— Я жила лише тою мрією, що буду для тебе приятелькою, нічим більше — тим часом... Така вже моя судьба, що все так скоро мушу будитися до дійсності... Я тут все винна, але прецінь ніколи не мала навіть на думці подобатися тобі як женщина... Яким чином на се вийшло, не можу зрозуміти. Видно, я вже ніколи нікому ні на що ліпшого не придамся. Знаєш, коли я перший раз тебе пізнала, тоді, на зборах, то впала мені думка, що ти зовсім інший, ніж всі мужчини, видко се було з виразу твоїх очей і з чола, й я мала тебе за виїмкового чоловіка, тим часом сеї ночі прийшло мені на... ні, менше з тим...
— Ну, що ж? Скажи! Що я такий, як всі інші, правда?
— Не гнівайся, але, дійсно, така думка прийшла мені. Криса розсміявся.
— Се так лише зразу тобі здається! Побачиш, що чим ближче заживеш зі мною, тим інший буду від всіх мужчин, і тим менш будеш мене розуміти, аж вкінці здвигнеш тільки раменами і прийдеш до пересвідчення, що зовсім не знаєш мене!
Альва станула і спитала:
— Чи дійсно так мало би бути?
— Так все у мене бувало, і се знов моя судьба...
— Чому ж воно так?
Криса вдивився перед себе в темряву і говорив спокійно:
— Я розумію й відчуваю у людей кождий найлегший відрух на дні душі, і те розуміння дає мені змогу жити між ними, оскільки сього вимагає конечна комедія сірого дня, але ціле те людське життя довкола мене, суспільне, сімейне, товариське, все, що людське, чи зле воно, чи добре, — все для мене чуже, й я безвихідно чуюся самітний на кождім кроці, в кождій стрічі з всяким чоловіком, а виїмків за ціле своє житє можу вичислити дуже легко, бо лише кілька, і то з поодиноких хвиль, можу вичислити дуже легко, бо такі хвилі вбиваються добре в пам'ять. Я син природи і поневоленого народа, який мовчить і смутну думу думає, і тому лиш серед люду і серед природи не давить мене тягар самоти. Але й нелегко найдеш такого, що в душі народа і природи чув би свою душу. Мого народу і природу в рідній Україні мало хто розуміє і відчуває, і тому ми безнадійно смутні, і все довкола нас чуже. Я не можу уявити себе в зв'язі з якимсь гуртом, а навіть з одним чоловіком. Такого я не стрічав, і здається мені, що його зовсім нема на світі. Відси то виходить, що чим більше зживається хто зі мною поверховно, скажім "фізично", тим менше розуміє мене духовно, і чим простіше я виповідаю себе і стараюся, щоб мене розуміли, тим більше люди без світла любові до народу і природи блукають по манівцях і губляться в сітях перехресних стежок. Знаєш, я люблю людей, знаю їх слабості, гидкі і гарні прояви, вмію вирозуміти, оправдати, і се вистарчило би для мене як чоловіка. Стрічаю не раз в людях ніжні, діточі прикмети і вмію пригорнути, загріти щиро ті гарні дари. Люблю давати дітям забавки. Всі ми супроти смерті рівні. Тоді сам відновлююся на душі, і добрий вчинок дає мені осолоду, радість, забуття... Але ходить тут о другий бік моєї душі, ходить о поета. Буває часом, що і для мене чогось треба. Відради, глибокого зрозуміння, щирого слова — се прецінь ясне, природне. Блукаю тоді серед юрби і шукаю. Шукаю чоловіка... Ходжу, блукаю, аж тут назустріч іде давній приятель, або знайомий, з яким знався я здалека, але чував про його подвиги, заслуги, характер. Він ловить мене або я його, як новий світ, ведемося "з гонором" в шинок чи в каварню, вияви йдуть повинню з захватом аж до ранку, врешті, пересвідчуюся, що стодолу, яка так гарно цілу ніч горіла, я підпалив. Ну, нічого. Лишаю мого давнього приятеля, чи шановного знайомого на його власних силах і довідуюся ще раз, що він зробив знаменитий інтерес на волах, або дослужився вищого офіцерського степеня і мріє тепер про переклад "Dienstreglement"
"Статут".
Close на нашу мову. Робить навіть тобі предложенє: він дасть гроші, а ти зладь переклад. Вправді, у тебе мало часу і твоя праця, ну — так, безперечно, то-то, але се ганьба, що всі народи мають ту своїх мовах ту потрібну книжку, а ми ні!
Ліве око Криси було глибоке і спокійне, як темрява, праве звужувалося і миготіло, як вечірня зоря. Він говорив далі:
— Дар любові має ті самі дороги, що праця, талант, геній, але вертаю до основи... В моїй душі нема ані одної струни до особистої власності. Люблю мертві і живі постаті серед природи і людей в незалежній свободі, незв'язаній правом приватного властителя. Кожда річ має свою індивідуальну характеристику, і се цікавить мене, але ніколи не міг би я уявити собі якої-небудь людини як свою приватну власність. Кажу одверто і щиро, а ти застановися, оскільки я тут маю що-небудь спільного з загородою самців, до яких рівняєш мене.
Був лихий, роздражнений і подумав: "Там до чорта! Вона гадає, що я хочу мати з неї коханку!"
Душа артиста була вражена до глибини, і він став знов смутний в своїй безмежній тузі за іншим світом і кращою людиною.
"Так, так, для мене нема нікого на сім студенім світі", — подумав і сказав по хвилі:
— От тобі перший примір, як мене люди розуміють.
— Але ж ні, — перебила вона.
— Як же ні, тож посуджуєш мене о низьке самолюб'я й підозріваєш, що важу на твоє тіло!
— Але ж ні, зовсім ні!
— В такім разі чого ж махаєш зрезигновано рукою і чуєш жаль до мене, що я розчарував тебе і розвіяв твої мрії?
— Я тобі закинула, що ти розвіяв мої мрії? Ні-і, се життя розвіяло їх. І тут я лише винна... Зрештою, не вільно мені помилитися ані на хвилю?
Станула напроти нього, стиснула його руку, дивилася з-під брів в його очі і питала поважно:
— Не віль-но? Не ві-іль-но?
Махнула вдолину головою, бо капелюх зісунувся назад..
Того вечора вертав Криса розсіяний домів і не міг зібрати думок.
Ходив по своїй кімнаті і з гірким насміхом наслідував східну вимову:
— Ррг, ррг, ррг!..
— Здавалося, що крук літає і кряче над ним.
V
Чекав на неї коло парку. В кілька хвиль по означеній годині заздрів далеко крисатий капелюх, піднесене вгору бліде обличчя, очі губилися за склами так, що їх не було видко, її тонка, похилена вперед постать линула до нього таким виїмковим рухом, що він даром силувався знайти порівняне до нього.
Махнув вгору капелюхом, вона здалека як все бачила вже його і кивнула головою. Зближалася до нього, він дивився в її розсіяні риси зі змерзлим, квасковатим усміхом.
Була задихана, подала, як звичайно, ліву руку і стиснула нагло його пальці. В початках разило се його, тепер привик — і се було для нього цікаве.
— Як ся маєш? Може, спізнилася я!?
— Ні-і, зовсім ні.
— Але ти, може, довше вже чекав на мене?
— Так, але вийшов скорше.
— Ну, то добре, що не моя в тім вина. Опинилися коло своєї лавки.
— Може, не будемо сідати?
— Чому?
— Як ти змучений, то сідаймо, але деінде.
— Чому?
— Не люблю отих цвітів, — показала парасолькою на сині іриси, якими був свіжо засаджений великий круг довкола.
— Чому не любиш? Вони нагадують мені хижацькі, комахоїдні цвіти.
Ходили мовчки довго, врешті Альва зачала оповідати:
— В сусідстві там у нас є одна дівчина, що має падавку. Се страшна, огидна слабість... Такій людині кождий, що лише добра для неї бажає, повинен підсунути трутизну, аби навіть не знала, коли її смерть захопить. Правда?..
Криса здвигнув раменами. Був подражнений.
— Є багато родів епілепсії. Деякі даються стерпіти, а навіть вилічити. Але взагалі не розумію, відки чоловік може мати право троїти чи в інший спосіб убивати другого чоловіка?
— Не розумієш? Те право осягаєся лише через любов. Коли б ти полюбив якусь людину, а потім довідався, що вона невилічимо хора, то не старав би ся вкоротити її мук?
— Ні, ніколи таких тайн не брав би я на свою руку.
— А коли б така людина сама прохала тебе о се?
— І в такім разі не зваживбися на сей крок. Кождий чоловік повинен відповідати сам за себе.
— А коли б вона не мала відваги наложити на себе руку?
— Ти поставила в заложеню любов, отже, не розумію, чому людина з падавкою мала би стратити всю вартість життя і краси і чому в хвилях свідомості мала би знайти менше щастя, ніж в смерті?
Альва перескочила несподівано на зовсім іншу тему.
— Сеї ночі сперечалися ми обі з сестрою. Наш пес не давав спокою і кількома опадами будив нас. Привик спати з нами. Але більше любить зі мною. Таке біле сотворінє. Я люблю лише два єства: сестру і його. І сестра його любить. Вона зажурилася би на смерть, якби він вгинув. Він любить часом зайти і вкусити в руку нашу сусідку або роздерти на ній сукню. Що тоді гамору і вереску!
— Над чим же ви сперечалися? — перебив Криса.
— Ага, ми сперечалися над тим, чи може бути приязнь між мужчиною і женщиною? Я давала докази, що так, а сестра була тої думки, що приязнь між женщиною і мужчиною цілком немислима.
— Скажи сестрі, що примірів такої приязні найбільше на світі. Кожде сопружество.
— Е, ні! Сопружество — се ж прецінь не приязнь, се радше любов.
— От бачиш! А я додам ще ненависть, чого ж більше хочете? В приязні і любові треба передовсім зжитися.
— Суперечка з сестрою настала з приводу штуки Гауптмана "Перед сходом сонця", на якій були ми вчора. Але мені ходить о се, чи взагалі між мужчиною і женщиною може бути сама чиста приязнь без ніяких побічних зглядів.
(Продовження на наступній сторінці)