й сам нехтую! Де це бачено й де чувано, щоб почесним гостям дерев’яні миски ставили, ложки з дерева поклали? Чи ми мало взяли срібла й золота, щоб, як чорний люд, наїдатися?

І запала тиша, грім чатуючи.

Заволав тоді син Свиридович, сам гладкий, як і прізвище:

— Гей, козак Ілля, син Іванович! Пам’ятаєш ти чи пригадуєш? Як з’явився ти вперше на дворищі, Соловейка Розбійника у мішку тримав. А Ольошка з пихи чи заздрощів на тебе, козака, підняв ненависть. І поцілив би, ірод, булатом своїм, якби ти той булат не впіймав на льоту! Чи пригадуєш — пам’ятаєш ти? Тож віддяч йому повною мірою: Володимир-князь не каратиме...

Знов запала тиша, грім чатуючи. А персти добрих молодців на мечі лягли. Загримить незабаром січа зла, що не раз тут у хоромах кривавилася, білі камені кров’ю зрошуючи.

І сказав Ілля, син Іванович, і сказав Ілля, родом Муромець:

— Не гаразд давні чвари пригадувати. Не гаразд на пиру смуту сіяти. Ворогів доволі і в Дикому Полі! Чи ж ми їх серед чвар подолаємо?

І сказав на те Володимир-князь:

— Золоті слова мовив Муромець. Хай несуть на стіл срібло й золото!

— Слава, слава! — загукали дружинники.

— Нехай скаже наш учений друг, — мовив Муромець, — нехай повідає нам Добриня небувальщину, не якусь стару, а нечувану!

І Микитович, богатир вельми приязний, не примусив себе припрошувати:

— Розповім я вам, друзі, небувальщину, небувальщину, ще й нечувщину. Тільки не таку, яка була, а таку, яка буде ще... Уявімо, друзі, що наш хоробрий витязь Руслан, звитяжний нащадок Олегового поплічника Русланда, на оцій от гульні так нализався пива-меду, що, повертаючись додому, впав у князівський льох і проспав там мало не тисячу років!

І сказав достойний Руслан:

— Може буть, бо як сплю, то ніяк не добудишся.

— Прокинувся Руслан у дивному світі, коли люди мандрують у череві залізних птахів, а залізні птахи беруть у черево вже по сто християнських душ. Коли самого Перуна нащадки наші підняли з дна Славутича і, аби заволодіти його блискавками, ув’язнили старого у так званий Конденсатор.

— Господи, слово поганське яке! — вжахнувся Володимир-князь.

— Так от, поневірявся спочатку Руслан у незнайомому світі, а тоді найнявся до концертної бригади естрадних лицедіїв і на потіху худородної челяді щовечора в’язав у вузли рейки, рвав ланцюги і ламав підкови.

І запевнив Руслан:

— Я це можу! Тільки що таке рейки — не відаю...

— Тож послухайте. Незабаром отрок закохався у дівицю Василису Прекрасну, чемпіонку Київщини із стрільби з лука. Василиса Прекрасна працювала оглядачем збройних палат Історичного музею, куди вперше у своєму житті подався потішний витязь Руслан.

(Продовження на наступній сторінці)