— Може, курите?
— Ні, дякую. Я вперед пристрасно курила, але мій приятель переконав мене, що се шкодить, і виміг слово честі, що не буду ніколи курити.
— Котрий се приятель?
Ольга подала назвисько студента, який займався літературою. Перед Крисою майнула похилена постать молодого чоловіка з довгим чорним волоссям і сухітничим лицем.
— Ви з ним віддавна знайомі?
— Ні, буде два-три місяці. Він мене розуміє; се дуже гарна людина.
— А ваш наречений знає про нього?
— Ні, він дуже заздрісний.
Дівчина сіла і, розкладаючи руками, виповідала свій погляд з запалом дитини.
— Не розумію, як можна бути заздрісним?! Поминувши, що се бридка хиба, але в додатку свідчить про недостачу віри в людину, яку любить! І скільки разів я вже йому не вияснювала, що воно для мене болюче, і він ніяк не дасть себе переконати!
Смеркалося.
Дівчина глянула довкола і по хвилі сказала:
— Вже десь пізно, ходім ддоому. Як на перший раз — dosc bedzie na dzisiaj.[7] Котра у вас година?
— Осьма.
Встали. Криса поміг їй обтріпати суконку, подав рам'я, вона приймила його.
Ішли стежкою попри дорогу. Роса опала, вечір був погідний, холодний.
— Вибачайте, товаришу, на хвильку! Ідіть поволі самі наперед і не оглядайтеся.
По кількох хвилях ішли знов разом.
Криса вичував рам'я Ольги. Було ядерне, здорове в порівнянню з раменом Альви.
По дорозі запросив дівчину до молочарні в огороді, їли свіжу бульбу з квасним молоком.
Ольга квапилася, бо їй було далеко домів.
— Як хочете, можете переночувати у мене... До мене половину дороги ближче й є де поміститися, — сказав байдужно Криса.
Дівчина мовчала, як би не чула сих слів.
На скруті вулиці замітив він знов:
— От, видите, недалеко моя хата... Жінки нема, поїхала — можу вам відступити своє ліжко. Як хочете, лишу вам ключ, а сам піду до товариша.
— Нині не можу. Мушу бути дома, — відповіла байдужно.
Криса підвів її, станули перед брамою і гуторили.
— Можна коли навідатися до вас? — спитав Криса.
— Прошу, дуже рада буду.
— А коли?
— Найліпше в неділю, бо тоді у мене найменше роботи.
— Година?
— Одинадцята перед полуднем.
— Добре. Гаразд!
VII
Станув і розглядав на галерії, втім почув голос Ольги:
— Ходіть, ходіть!
Увидів її у вікні — чекала на нього. Зайшов у хату. Ольга потрясла його рукою по-товариськи і прохала сідати.
Виглядала тепер цілком інакше, як би не та сама. В новім киптарі, бліда, поважна, око велике, зіниця глибока. На стіні — Бакунін в обрамівці з червоного паперу, велика картина різьби Канови "Амур і Псіхея", на килимі над ліжком кільканадцять переписних листків з голими дівчатами і музами, далі зо дві копи таких листків, зложених на більшім столику, соціалістичний календар, революційний співанник, кілька російських брошур женевського видання, над столиком дубові і букові галузки з гарним золотавим листям. Головно звернула увагу Криси китичка житніх колосків ще зелених, в ніжній гуцульській урні. Велике вікно було втворене, видно було задумане, тихе небо і велике спокійне подвір'я.
— Як же почуваєте себе, товаришу? — спитав Криса.
— Дуже зле чуюся нині... Взагалі я не сотворена до міського життя... Так би пішла десь полями, лугами, далеко світами, аби лиш не видіти міста...
Криса вдивився в її глибокі очі і в тій хвилі видів у них власну скуку і тугу тисячі молодих людей в підлій тюрмі міських мертвих мурів.
— Всі ми заблукали тут, як осі житні колоски з далекого поля, з-під вільного синього неба, — сказав з гірким усміхом.
Вдивлявся на переміну в дівчині, то в колоски, і прийшла тиха хвиля, що обоїм станули сльози в очах.
— Що робите нині, товаришко?
— Не знаю. Не маю нині ніякого плану і нічого придумати не годна. Просто жити не хочеться мені нині.
— То може загостите до мене? Дивилася на вікно і сказала смутно:
— Добре. Прийду по обіді. — По хвилі спитала: — Є у вас софа?
— Є.
— То добре. Дуже люблю м'ягеньку софу. "Се не Альва! Се зовсім інша, глибша душа", — думав Криса по дорозі.
— Берне-Джонсівське личко чистої сльози! — сказав півголосом кілька разів і стирав порохи зі стола і софи. — Ся мене зрозуміє, відчує!
Очікував нетерпеливо, врешті, почув стук у двері.
Ввійшла Ольга. Поміг їй скинути загортку, капелюх і повів в робітню.
— О, прошу, є софа. Сіла і розглядалася.
— У вас багато книжок.
— Так, се також мої приятелі. — Подав їй мініатюру. — А се моя жінка.
Ольга приглядалася, прижмурюючи очі і заключила:
— Гарну маєте жінку... Я вже стрічала такі лиця, її самої не виділа, але пригадую собі, що стрічала схожі. — По хвилі сказала: — До вас має хто, може, прийти?
— Ні, ніхто не прийде.
— Можна для всякої певності замкнути двері зісередини. Пощо має нам тут влазити який непокликаний філістер.
— Добре, — сказав Криса і пішов замкнути двері.
Вертаючи, взяв кілька книжок зі столика і поклав перед Ольгою.
— Може, прочитати вам що?
— Прошу.
Взяв збірник старих людових пісень чужих народів, листував довільно і вичитував, що попало.
Ольга слухала спокійно, лежачи боком на софі, голова в долонях.
По кількох піснях полапався Криса, що в них як би ненароком був один і той самий мотив: зведениця криється перед матір'ю зі своїм любовним гріхом. Вразило се його, і він перекинув нараз кільканадцять листків та відчитував норвезьку пісню під назвою "Жінка короля Ельфів".
Мальфред і ненька
— Кує зозуля—
Сіла в комнатці
— Кує під балконом.
А Мальфред сльози в гаю проливала,
Заводила в світлиці.
— Донечко люба, що ж то ся стало,
Що личко рум'яне та біле стало? —
— Яка ж то хмара над мною повисла,
Може, се крайка в поясі стисла. —
Таж людські дівчата пояс стискають,
А личка прецінь як рожі мають. —
— Мамо-голубко, зглянься на бога,
Вже я всьо скажу тобі, небого...
Криса затаїв досаду дивного припадку і відложив книжку. Розмова ліпилася штучно. Дівчина тривала в задумі.
— Вибачте, товаришу, що я так лягла. Софа успокоює мої нерви. Гарна софа. У мене нема...
Криса підніс овочі на дерев'яній різьбленій тарілці.
— Любите такі речі?
— Так, дуже люблю. Який гарний великий виноград. Я ще не виділа такого... Що се у вас за оружє в куті? Встав і подав їй рушничку.
— Не набита, прошу.
Взяла за люфку, держала оружє проти себе і важила в руках.
"Вона не має ніякого стрілецького змислу", — подумав Криса.
— Як була я в Альпах, то стріляли ми з одним товаришем росіянином з маузера. Люблю аузерівські пістолі.
Поклала рушничку на стіл і скубала грона. Потім встала.
— Позвольте мені, товаришу, ключа і покажіть, де у вас ідеся на поле.
Вийшла.
"Дивна дівчина", — подумав зі спокійним усміхом артист і впав на один здогад.
По хвилі вернула і лягла знов боком на софу.
— Маю хорий жолудок, — сказала сухо і панувала над дошкульним роздражненєм. Він вніс фляшку і дві чарки.
— Позвольте вина.
— Яке вино?
— Чорне, як смола, солодке, але трохи не пошкодить. Торкнулися.
— Добре, — сказала з вдоволенєм. — В Ніцці пила я французькі і рейнські вина. Дуже любила тамошнє вино. І се також приємне. Інших напитків не вживаю.
— З ким були ви в Ніцці?
— З тим товаришем росіянином, що згадувала перше..
— Мали ви вже тоді нареченого?
— Ні. Тоді зналася я лише з одним осьмаком, він сидить тепер в Росії в тюрмі. Засудили його на вісім літ... Се діялося перед кількома літами під час революційних розрухів. Я також, сиділа в тюрмі. Мій перший любчик був жид.
— Кілько тоді мали ви літ? Вимовила з дитинячим хистом:
— Щось п'ятнадцять, не цілих. Ще була дуже наївна...
— Кілько ж вам тепер, коли можна спитати?
— Не цілих двадцять, го-го-го! Вже стара, ги-ги-ги! Довго тремтів в ухах її діточий сміх.
— Прошу мені ще вина.
Пила другу чарку. Криса скінчив третю і наливав четверту.
Роз'яснилася і спитала:
— Може, вам заспівати?
— Прошу.
Зачала народну пісню, одну, другу, третю, — всі викорчені кепськими композиторами на акторські фальші.
Криса слідив дівчину, її личко мінилося. В очах і устах малювалася повага співучої пташини. Бліда і рожева краски перелітали по личку і наводили його уперто на тайний здогад.
Розмовляли допізна.
— То я хіба у вас заночую нині...
— Але ж, прошу, прецінь є де поміститися.
— Пішла би до мого приятеля, але вже пізно і далеко... Зрештою, ночувала вчора у нього. Дома знов скучно самій...
Постелив їй ліжко, сам ляг на софу.
(Продовження на наступній сторінці)