— І останнє на сьогодні. Генерал Сербулов запропонував цікаву ідею. Здійснення її залежить виключно від згоди Студентки. Якщо вона вважатиме, що реалізація думки Григорія Івановича доцільна. Все покажуть стосунки, які там склалися і про які нам нічого не відомо.
— У чому вона полягає?
— Це морально-психологічний захід, що має на меті душевно зблизити фрау Шеєр із її невісткою. Суть ось у чому. Як вам відомо, ми все більше використовуємо полонених німців, які усвідомили злочинний характер розпаленої фашистами війни, для викривальних радіопередач через лінію фронту.
— Знаю про це. І сам неоднораз дбав про безпеку таких німців на передовій.
— Отож, "по величезному секрету" можете повідомити жінкам, буцім чули антифашистський виступ німця Шеєра. Але не знаєте, що то за Шеєр. Тут слід зіграти тонко! Не одразу наважуєтесь сказати. Ви самі в сумнівах, чи справді це той ваш знайомий по Кавказу Адольф Шеєр, по якому давно відсумували похоронні дзвони. Суть у тому, що "впізнати" Адольфа мусить сама фрау Шеєр, а не ви або Студентка.
— Цікаво… Але з чого вона впізнає?
— З подробиць вашої розповіді. Точніше, з однієї подробиці, про яку знає лише фрау Шеєр. Виряджаючи свого сина на фронт, вона таємно від нього власноручно зашила в комір його мундира своє моління до бога. Дослівно: "Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це…" Серед усього іншого скажете, буцім чули, що отой невідомий Шеєр агітував на передовій: "Проводжаючи мене на фронт, моя мати зашила в комір мого мундира своє моління. — Далі цитуєте точний текст. — Але моє життя врятували не тевтонські боги Тор і Вотан, не християнський Ісус, і не обожнюваний вами фюрер, що жене німців на вселенську бойню…" І так далі. Знайдете, що сказати. В цьому повідомленні можливі варіації, окрім справжніх молитовних слів фрау Шеєр. Саме по них вона дізнається, що син її живий і перебуває в полоні.
— Дозвольте запитати, Костянтине Васильовичу?
— Прошу!
— А що насправді з Шеєром?
— Насправді? Я ж вам, власне, щойно розповів. Він давно потрапив у полон — на початку літа минулого року. Скоро рік, як він у полоні. Перебуває у таборі в Єлабузі, де переважно утримується офіцерський склад вермахту. Тямовито веде агітаційну роботу, яка його захопила як фахівця: сам вивчає і полоненим читає справжню історію німецької нації. Вони ж, окрім куцої, препарованої нацистами, фальсифікованої в людожерському дусі, іншої не знають. От тільки виступу Шеєра на фронті не буде, хоч, гадаю, він на це охоче б погодився. Чому? Бо це одразу створить загрозу для Студентки. Тому вам, відкриваючи свій "фронтовий секрет", необхідно наголосити на дотриманні найсуворішої таємниці. Одверто поясніть фрау Шеєр, чим їм загрожує необережне чи будь-яке інше розголошення.
— Чудово замислено: порядно, гуманно, і брехати не треба.
Калина добре зрозумів, що Марков тримає на думці. Можливо, хтось вважає, що в роботі розвідника є якась романтика чи свого роду розумова бравада. Ні, вона вимагає величезної нервової напруги, щоденної концентрації всіх душевних сил. Це страшенно виснажує, а іноді, коли розвідник хоч на якийсь час утратить над собою контроль, веде навіть до провалу.
До того ж інколи просто по-людськи не хочеться брехати.
— Правильно, — погодився Калина з Марковим. — Та все ж потрібна тонка, акторська гра. Така відверта розмова, як у мене з вами, з не залежних від нас причин, виключається. От після перемоги… Хоча по війні німці самі оповідатимуть, що та як, де чорне і де біле, де злочин і де кара… Та годі про це — У нас ще на кілька днів праці й праці. Ось попередня схема вашого проникнення на ворожу територію. Уважно вивчіть її і свої міркування щодо неї викладіть письмово. Завтра рівно о дванадцятій Григорій Іванович доповідатиме наркому про хід і безпеку вашого вояжу. Ми будемо присутні.
Несподівано, бо воно ніяк не в’язалося з офіційністю попередньої, дещо сухуватої розмови, Калина мовив:
— Ех, Олексо! Якби ти лишень уявив, як хотів би опинитися на твоєму місці я! І розмовляю, як берлінець, і місто знаю, наче свої п’ять…
— І ті, хто знає "Шеєра" по Кавказу, в Берліні. Ото була б дивовижа, якби зустрілися! — прохолодив його Марков. — А коли що, ще й фрау Шеєр не впізнає рідного "сина"!
— Отож-бо воно й є, — зітхнув Калина. — Хоч привіт від мене передай Марійці.
За весь час розмови вперше пролунало це дороге йому ім’я, справжнє ім’я шарфюрера Крістіни Бергер.
— Передам. Будьте певні! Обов’язково.
Розділ дванадцятий
У "МЕРТВІЙ ЗОН!"
Веселий піхотний лейтенант — явно напідпитку — з’явився на залізничному вокзалі міста Ровна за кілька хвилин до відправлення берлінського "експреса". Проте "експрес" був надто пишною назвою для того строкатого поїзда, що стояв на колії. Тут були й платформи з вкритим брезентом вантажем, і санітарні вагони, а в кінці — три товарних, для худоби. З темних маленьких віконець, розміщених під самісіньким дахом, загратованих колючим дротом, визирали тоскні очі чергової партії упольованих жандармерією "рабів". Для пасажирів було виділено лише чотири спальні вагони.
Лейтенант прибув у супроводі такого ж "розвеселого" дружка й досить звабливого дівчиська, яке мало лише один гандж — не вміло користуватися парфумами і фарбами.
Майорові, старшому з вокзального патруля, спало на думку, що лейтенант не потягне з собою це парфумне диво і тому не завадило б отаке, зовсім непогане на вигляд дівча забезпечити й подальшою військовою опікою. А перевірка для майора входить у виконання службових обов’язків.
Майор козирнув лейтенантові й зажадав:
— Ваші проїзні документи!
Лейтенант обурився:
— Пане майор, ви хочете, щоб я запізнився на поїзд?
— Могли прийти раніше. А зараз не баріться. Бо поїзд і справді рушить без вас.
Лейтенант поставив на вичовгану чобітьми плиту перону чемодан, дістав із кишені гаман. Маленьку валізку він не випускав із рук.
— Ось документи. їду з фронту в десятиденну відпустку.
— Так, — погортав майор документи. — П’ять днів уже згаяли. Що вас затримало?
— Нічого особливого, пане майор. Ось зустрів несподівано шкільного товариша, — він вказав на супутника, що мовчки й тупо, з п’яною впертістю довбався неслухняними пальцями в пачці з цигарками, — він мене познайомив з фрейлейн…
— І пішло, і закружляло!..
— Так точно, пане майор!
— З цією крихіткою?
— Зі мною, — грайливо гойднула вона стегнами.
Німецькою володіла дуже кепсько. Виходить — з місцевих. У кого навчилася — ясно. Тим краще…
— Ну і як? — тепер майор запитав дівчину.
— Дуже інтенсивно! — виклично відповіла вона і звернулася до очманілого шкільного дружка: — Гансе, почастуй мене цигаркою.
Той щось невиразно прохрипів і на знак згоди хитнув головою.
— Пане майор, — заблагав лейтенант, — я ж запізнююсь!
— Добре. Їдьте! — Майор повернув документи, які не дуже й роздивлявся. — Тільки пам’ятайте: ще один шкільний товариш — і рідних вам не побачити.
Лейтенант підхопив чемодан.
— Прощавай, Гансе! — загукав, кидаючись до вагона, бо в цю мить ешелон з брязкотом смикнувся.
Ще за спиною почув уривок розмови, що набирав істинно арійської конкретності:
— Де ти живеш, крихітко?
— Буду вільна — скажу. Ви тут завжди чергуєте?
У вагоні лейтенант розшукав вільне місце. Троє офіцерів, що вже були в купе, заповзято викладали на відкидний столик наїдки. В центрі його вже красувалася перша пляшка.
Ситуація!
Лейтенантові небажано встрявати в цю пиятику. Завтра необхідно бути максимально свіжим, а він відчував утому Привітався з усіма й запитав:
— Верхня полиця вільна?
— Невже одразу спати? — здивувалися супутники.
— До самісінького Берліна! — І вирішив пояснити: — Мене проводжали мало не добу. Так само! — вказав на столик із пляшкою і наїдками.
Офіцери зареготали:
— Коли так само, то лягайте! Ми теж — до Берліна. І от, аби згаяти час…
— Само собою!
Лейтенант закинув у багажник чемодан. Невеличку валізку вклав на полиці під голову.
Пригадав пораду підполковника Калини:
"Якщо в дорозі спілкування з сторонніми вам буде небажане, розкрийте "Майн кампф". Навколо вас одразу створиться "мертва зона". В побуті німці цураються ортодоксальних фанатиків…"
І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…
У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.
— Куди, пане лейтенант? — запитав водій.
— Туди, куди мені треба, ще ранувато, — зітхнув новоприбулий. — Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.
— І все ж, куди бажаєте найперше?
— Їдьмо в центр — на Унтер ден Лінден.
(Продовження на наступній сторінці)