— Можливо, й се у виїмкових людей, але, беручи справу природно, годі уявити собі цвіт, який ріс би літаючи в воздусі, без коріння в землі.
— Сеї ночі відновився мені знов той спомин з гір, я вже оповідала тобі.
— І що ж?
— Уперед була би я пішла з тобою.
— А тепер боялася б!
— Ні, зовсім не те, але надумувала би ся, чи піти, чи ні... А се просто з тої причини, що я стратила віру в себе, в свою силу, взагалі, у все. Давнійше могла я доконати всяку постанову, а тепер навіть не укладаю ніяких планів, бо все чорти беруть... Страшенне з мене ледащо.
— Цікавий я, що то з нами буде за десять літ? — сказав він задумчиво.
Сходили в круту, темну і дику алею.
— Що б ти робив, як би так вискочили тут на нас розбишаки?
Криса вложив руку в кишеню, обіймив долонею малий пістоль, потиснув збоку пружину так, що люфка
Дівка.
Close відскочила на завісці і викинула патрон, потім виняв се дрібне оружє і показав дівчині.
Приглядалася і сказала:
— Мушу конечно справити собі револьвер.
— Нащо тобі?
— Так. Люблю всякі трутини, револьвери, кинжали і такі інші гарні речі. Се часом може придатися...
Сіли на лавку на скруті.
Западав вечір. Між деревами перелетіла сова, і шибали лилики, горою гомоніли прохожі.
Альва рисувала без плану парасолькою на піску. Криса похилився і думав. Згоді притулився боком до дівчини, потім обняв її стан, потім пригорнув і зачав цілувати. Була холодна, як вечір довкола. Похилилася, підперла голову рукою, сиділа непорушно, на віях нависла сльоза і впала на руку Криси. Потім друга, третя. Не боронив їй плакати, лише вглубився в тишину смутку.
— Ох, ти повинен обминати мене, я порохно, труп, — сказала гробовим шепотом.
Не знав, що діється з нею. "Може, вона має чахотку? — спитав себе в душі. — На всякий спосіб, чого ж криється переді мною!?"
Пригорнув її всею силою і вцілувався в уста довго, як в затроєну чарку.
Виходили з алеї вгору, вона опала на його рам'я, ішла нога за ногою і питала щохвилі:
— Не гніваєшся на мене? Вибачаєш мені? Я безумна. Не гордиш мною?
— За що? — спитав здивований.
— За мій глупий, бабський плач.
Глянув на її блідо-синяву маску з замерзлим усміхом.
Перед виходом на берег пригорнув її, аж підіймив з землі, й вцілувався в уста, в безконечність, як в цвіт забуття.
На горі Альва отямилася і була спокійна і лагідна.
Коли переходили вулицю, Криса спитав її:
— Ти не таїш нічого передо мною?
Глянула на нього здивована і заперечила головою.
— Ні-і, рішучо ні! Чому питаєш?
— Вір мені, клянуся на всьо найдорожче, що хоч би ти була калікою, не мала руки чи ноги, мала сухоти чи яку іншу хибу, я ніколи не міг би забути тебе, ніколи не міг би тебе покинути. Я бажаю твоєї дружньої душі, для мене твоя душа дорога.
— Мені органічно нічого не хибує, я цілком здорова.
— Що ж тобі властиво долягає, що ти часто робиш вражене, як би крилася з чим, як би терпіла щось таємного?
— Чи справді я так негарно виглядаю? Се, може, лиш так здається. Можливо, що деякий спомин лишив на мені такий недобрий слід... Раз скривдив мене один... Властиво, годі назвати се кривдою... Я мала тоді ледве тринадцять, чотирнадцять літ... не більше. Він був трохи старший... Ми бавилися самі і тоді... Але се прецінь дрібниця, до якої годі прив'язувати яку-небудь вагу. Я давно вже забула про се, лиш часом нагадується мені та прикра хвиля...
Криса підвів Альву, як звичайно, під браму і вертав сам.
Переходив через площу, засаджену каштанами, й сів спочити на лавці.
"Нема в тім нічого надзвичайного, а прецінь воно дивне".
Лагідні тіні, легке, чисте повітря і вражене нинішнього вечора вколисували його душу.
Вернув домів, засвітив і думав про Альву.
Тепер стояла вона перед ним ніжна, лагідна і добра, як душа кращої людини, що втікає від всякого бруду і годна захопити в себе ясні, творчі промені. І сердечно стало йому жаль тої гарної постаті, що так пропадає серед сірої буденщини та бюрової праці. Жалував її, як власну дитину, як би вона була його дочкою. Розумів початки історії, але як же тут вилічити її? Альва згадувала, що бере довшу відпустку й поїде з сестрою. Може, се порятує її здоров'я...
VI
В тім часі пізнався Криса з одною студенткою. На око була се дрібна, непоказна людина. В його уяві лишилися темні, прижмурені очі спідліб'я. Позичала від нього книжки і раз, коли підводив її домів, зайшов дрібний випадок. В хвилі, коли станули під брамою, Ольга зачепила груддю його рам'я. Не знав, чи сталося се нехотячи, чи нарочно, але звернув увагу на жіночу зрілість в тій молодій дівчині.
Умовився з нею і вийшли на прохід за місто. Сим разом розчарувався Криса понад всяку сподіванку. Ольга виглядала майже непристойно. Ампірова чорна суконка обтискала її тіло, з-під станика виходили голубі, широкі рукави по лікті, глибоко відкрита шия, волосє причесане на уха, солом'яний капелюх з широчезним дном. Бічні лінії капелюха разили віддаленєм від силуети голови.
Звичайно видав її Криса в киптарі і в тім строю лінія її пригорбленої, похиленої спини вказувала будову простого, людового типу, до якого звикло око, — тепер плечі у неї були ширші від бедер, як у всіх розвідок, груди неприродно великі, обтисла суконка показувала її незгарний низький ріст, довгі руки і худі пальці. В додатку ті дві противні краски: чорна суконка, а з-під неї голубі рукави блузки! Суконка вишивана на груді, шиї і сподом жовтими взірцями.
Ольга спала по обіді і через те її очі звузилися ще більше, уста мали кровопийний вираз.
Криса був збентежений сею несподіванкою, путався, оповідаючи свою буденну мрію, але згодом освідомив собі, що ходить йому передовсім о пізнанє укритих глибин людської душі, признавав в душі, що се бідна дівчина і тут належить брати під увагу її житє і думки, а не тіло і сукню.
Під час розмови Ольга ні разу не глянула на Крису, лише дивилася перед себе. Він звертав часто увагу на її прижмурені очі і на хрипкий, дитинячий сміх, коли вона розхилювала уста і підіймала голову вгору, як співучий птах.
Зайшли в грабовий лісок і сіли край стежки на березі, що опадав низом в прогалину.
— Ви любите ліс? — спитав Криса.
— Так, цілими днями і ночами сиділа би в лісі, коби лише комарів не було. — Тут убила на руці комара і потерла пальцями по червонім знаку. — Я не раз мріла про хатку серед лісу... Носила би щодень багато диких цвітів, галузок всякого дерева, збирала би всяке зілє, ягоди, гриби... У нас великі гарні ліси. Люблю сидіти і думати в лісі перед заходом. Там десь-не-десь обізветься пташка, довкола тихо, а верхом лісу такий дивний гудок, іде... Тоді так мені жалко і добре, така туга обіймає... Людей не люблю, вони далися мені взнаки.
— Ви що студіюєте?
— Природничі науки. Найбільше люблю природу... Маю братчика в IV гімназіяльній, він також любить природу. Даю йому всякі книжки, запізнала його з половими питаннями, розуміється, в головних нарисах, бо він ще дітвак, і виховую на свій лад. З нього будуть люди... Маю сестричку, але їй ледве десять літ... Вліті сплю в садку, в пасіці. У нас гарний вишневий садок... Вона прибігне все в місячну ніч, притулиться легенько, аби мене не збудити, і так дрожить, ги-ги-ги! Питаюся, чому ти, Наталко, не спиш? "Ох, Олечко, диви, яка гарна ніч! Чому мені так жалко?" — І плаче-плаче.
— Даруйте, що спитаю, — ви маєте, може, нареченого?
— Так.
— Я знаю його?
— Ні, ви не можете його знати; се ще дуже молодий хлопець. Його вигнали зі всіх гімназій. Дав професорові в лице. Він тепер в Німеччині, я за кілька місяців їду до нього.
Крисі пересунувся смуток через душу. Розмова затихла.
Лежали на боках, недалеко від себе і дивилися вдолину, що опадала за їх ногами лагідно в прогалину.
В корчиках дався чути шелест. Криса глянув і показав рукою в той бік:
— Видите її?
— Що?
— Вивірку онде?
Дівчина прижмурювала очі і заглядала.
— О, сидить на пеньку і дивиться на нас.
— Ні, не виджу, я короткозора. По хвилі підіймилася.
— Йой, як мене комарі скусали!
Криса дивився на червоні цятки на її раменах.
— Маю дуже ніжне тіло, але тепер навіть не замітила, коли ті злодії так мене потяли.
— Сонце западає, і вони зачинають гуляти.
— Але ж пече! — сказала з осміхом і потирала пальцями попід рукави.
Криса вказував пальцем по її гладкім рамені.
— Дійсно, погано вас пожалили! О, тут, і тут... о... Найліпше вийдім звідси на вільну просторонь.
— Так ведіть, бо я тут перший раз і не знаю, куди рушитися.
Вийшли з ліска на розлогий краєвид, де було видко цегольняні будинки та хати між садами. Було тут просторо й ясніше.
Сіли на береговині над великим яром і поспиралися на траві.
— Я сеї сторони зовсім не знаю. Знаю лиш околицю по тім боці міста. Тамтої неділі їздила туди ровером з моїм приятелем. Пристрасно люблю ровер, але він шкодить мені. Роздражнює і потім маю заворот голови. Давно розбивалася на ровері! Аж раз дістала запалене нервів і відтоді мусила перестати... Се так невисказано приємно летіти далеко, в безкрай, а вітер лише шах, шах, шах, попри тебе!
Криса подав папіросницю.
(Продовження на наступній сторінці)