Костянтин Васильович прочитав і зблід. "Марійка! Що з нею?" А Григорій Іванович поглянув на нього.
— Є підстави вважати, що з Студенткою поки все гаразд…
— Які, Григорію Івановичу? — з надією запитав підполковник Калина.
— Давайте проаналізуємо ситуацію. Який висновок ми можемо зробити з цих двох шифровок? Перша з них була передана в нормальній ситуації, друга — в критичній. Але вони надійшли з інтервалом у кілька хвилин. З цього випливає, що критична ситуація виникла раптово, непередбачено. Меркурій і Пенелопа не чекали провалу, не бачили вистежування, нічого їм не здавалося підозрілим. Інакше вони б нам негайно повідомили. Ви згодні з цим?
— Так, Григорію Івановичу, — схвильовано відповів Калина. — Але ж шифровка Студентки свідчить про те, що її зустріч із Меркурієм відбулася перед провалом.
— Правильно, — погодився генерал. — Меркурію було дано розпорядження передавати шифровки Студентки негайно. Але їхня перша запланована зустріч мала таку складну систему запобіжних заходів, що не могла не виявити можливого стеження. А якби був виявлений хоча б натяк на щось підозріле, зустріч не відбулася б. Вона сталася, отже, ніщо не віщувало небезпеки. Так само спокійно Меркурій прибув до Пенелопи. Отут, після передачі шифровки від Студентки, щось і сталося.
— Пеленгатори? — вголос подумав Калина. — Ні, не схоже…
— Так, не схоже, — знову погодився з ним генерал. — Нам відома система, яку виробила в своїх діях зондеркоманда Патціга, що полює за передавачами. Вони пеленгують діючу рацію і звужують коло пошуків із кожним виходом в ефір, якщо рація лишається на одному місці. Проте люди Патціга намагаються схопити радиста тихо, непомітно, щоб ніхто про це не дізнався. Потім місце перебування рації перетворюють у пастку. А що відбувається за повідомленням Пенелопи? Спочатку хапають Меркурія, потім зчиняють стрілянину, намагаючись відкрито вдертися до будинку Пенелопи. Це не лягає в схему дій зондеркоманди Патціга. У мене, що більше я вдумуюся в ситуацію, то твердіше складається враження, що діяв хтось сторонній, діяв грубо, зухвало, наспіх… От що його спонукало до цього, ми не знаємо. Якийсь дивний випадок… Ви, Костянтине Васильовичу, не знаєте Меркурія, а я з ним добре знайомий. Я виключаю той варіант, щоб він, ідучи до Пенелопи, не "перевірявся" і приволік за собою цілий натовп есесівців. Нісенітниця! Меркурій із тих, хто помічає тінь навіть захмареної ночі… Ні, стеження за ним не було! "Хвіст" він би швидко засік…
— То що ж це може бути?
— Не знаю. І давайте не будемо даремно губитися в здогадах. Аналізові піддаються лише факти. Своїми роздумами я тільки хотів підкреслити, що за логікою подій Студентка лишилася осторонь і перебуває поки що в безпеці. От тільки зв’язок із нами втратила…
— І пароль, — додав Калина.
— Чому "і пароль"? — перепитав генерал.
— Тому, що пароль на випадок провалу автоматично скасовується. Так її було попереджено. Оскільки, крім Меркурія, у неї нема виходу ні на кого іншого, тепер з нею зможе увійти в контакт лише добре знайома їй особисто людина, до якої вона відчуває повну довіру.
— Це так — маємо ще одне ускладнення… Проте поновити зв’язок із Студенткою треба неодмінно! За даними, які ми одержуємо, німці планують на літо ряд наступальних операцій. Усі — на півдні. Послідовність ударів невідома. Але точно знаємо, що серед них планується і новий наступ на Кавказ. Судячи з усього, агенти "Цепеліна" готуються до активних дій саме під час фронтального наступу. Це засвідчили й агенти шпигунської мережі, яка виявлена на Кавказі після повідомлень Студентки. Про це сповістив генерал Роговцев. Він дуже цінує вашу Марійку!
— Матвій Іванович, — трохи ніяково пояснив Калина, — для мене — як другий батько.
— До речі, радист із шпигунської мережі погодився на радіогру. Хоче врятувати своє життя. До ворога пішла важлива "деза"[6].
— Там, де працює Матвій Іванович, повний порядок.
— От що важливо: завдяки Студентці ми заохотили до співробітництва Ніку, що дозволяє нам повністю контролювати діяльність берлінського "Цепеліна". Матеріал у них, безумовно, з дня на день буде накопичуватись, а передати його воші не зможуть. І ще одне: Студентці дано завдання роздобути будь-які відомості про оборонні споруди та укріплення "Блакитної лінії", за якою німці зализують свої рани і готуються до реваншу влітку… Але кого ж ми можемо послати до Студентки без пароля?
— Мене! — пристрасно мовив підполковник.
— Вас? — зовсім не дивуючись, запитав генерал. — Розглянемо, — погодився він і почав аналізувати, проте кожне його слово перекреслювало пропозицію Костянтина Васильовича. Генерал відповів Калині з чуйною делікатністю, бо знав, які почуття женуть Калину до Берліна. А міг би відмовити коротко і без будь-яких пояснень одним словом "ні".
— Адольфа Шеєра знайомі з Кавказу вважають загиблим. Несподівана зустріч. Живий? Але ж літак упав на території росіян. А там — полон. Утік? Як, де, коли? Відтак — перевірка. Негайно з’ясовується: Адольф Шеєр — зовсім не той, за кого себе видає. Одне слово, провал забезпечений.
Костянтин Васильович тяжко зітхнув — заперечити нічим, логіка — не емоції.
— То кого ж ви можете порекомендувати?
— Олексія Маркова!
— Оце — діло. Якщо не помиляюся, він залучив Студентку до нашої роботи і двічі виходив на зв’язок із нею в тилу ворога?
— Так точно. Від початку війни — у генерала Роговцева. Підготувати виклик до Москви?
— Не поспішайте. Перед цим ми мусимо точно знати, що з Студенткою нічого не сталося. Подивіться, кому з наших людей у Берліні це зробити зручніше. Передамо прикмети, адресу житла.
— І тимчасову особливу прикмету, — додав Калина.
— Розумно. На якому вона місяці?
— На восьмому…
— Отже, їй необхідно якнайбільше бувати на свіжому повітрі. Це значно спрощує завдання берлінського товариша. Якщо одержимо позитивне повідомлення, почнемо готувати Маркова до подорожі в Берлін.
Була вже глибока ніч…
Розділ дев’ятий
"Я НЕ ПРОШУ ВАС — Я НАКАЗУЮ!"
Віллі Майєр знайшов час, щоб завітати до Шеєрів, лише останнього дня лютого. Фрейлейн Крістіна вийшла з ним у садок. Як і завжди, коли їм хотілося погомоніти на самоті.
Тепло, вже по-весняному гріло сонечко. На деревах набрякали життєдайними соками тугенькі липкі бруньки. Пахло зіллям і травами, що прокидалися по зимі.
Крістіна зовсім втратила свою колишню дівочу рухливість. Ходила повільно, перевальцем. Навіть вірний собацюра Віт, мовби розуміючи стан хазяйки, вже не стрибав до неї, радісно спираючись на її груди могутніми лапами.
— Розумняка ти, Віт! Просто на диво!
— Атож, чудовий пес, — підхопив Майєр.
Віт уже давно звик до нього й дозволяв пестити себе.
Теплішає… Із завтрашнього дня починається березень, а там і перший четвер, у котрий Крістіні слід їхати до "Мисливського замку" в районі Вільмерсдорф.
Маршрут: "Шмаргендорф"—"Далемдорф"—Кенігін-Луїзе до замку. У перший четвер березня. Час — без змін…
Далеченько. Добре, що востаннє: неухильно наближалися пологи.
— Що нового, Віллі? — почала вона розмову.
Майєр знав, що її цікавить: на превеликий жаль, не його особисте життя. Вона навіть зараз лишалася для нього принадною, хоч обличчя її поповнішало, втратило свою дівочу чарівність, вкрилося жовтуватими плямками. Та хіба це назавжди? Скоро краса до неї повернеться й забуяє з новою силою, як це буває з усіма гарними жінками по вагітності. Що ж йому лишається, на що сподіватися? На час, що лікує і вгамовує душевні травми. Він поряд, а це багато важить… А що зараз? Іде й не вщухає війна. Але ж і вона колись минеться!
— Чого мовчите, Віллі?
— Просто замислився…
— Над чим?
— Так, безвідносно… Ви запитали, що нового. Вістей — торба, з чого починати?..
Крістіна посміхнулася:
— Хоч це й тавтологія, але починають з початку.
— І викладають послідовно! — довершив Майєр.
— То я слухаю вас.
— Останніми днями Хейніш вояжував по концтаборах. Зрозуміло, я з ним. Нас супроводжував давній знайомий по Кавказу.
— Хто саме?
— Султан-Гірей Клич.
— Таки втік…
— Тепер співробітничає з СД.
— Про такі речі, Віллі, прошу вас доповідати якнайдокладніше, — мовила Крістіна. — Кажіть все, про що дізналися.
— Поки що мої відомості куці. Ми тільки-но починаємо розгортати свою діяльність.
— Нічого, послухаю. Про щось у дорозі розмовляли?
— Цей кавказький князьок з Адигеї очолює так звану "народну партію горян Кавказу", яка насправді є свого роду агентурно-розвідувальним розплідником. Контингент до "партії" набрано з людей, які зрадили і підняли руку на Вітчизну. Прийом відбувається в концтаборах.
— Тобто як це?
— Там нові "партійці" власноручно страчують полонених згідно з вироками табірної адміністрації.
— Виродки!
(Продовження на наступній сторінці)