— Нічого стабільного — життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.
— Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.
— Не розумію. Поясніть.
— Ви мислите, порівнюєте, узагальнюєте. А цим порушуєте головну настанову "фюрер-принципу" СС, обов’язкову для кожного лояльного німця.
— Це ж яку?
— "Фюрер думає за всіх нас…" А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!
Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.
— Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, — визнав Гейліген. — З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань — інтелектуальних.
— Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка — для гігієни?
— Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.
"Гм, він почав звикати…"
Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком — у точно визначений час, увечері — за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка — навіть опівночі.
Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба — англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.
Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він "примірявся" до виконання наказу Крістіни Бергер.
Гейліген з першого разу упізнав його — характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто — професійне.
Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:
— Від кого тікаєте, пане?..
— Гейліген моє прізвище. Хіба забули?
— Тепер згадав.
— А тікаю я від старості і хвороб!
— Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?
— Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…
— Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.
— Отож!
Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.
Майєр запитав:
— Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві — веселіше.
Гейліген відповів із цинічним вискалом:
— Це в мене професійне — я уподобав обезлюджені простори.
— Брали участь в "особливих акціях"?
— Неоднораз!
— Чому ж ви — спеціаліст по обезлюдженню — опинилися в Берліні?
— У мене — нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.
— І що ж винюхуєте ви для Мюллера?
— Не що, а кого…
— То кого ж, коли не секрет?
— Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.
Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.
— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.
— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.
— Його.
— Що з ним?
— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.
— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…
— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.
— Шкода, — засмутився Майєр.
— Ще б пак! — охоче погодився гестапівець. — В усьому винний ваш Хейніш.
— А при чому тут мій шеф? — Цього разу Майєр неудавано здивувався.
— Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?
— Передав. Під розписку.
— В цій команді — жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть — це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо — ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.
Він раптом запитав:
— А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?
— Як на мій погляд, — обережно відповів Майєр, — пан Хейніш не з гірших. А що?
— Він зробив одну дурницю. Істотну!
— Що ви кажете! Яку?
— Накатав донос на мене, а фактично — на Мюллера.
— Не може цього бути! — Майєр справді цього не уявляв.
— Але було.
— Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?
— На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.
— Яка ж мета і бажання могли бути у Хейніша?
— Бажання — врятувати власну шкуру. Мета — звалити свою провину на іншого. Хіба не істотно?
— Нічогісінько не тямлю! — щиро мовив Майєр.
— Ага, мабуть, вам невідома суть справи. Річ у тім, що, як виявилося, "піаністка" була вже запеленгована. Планувалася акція на дослідження її мережі. Хотіли взяти усіх причетних… Звісно, об’яв на вулиці про таке не вивішують… А я впізнав Астаф’єва! Я нічого не знав про "піаністку". Отже, його слід було брати десь подалі, і було б усе гаразд… А що вийшло? Хейніш хапає Астаф’єва ледь не під вікнами, вдирається до будинку, вбиває "піаністку", а потім шкрябає донос, нібито я ім’ям шефа гестапо Мюллера примусив його діяти. Ну що ж! Мюллер мене врятував, як Кальтенбруннер витяг з халепи Хейніша. Але у Мюллера довга пам’ять. Ви в цьому ще переконаєтеся. Найменша зачіпка, і я не позаздрю Хейнішеві. Загримить. Істотно!
Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:
— Цікаво, він вас бив?
— Ви про кого? — аж розгубився гестапівець.
— Про Астаф’єва…
— А-а-а, — зрозумів Гейліген. — А де ж він міг би мене бити?
— В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?
— Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект — фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!
Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:
— Якої ви думки про мене?
Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:
— Та як вам сказати…
— І не скажете. Нічого істтного! У мене — нюх.
В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.
"І справді, мабуть, щось унюхав, — стурбувався Майєр. — Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…"
— У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.
— І що ж унюхали? — прямо запитав Майєр.
— Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!
Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…
Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.
Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін — надто чутливе до пострілів місто.
Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни — легендарні, але ж і вибір — мов до війни.
"Істотно!" — як сказав би Гейліген.
(Продовження на наступній сторінці)