«Вовчі байраки» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Вовчі байраки»

A- A+ A A1 A2 A3

Чи далеко-недавно, чи близько-давно ходив вітер?

Проходив він за містом, у проваллях, підіймав на синіх крилах сміття, що розкидалося по полі, за Вовчими Байраками.

Вночі, в свята, і тут і далі десь лазили промені прожектору, сковзалися, розбивалися туманними кружальцями.

Довго, довго шуміли дерева з північних лісів; довго, довго сміялися кам'яні мури, та все луна йшла по проваллях привидом.

Сиротливо бився вітер, в тривозі бився, граючись на згуках трамваїв, залазив спати в кручі і тихо дрімав.

Виходили люди в день на смітники, рилися брудними руками, знаходили смердючі ганчірки, раділи; а потім розходилися по місту; потім розходилися по норах.

Був-жив Сизон, ходив у місто, кожного ранку простягав він руку, дивився в очі вітру... Другої руки не було в нього — потяг одрізав.

І стояв він на розі та все повторював:

— Дайте, Христа ради...

Пани проходили, дивились у синій, закутаний фабричним димом, простір, потім повертали свої очі осторонь... І все щось балакали тихо, як у бурю потайні собаки.

Сизон не хотів іти в богадільню, бо він любив хвору жінку — Веклу; а синів Веклиних — своїх не любив, бо вони одбивали хліб у нього й дратували...

І часто-часто він, старий ганявся за ними по полі, по дикому, що за Вовчими Байраками, а ще за ними бігав вітер.

Старшого сина, Ваньку Бистрого, боявся Сизон, бо йому було 16 років; а як нагонив меншого, Борку, бив костуром, хрипів:

— Батько я тобі, батько!

Борка кусав йому руку, втікав, кидав грудки на Сизона.

— И-и, шпана! — І показував язика...

За проваллями була річка, вливало сонце в її воду срібло і золотило ним хвилі... Здалеку не видно нафти на річці, а близько нафта плаває і смердить од падла, що скидали на березі...

От, у тій річці купалися Ванька Бистрий та Борка...

А колись ще Борка втік із дитбуда, бо він там бив виховательку руками в живіт, коли та його вдарила за те, що він кричав хлопцям, ніби вона цілувала студента, а потім ще за те, що студент ще щось робив...

Його прогнали, а він утік до Векли і брата.

Іноді брати крали в батька гроші і потім на ті-ж гроші купували цигарок, курили.

Векла не ходила в місто, вона з ранку до вечора рилася в смітті: вибирала відтіля ганчірки і шила з них одяг.

А то так: збирала картоплю на тім-же полі, біля Вовчих Байраків, варила і їла.

І вніч і вдень тяглися підводи з міста, звозили на поле, у кучі сміття. А дядьки, що сиділи на возах, кивали на провалля:

— Ракли!

В теплу ніч, коли нічого було їсти, співали Борка з Ванькою в садку, а то стріляли по кишенях.

Була ще в них сестра, та вона зараз, мабуть, у місті є. Бачив раз її Ванька. Це в тім садку, де стояв мертвий монумент із сліпими очима. Так от, там сходилися дівчата співали...

Співали. .

А як рясне дерево зовсім розпливалося в сутіні, тоді дівчата розходилися по темних кущах, поміж тополями високими.

А як коли так: танцюють біля дзиґлика важкі перса, співає хрипла гармошка.

Високі тополі ламали свої ніжні гілки, ніби жінки руки з одчаю.

Ванька пам'ятає, як хтось кричав на сестру:

— Брось, Манька, з кумом хохориться... Свій брат.

І взнав Ванька сестру і сказав Веклі:

— Е, Манька не дурна... Вона гарно живе... А мати Векла його не слухала:

— Ти-б може пастухом де-небудь?

— Це-ж не село...

— Ну так у приют... Син сердився й сміявся.

— Ми землянки не покинемо... Фраєра одпровадь свого в богадєльню...

—Він-же-ж тобі батько...

— А...

В той час Борка заспівував:

— Ех, доля, моя доля, доля горькая моя...

У Векли тоді текли з очей сльози.

В проваллях ще, над крутим схилом, стояла будка.. Дрімає там вартовий, як прокинеться, придивляється очима униз, де за стінами з грудок ховалися нори.

І одвертався сонний вартовий, коли знімали ті люди—не люди, свої ганчірки.

Вонь заглядала в нори, бродили тіні хмар, заходили в Байраки...

І ще недалеко од Сизона, трохи з боку жив Іван Химчук, старий, він був, як минулий час, розбитий як руїна. Лазив Іван, шукав дохлих мишей, затикав їх за пазуху...

Він божевільний...

Був голод, і ходили в далекому селі таємниці. І він ходив, важко повертались очі під білими бровами.

А любив Іван, той Химчук, Веклу, кричав, як дитина, коли бачив її... Хлопців не любив, як і Сизон, бо вони всували йому жару в кишені... і одежа тоді горіла, смердів дим.. Бува—дивиться, дивиться Іван, а потім почне качатися по землі, кличе Веклу, аж поки вона йому не загасить вогню.

Б'ється об землю Іван, хитається, цілує та їсть землю, ніби клянеться.

— Ич, юродивий, бог за чуба візьме на небо,— регочеться Ванька Бистрий.

А дим із димарів, що в місто йде високо, високо, під шуми пропелера, б'ється об хмари.

Веселий ішов Ванька з міста: баба йому дала сорочку й нагодувала борщем. — І, жлукто старе! Ги!

Знав він, що Сизон та Борка біля Векли, бо вона хвора... йому байдуже.

Ходить по землі довгий день, гойдається як колиска, й сміхом перекидається. Байраки задумалися, бо гуси летять стрілками на південь.

Тільки по садку, вночі, хтось ходив, хтось сміявся, чіпав гілки, одкидав їх осторонь, аж листя падало.

А цупкий бур'ян шумів, його гладив рукою старечою вітер, ніби мати дитину...

Ванька спустився по кручі—ввійшов у землянку: почув, як стогне Векла, почув, як плаче Сизон, а Борка стоїть у кутку, мовчить.

Став і Ванька за порогом, похмуро глянув на товсте хворе тіло Векли, на пухлі ноги. І жалко йому стало землянки...

Злякався він мерця, бо знав, що вмре мати.

І згадав Ванька, що за землянками, на краю провалля, було нове глинище, де ще брали глину в місто.

Звернувся він до Сизона, сердитий ніби осінній вітер:

— Слухай, перенесемо Веклу в те глинище, бо вмре вона—-і він показав рукою на край кручі.

Не повірив Сизон, затрусив сивою бородою.

— Нехай вмирає тут...

— Не хочу, не хо-о-чу!—Ванька схватився рукою за ніж; а ножа в Сизона не було в руці, він злякався і понесли вони хвору Веклу. Важка вона була, але донесли. Холодно зробилося на душі в Сизона, наче льод біля серця, коли залишили його самого хлопці, бо вони пішли в землянку.

Залітав пісок на товсте тіло Векли, ховався її стогін під нерівно заструганою стелею.

Прийшов іще Іван Химчук, сів, вдивлявся важкими очима на Веклу, хитав головою.

Іван божевільний.

В місті тоді багато ходило, багато сміялося, а од трамваїв сипались іскри і була ніч. І не знав ніхто в місті, як умирає стара Векла, як стогне, хитаючи головою, Іван той Химчук, як плаче Сизон.

Ніхто не знав:

Чи далеко-не далеко, чи близько-давно ходив вітер.

І вмерла Векла.

Грудка важка одвалилася од стелі й розбилася, тільки жовта пилюга полетіла.

Хватав уже холодні ноги Химчук, він бормотів під ніс; обняв його рукою Сизон, спитався, ніби забуваючися:

— Хто ти? Відкіля?

Не знав Іван, може нори знали.

Сизон заходив думками у сон недосяжний і світлий, як сонце; вдивлявся він туди далеко, як у недосяжну глибину моря, бачив на хвилях себе.

Розбивалися хвилі.

Хотів перепливти життя він, а воно сміялося, переганяло його, становилося на очі. Стискували думи голову. Хвилювалися думки, як під бурю ліс:

... Шуміли, шуміли.

З міста котився дзвін м'яким шелестом. Кидалися з розгону голоси за Вовчі Байраки.

То дзвоне годинник на башті.

Раз...з...з, два... ще третій раз гукнув голос з дзвіниці, потім прикусив язика й од болю тихо, розриваючи повітря, пропищав:

— зь—зь.

А це там, на сході, жив колись рибалка Сизон.

Випливав човном на річку, грався бризками.

І нічого жилося... Не стало панів... Щось велике йшло, як буря... Ух, шуміла тоді кров у старого... А потім, потім... Він не пям'ятає... Собак їли, мололи курай, макуха була щастям... І був у нього син, менший за Борку, гарний, такий слухняний і вмер, об’ївся кори... . Важкі спогади, як очі Іванови.

І жив ще в тім селі один чоловік... він мав хліб і не продавав... Йшов раз увечері по вулиці Сизон. Покрівлі зробилися голими, самі лати сторчали, бо скотина поїла солому, а потім люди поїли скотину.

А самі худіли зі дня на день, очі поввалювалися і глибина в них була. Знає Сизон, які зморшки вивів на обличчях у людей голод, знає Сизон якими взорами поткалися минулі багатства ланів. Спочатку зійшла озимина і маленькою од жорсткого вітру зів'яла. Так, тепер згадав Сизон: то був голод... Той страшний голод, той, що поїсть усе й знову прийде їсти, бо голодний голод.

А потім він пішов туди, де хліб родить. А на якійсь станції, такій маленькій, де тільки сарай та вокзал, сердитий потяг забрав у нього руку.

Він тоді був у лікарні.

А гарно, як гарно там було... Чисто, краще, ніж удома, але недовго тримали його там... Випустили його.

З Веклою, з Манькою та хлопцями рушив Сизон далі... Прохали хліба по селах, а люди дивилися на втікачів й хмуро кивали головами, і лаяли й давали.

А вони все йшли далі, далі... Дійшли до великого міста і там уже загубилася Манька.

... Ех, ти, серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки! повів по глинищі мутними очима Сизон.

— Манько, донько, прийди до матері, немає вже Векли...

(Продовження на наступній сторінці)