Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників "народних підприємств", як була демагогічно названа вся промисловість "третього рейху". Тому поблизу цієї "оази" завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.
Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..
З розкішного "мерседеса" викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами — хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями. Замкнути машину забув…
Двері ресторану відчинилися, з них на мить впало на вулицю неяскраве світло, і знову — темінь. Увійшли. Все! Тепер — не гаяти часу. Віллі ковзнув у чужу машину. Глянув на покажчик бензобака — майже повний. Мабуть, мешкають десь тут, поблизу, в районі Шпандау. Майєр увімкнув мотор і неспішно від’їхав, щоб не привернути нічиєї уваги.
Машину зупинив у темному вузькому провулку, який давно нагледів. На фоні сірих, аж чорних у пітьмі, кам’яниць, що затиснули провулок і стояли впритул одна до одної, темний "мерседес" важко помітити.
Звідси було легко спостерігати за шкільним майданчиком, відкритий простір якого був світліший. Там колами снувала невиразна фігура. Вийшло вдало: Хорст Гейліген невтомно набігує додаткові хвилини свого життя.
В одній з ранкових розмов гестапівець сказав:
— Припустимо, кожне коло додає хвилину життя. Кожного разу я роблю щонайменше шість десятків кіл. Відтак додаю годину на спідометр свого життя. Потрібна система, щоденні вправи, щоб години склалися в роки.
"Роки у тебе, негіднику, довгі, як у зайця хвіст…"
Нарешті!
Хорст Гейліген залишив майданчик і легкою ходою спортсмена швидко пішов уздовж вулиці, прямуючи додому.
Тихо захурчав мотор.
Машина майже нечутно, з вимкнутими фарами і підфарниками, ніби скрадаючись, виповзла на вулицю.
Гейліген озирнувся через плече і одразу ж ступнув ближче до суцільної, без проміжок стіни будівель.
"У гада справді тваринний нюх… Не зволікати!"
Майєр натиснув на газ. Машина потужно рвонула вперед. Ніщо вже не могло врятувати гестапівця: на німецьких вулицях рятуватися ніде — ні деревця, ні підворіття, вхідні двері замкнені на ключ, на вікнах — гофроване залізо або грати.
Віллі крутонув руль, вилітаючи на тротуар. Зараз!
Аж тут сталося несподіване.
Гейліген ураз підстрибнув і впав на видовжений капот машини. Майстерний прийом, на який здатна лише добре тренована людина. Цей стрибок не рятує від травм, а подеколи й каліцтва, проте дає досить шансів на збереження життя.
З брязкотом посипалося вітрове скло. Майєр ледь устиг затулити обличчя рукою і ногою натиснути на гальма. Тіло Гейлігена, що майнуло колодою в повітрі, ковзнуло з капота кудись убік. Розбурханий Віллі буквально вистрибнув із машини. Ні, гестапівцю не пощастить втекти від кари!
Озирнувся: де Гейліген? Куди подівся?
Аж ось він, лежить на асфальті, недоладно скоцюрблений.
І стогне…
Живий!
У кілька стрибків Майєр опинився біля "спеца по обезлюдженню".
На Віллі вибалушилися сповнені жаху й ненависті очі.
— Я відчував, — пробелькотів гестапівський кат. — Істот…
Страшний, безжальний удар гайковим ключем розчерепив йому голову й навіки урвав мову.
"Істотно!"
Тепер це вже був труп.
Майєр прожогом кинувся до понівеченого "мерседеса". Мотор не заглух — заспокійливо хурчав. Надійна машина! Знову шмигонув у вузький провулок, мов у чорний тунель. Звідти одразу — на Мольткештрассе. Тут зупинився і вимкнув мотор. Через прохідний двір майнув на сусідню Кінкельштрассе. Там, на тому ж місці, де його залишив, темнів службовий "опель". Умить скинув із себе цивільний плащ, шарф, капелюх і окуляри, відклеїв вуса. Натягнув есесівський кашкет і знову перевтілився у рудого гауптштурмфюрера Віллі Майєра, такого, якого всі звикли бачити. Минаючи каналізаційний колодязь, зупинив на хвилину "опель", щоб кинути в підземну клоаку маскарадне вбрання. І гайковий ключ теж. Чув, як він шубовснув у смердючу рідину. Останніми впали туди ж нові рукавички. Тепер — усе!
Що далі?
Забезпечити алібі!
Якнайшвидше — на чоловічу вечірку, що її влаштували з якоїсь нагоди колеги.
Його зустріли з п’яним піднесенням:
— Віллі, друзяко, де тебе дідько носив?
— Трохи затримався у шарфюрера Бергер.
— Ах, так! Ти ж у неї прописаний…
— Облишмо цю тему!
— Як вона себе почуває?
— Чи скоро пологи?
— Що сказати! Гадаю, час уже подумати про дарунок для новонародженого. Ось-ось, мабуть, станеться…
— От часи! Життя і смерть ходять поряд!
— Сідай, друзяко!
— Чому досі не налили чарку Віллі?
— Прозіт!
Товариський галас обірвав безцеремонний стукіт у двері.
— Відчиніть! Поліційний патруль.
Господар квартири спохмурнів:
— Щось трапилося…
— Відчиняйте!
— Та зараз…
Господар відімкнув двері. Там стовбичив гестапівський шарфюрер. За ним бовваніли двоє мордатих крем’язнів із широкими металевими бляхами півмісяцем і автоматами на грудях.
Шарфюрер кинув швидкий погляд у глиб кімнати, де в тютюнових клубовиськах угледів типовий випивонний антураж. Його по-службовому суворе обличчя злагіднішало, собача підозра в очах зникла.
— Залишайтеся тут! — наказав він жандармам, а сам увійшов до компанії. — Вибачайте, панове, обов’язки! — Він прикипів поглядом до пляшок з коньяком. — Я бачу, що даремно сунувся до вас. Але наші підрозділи прочісують весь тутешній район.
— Когось шукаєте?
— Так, небезпечного злочинця.
— Хто він?
— У цьому питанні — абсолютна невідомість.
— Дива! Шукаєте й самі не знаєте кого!
— Трапляється… Але наказ є наказ!
— Атож, пане шарфюрер.
— Чарочку коньяку? — запропонував господар квартири.
— Охоче, — пожвавішав гестапівець.
— А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? — запитав Майєр.
Гомін ураз вщух — питання цікавило всіх.
— Годину тому на вулиці знайшли мерця, — шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.
— Хто він?
— Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?
— Боже мій! — вразився Майєр. — Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…
— Як це трапилося, пане шарфюрер? — залунало зусібіч.
Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:
— Справжній "Мартель"…
— О! Тут стане на три тости!
— Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.
— Переконливо, — погодився гестапівець. — Прозіт!
— То як же вбили добрягу Хорста? — тепер запитав хтось інший.
— Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному "мерседесі". Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом — лягти на капот?
— Авжеж, авжеж!..
— Хорст скористався ним — на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий — череп розкраяно ледь не навпіл.
— Жах!
— Звідки дізналися про полювання на "мерседесі"?
— Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті — незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно — це хтось із його колишніх російських "знайомих". Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!
— Ще чарочку?
— Ні, дякую. Служба! Маю честь.
Двері за гестапівцем зачинилися.
— Освальде! — гукнув Майєр господареві квартири.
— Агов, що тобі?
— Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.
— Ах, так! Геть з голови… Але на кухні — все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?
— Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…
…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.
— Ви, Крістіно, не помилилися — це була надзвичайно небезпечна людина, — сказав він.
— Як це сталося?
Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:
— Потрапив під автомобіль.
— І все?
(Продовження на наступній сторінці)