За вікном, щільно притулившися одна до одної верхів'ями, спали обласкані сонцем гори. Легкосиній серпанок обволікав далекі силуети шпилів, з яких один завінчав себе білохмарою чалмою. Малий двір, звужений гірськими спадами, був зовсім порожній, хоч у цей час біля головних дверей завжди стояв натовп одвідувачів.
— Мабуть, Ніна зайшла вже в будинок,—прошепотів Коля.
— Сестро, сестро!—закричав він, остаточно виснажившись після цього зусилля. Ніхто не одкликався. Тоді він пішов далі по коридорі, так само спираючися на стіну, немов би вона була жива істота.
У чергову кімнату двері були відчинені. Коля спинився, щоб набрати сили йти далі.
— Де Ніна?—прошепотів Коля.
Не розібравши запитання, сестра обернулася.
— Чого ви тут? Що з вами?
— Де Ніна?—повторив Коля.
— Яка Ніна?
Але він не відповів. Легені сп'яніли од гострих пахощів етеру та спирту, перед ним раптом проплила біла шафа, кругле обличчя годинника,—він намагався втриматися за блискучий нікельовий ящик, але впав на підлогу разом із ним. Сестра не розгубилася, вона встигла присісти й підхопити на свої коліна вогку голову хорого.
На дзвінок сестри прибігло дві дебелих коротконогих санітарки. Вони поклали зомлілого на полотняні носилки, а сама сестра, леве стримуючи злість, пішла поперед них до палати.
— Яку Ніну питав він?—крикнула вона на Ґудзя, що сумно дивився на неї із своєю недоречною посмішкою.
— А що трапилося з ним?—спитав прокурор, що намагався свою зляканість прикрити байдужістю.
— Ніна—його жінка... він, ото, розказував вам про неї,—похмуро відповів Ґудзь.
— Ах, так, справді... Я й забула, що її звуть Ніна... Але чому він вбив собі в голову шукати її?
Але в цей час до палати внесли хорого, і сестра заметушилася біля нього. Цієї хвилини Коля-вчитель був дуже похожий на мертвого: тіло його ще більше натяглося, а груди зовсім не підіймалися од дихання, бо він і досі був непритомний.
— Погані наші справи,—сказала сестра, що давно звикла половину чужого нещастя брати на себе. Нарешті, хорий розплющив очі.—Тоді сестра, боючися своїм виглядом ще більше розтривожити його, вийшла з палати.
Ґуздь не спускав очей з прокурора, що ладен був втекти із палати.
— Що ж ти зробив, іроде?—Здавалося, що це зовсім не Ґудзів голос, до того він був несподіваний і страшний. Ґудзь повільно ступаючи, підійшов до прокурорового ліжка.
— Чого ж ти мовчиш?—його руки цупко схопили за плечі прокурора., якому раптом стало холодно од чужого дотику..
— Я... пожартував,—затремтівши, промовив він, але коли Ґудзеві пальці ще дужче вп'ялися в плече, він щосили крикнув пронизливим скрипучим голосом:
— Не займай! Кричатиму!
— Не хочеться рук поганити об таку твар!..—Ґудзь гидливо одірвав свої руки і заходив по кімнаті. Почувши плач, він спинився ще раз біля прокурорового ліжка.
— Приставляється,—крізь зуби промовив він. Йому ще щось хотілося сказати, але в цей час у Колі-вчителя знов, пішла горлом кров.
— Відкіля воно в нього й береться, здивовано сказав він, притиснувши ґудзик дзвінка до сестри.
Двічі на тиждень хорих одвідував професор. І всі сестри і лікарі його боялися: із самого ранку в палатах метушилися санітарки або, як їх тут звали, няні,—вони витирали вікна, двері, дбайливо прибирали столики хорих, бажаючи, щоб цей день щасливо минув для них. Паркет ставав слизький, як лід,—до обходу ніхто з хорих не вставав, щоб плямами од своїх ніг не накликати гніву на персонал.
У той четвер, коли минуло рівно чотири місяці, як Колю привезли сюди, прокурор найбільше хвилювався.
— Ти нічого не скажеш про мене йому?—допитувався він.—Я жартував. Коли б я знав, що так станеться...
— Хіба я дитина чи що, що буду скаржитися,—відповідав Коля.
Стукнули суміжні двері, по коридорі почулися чиїсь рівні чіткі кроки, які дуже виділялися серед інших.
— Професор,—прошепотів Гудзь, який чомусь не менше його боявся, ніж весь персонал.
Ще входивши в палату, професор приємно посміхнувся. Як і завжди він був чисто виголений, в міру надушений І привітний. В нього було багато удаваної молодості, що все таки видавалася чудною, коли хто вперше бачив його дивно біле волосся. Йому б личило мати довгу бороду, так само сиву, що й голова, і важкі пухнаті брови, але він не любив нічого що б нагадувало про старість. З хорими професор поводився дуже ввічливо й чемно, часом навіть весело, але не такий він був із сестрами, що майже всі вони його ненавиділи.
Професор сів біля Ґудзя. Збоку можна було подумати, що до хорого прийшов якийсь веселий товариш, бо він почав свою розмову з анекдоти, потім перевівши балачку свою на врожай... і таким способом між жартами він став робити своє діло.
— Навіщо послали вас сюди?—говорив професор до Ґудзя.—Вам би косою махати... Поверніться, будь ласка!., не дихайте.—Часом він звертався до ординатора або сестри, І тоді тільки посмішка зникала з його привітного обличчя.
З прокурором професор засперечався про якусь судову історію.
— Та ви всі тут здорові,—весело промовив він, підійшовши до Колі.—Ну, як справи? поправляємося?
— Де там?—теж намагаючися посміхнутися, відповів Коля.
— Ну, от—незадоволено поморщився професор.— В нього такий чудесний вигляд, а він іде й незадоволений... Нерви, мабуть, трохи балуються... Ну, а тепер давайте не балакати,—він притулив вухо до грудей дорого.
Ординатор прикусив губу, коли професор, дивлячися на нього, немов жартуючи, заплющив очі. До тієї гримаси, що давно вже ввійшла в звичку професора, і досі не могла звикнути сестра,—щоб непомітно краєм хустки витерти очі, вона одвернулася до вікна.
— Як мої справи, професоре?—передчуваючи щось недобре, спитав Коля.
— Чудесно!.. Ви дивно поправилися тут... Ми навіть деякі процедури вам одміняємо... От, з нервами біда!... Вас, мабуть, турбують сусіди?
— Не вони мене, а я їх. Як-не-як, а я важко хворий...
— Уже й важко...
— Та я ж і ходити не можу...
— А вам бігати захотілося?.. Вам треба спокою, голубе! . Чи є у нас там окрема вільна палата?—звернувся професор до сестри.
— Є,—відповіла сестра. І на цей раз вона дивилася у вікно, ніби не хотіла зовсім розмовляти із професором. На щастя, професор більше нічого не питав у неї.
— Так от! Треба перевести туди нашого любого педагога.
Також із посмішкою він покинув кімнату. Після нього зосталися приємні пахощі, що нагадили Колі весну. Але як тільки зачинилися двері, професорове обличчя враз змінилося: сивуваті брови похмурилися, губи стиснися, він, розділяючи кожний склад, сказів сестрі:
— Коли ви навчитеся триматися, як слід?
Почуваючи свою вину, жінка почервоніла. В неї не знайшлося жадного слова на відповідь.
— В ізолятор його!
Зніяковіла сестра не розчула його слів, тому ординатор теж по складах, як і професор, промовив.
— В палату № 17.
Про це приміщення склалися справжні легенди. Це була камера смертників, бо, дійсно, там доживали останні дні засуджені хоробою до смерті люди, .-ніхто з хорих не знав, де саме міститься ця палата, цифри, які могли б її викрити, давно вже були зафарбовані.
Після обіду, коли хорі мали спати, за Колею прийшли санітарки. Сестра, перемігши себе, намагалася; бути веселою.
— Там вас ніхто не турбуватиме,.—промовила вона, коли його брали з ліжка.
— Я все розумію, сестро,—байдуже відповів Коля.
З ним похмуро попрощався Ґудзь, а прокурор, якому цей перевід до іншої палати здавався якоюсь цікавою й страшною містерією, не здолав нічого сказати,—він не хотів вірити, що Колю несуть у палату смертників..
— Я давно цього чекав,—сказав він Ґудзеві, коли за санітарками зачинилися двері.—Це все робота сестри.
— Дурень,—тільки й знайшовся це відповісти Ґудзь, у якого не було охоти розмовляти.
Якась думка примусила прокурора одчинити двері. Побачивши, що санітарки завернули в лівий коридор, він навшпиньках побіг за ними. Сестра, мабуть, пішла вперед, бо її не було з Колею. Непереможна цікавість потягла за носилками прокурора. Довелося ще раз звернути праворуч, щоб не загубити санітарок. Нарешті, він сховався в ніші біля пожежного ґранту, щоб його не побачили санітарки, які одчинили невисокі двері. Почувся гугіт— хорого понесли вузькими залізними східцями, що вели до короткого низького коридору, в стіні якого було тільки двоє дверей,—в одні з них внесли Колю.
Прокурор підійшов до кімнат, намагаючися роздивитися число. Але його зовсім не було.
— Як тут гарно,—почув він Колин голос.
— А ви думали, що вас переведуть у тюрму?—відповіла сестра.
— Я навіть став себе краще тут почувати... Обережно ступаючи, щоб не гриміти ногами по східцях, прокурор пішов назад.
— Куди ти ходив?—спитав його Ґудзь.
— Дивився куди нашого баламалу понесли...
— Звісно куди.
— Зовсім не звісно! Це не сімнадцята палата, там ніякої цифри немає.
— Зафарбували, того й немає. А ти хочеш і там його мучити,—спокійно вмерти не даси чоловікові.
— Він зараз добре себе почуває, йому до смерті далеко,—відповів прокурор.
(Продовження на наступній сторінці)