Зникали темні фарби на стінах,—вони обділялися назустріч дню і на них можна було вже розібрати крихти погано розмішаною вапна. По морю сонно розлило золоті озера, в яких купався чистий білий пароплав. Над узбережжям скиглили мартини, а з пристані, як акомпанімент до них, чулося неприємне скрипіння ланцюга. По рінні зашелестіли чиїсь ранні кроки, а в гірськім санаторії спокійно задзвонив церковний дзвін. Так починався день. Ґудзь спав, широко розтуливши рота і ще більше посміхаючись уві сні. Обличчя Колі-вчителя скупо порожевіло на щоках, а простирадло раз-у-раз здригалася від частого дихання. Його довге тіло сіпалося під ковдрою, часом він схлипував, як дитина,—і од того прокуророві був сором, він удавав, що спить. Раптом Колині губи здригнулися— він закашлявся. Тоді повіки підвелися, а з-під них виглянули запалі, блискучі, але зовсім не сонні очі. Коля встав, хотів нахилитися, але густа, як олійна фарба, кров упала на простирадло раніше, ніж він це встиг зробити.
Маючи здібність завжди з'являтися вчасно, цієї хвилини в палату ввійшла сестра. Вливши в рот хорому кальцію, вона стурбовано повернулася до своєї кімнати. їЇ ніколи не приваблювало втручання в особисте життя хорих. Але вперше цього ранку вона зрадила свою давню звичку. Вперше ця маленька повна жінка стисла сердито губи і з серцем розбила шклянку, що стояла на столі.
— Гидота—прошепотіла, вона.
А потім, походивши деякий час по кімнаті, сестра взяла ручку і написала на клаптикові паперу.
"Хворий дуже турбується, що немає листів. Це йому шкодить. Здоров'я його, мабуть, не покращає. Чергова сестра". Вона дістала історію хороби, щоб знайти в ній адресу, але перед тим, як кидати папір у конверту, ще раз переписала листа, викинувши останню фразу.
В Гудзя часто бував той настрій, коли бажання повернутися додому стає непереможне. Тоді він згадував з досадою ті домашні розпорядження, які забув сказати жінці.
В останній час його мучила коса, яку він сховав на горищі, нікому не сказавши про неї.
— Зараз же косовиця,—виправдувався він.—А без доброї коси косити однаково, що плоскінь вибирати.
Він підходив до вікна і нудно оглядав обридлий краєвид.
— Хіба це земля? Як тут те дерево росте на камені. У нас ліси, так ліси! Та й хліба добрі.—І він повторював найулюбленішу свою фразу:—Поїду, мабуть, відціля. Нудно тут умирати. Після жнив приїду додому, а там і вмру. Мій батько й дід—восени вмирали, робочому чоловікові під гарячий час не полагається вмирати.
— А я, напевно, до осені не дотягну,—промовив Коля.
— Так ти ж учитель, у вас взимку гарячка, а зараз же школярі до школи не ходять... Ото ж, ти скоро й умреш.... Природа, брат, мудра штука.
— Завели панахиду!—сердито кинув прокурор. Смерть його лякає: він боїться розмов про неї, несподівано в нього починається жар. Раз він серед ночі, придушений кошмаром, і наляканий розмовами про смерть, почав кричати.
— А ти боїшся смерті? Нічого, помреш і ти,—заспокоював Ґудзь, що після нічної сцени остаточно зненавидів прокурора.—Хто сюди попадає, тому до кладовища недалеко. Ну, коли ти такий боягуз, то тобі одстрочка на рік.
— Може, він і видужає, багато хто вийшов здоровим відціля,—тихо сказав Коля, якому не подобався Гудзів тон.
— Ну, як і видужає, то на біса він кому здався.
— Дурень,—зневажливо зморщився прокурор.
— Дурень мій шурин, а ти в нього ума позичав. Прокурор нічого не відповів, вважаючи, мабуть, що йому не годиться так розмовляти із селянином. Але згадка про батьківщину навіяла на Ґудзя так багато думок, що він зовсім забув свій намір:—вилаяти як слід прокурора. Йому згадалася чиста невелика лікарня, в якій він лежав, поки одвезли його до Криму.
— Точнісінько і там така сама палата,—подумав Ґудзь. Він з любов'ю оглянув голі стіни, які досі ненавидів.
Не маючи сили стримати бажання поділитися радістю, він сів на ліжко до Колі, що не вставав уже четвертий день.
— Скучаємо ми тут з тобою. Отаке саме зо мною було, коли сидів у тюрмі перед розстрілом. В мене теж діти вдома, тільки не одне, як у тебе, а цілих четверо,— в нас, брат, по-мужицькому... Я ж чув, як ти оповідав сестрі... і мені зараз згадався той час, коли я парубкував. Я тоді в економії служив. Раз увечері, зоравши клин зарання, ми верталися з погоничем з поля. Коли дивлюся— дівчина назустріч... Як побачив її, так і подумав, що кращої жінки не знайти собі. Спинив її. "Куди ти йдеш?"— питаю. "На хуторі"—каже. Я глянув їй в очі, та як опережу батогом, а вона аж заплакала. "Завіщо,—каже,—ти б’єшся.
— Похоже на тебе,—перервав Ґудзеве оповідання прокурор.
— Атож на кого? Я, брат, з радості вдарив,—так її в грудях багато було, що й тебе б тоді вдарив....
— Спасибі,—подякував прокурор,—проте, їй твоїй жінці, мабуть, не нудно без тебе. А зараз там у вас од сонця й повітря сп'яніти можна...
— Моя жінка й від горілки не п'яніє,—посміхнувшися відповів Ґудзь.
— Сп'яніє,—переконано продовжував прокурор. Йому дуже до вподоби такі балачки, він навіть прихильно дивиться на свою жертву, а обличчя набирає якогось захопленого, ледве не надхненного виразу. Очі йому спалахують, а зінички поширюються, як у кота поночі.—Жінка твоя скільки без тебе?..—спитав він.
— Чотири місяці,—відповів Ґудзь, не знаючи ще, куди гне прокурор.
— Вона здорова?
— Здорова.
— Та хіба ж нікому приголубити, поки ти тут вилежуєшся....
— В нас за роботою не до баловства...
— Хіба ж це баловство?
— Ат,—махає рукою Ґудзь,—цим ти мені не дошкулиш.
Але кому такі розмови приємні? Ґудзь зморщився, а Коля, щоб перенести балачки на іншу тему, мрійливо згадує свого сина.
В усіх хорих з кожним днем більше прокидалося щось дитяче—заборона була тільки за привід порушувати її: Тут не можна було вставати—вони тинялися по кімнаті, заборонялося розмовляти вночі—вони навмисне вголос сперечалися, давно уже забувши межу між днем і ніччю. Скрипучий голос прокурорів ще здалеку чувся в коридорі. Кілька разів уже він вислухував догани від сестри. Це стало на початок його ненависті не тільки до неї, а й до Колі-вчителя. Він не раз помічав якусь особливу теплу ласку, що бриніла в сестринім голосі, коли вона зверталася до Колі.
— Ти мені очей не заказуй,—казав він не раз Колі:— твоя жінка це тільки туман, щоб сестру зворушити... Ти, он, до неї "весь час підсипаєшся.
— Як це підсипаюсь?—не розумів Коля.
— Романчиком пахне,—пояснював прокурор.
— Не можна ж вірити всім брехням, які видумують тут про неї... Вона така славна жінка.
— Чому ж не можна?—подає свій голос Ґудяь,— жінка холоста: кого хоче, того й вибира.
— От, вона й вибрала нашого тихоню. Мовляв ніхто ж не подумає на такого... А він ще й прикидається: ввесь час лежить, щоб частіше до нього заходили,—знаємо таких!
Він, справді, щиро вірив, що Колина кволість— звичайні хитрощі. Але всі його шпигунства кінчалися нічим. Знічев'я прокурор почав видумувати власну мову, що її слова довгий час тримав у таємниці. Часом утопивши очі в нудну стелю, він розмовляв сам із собою,—та ретельніше це він робив, коли в палаті була сестра. Але вона замість звернути увагу на прокурора, зовсім його не помічала, ніби нічого й не чула. Така поведінка її спричинилася до помсти. Кілька днів прокурор ніяк не міг знайти приводу для неї. Але одного ранку, коли Коля, як і щодня, питав у сестри про листа від дружини, зморшки на прокуроровім обличчі розгладилися, а очі радісно заблищали. Він навіть тихо про себе почав наспівувати "баядерку". Почекавши, поки вийде сестра, він деякий час походив по кімнаті і тільки, коли годинник показав точно дев'ять, вискочив до коридору, а через п'ять хвилин радісний і схвильований повернувся назад.
— Баламала, баламала!—закричав вік. Цим безглуздим словом він у моменти піднесення називав Колю.—До тебе жінка приїхала!
Щиріше й доброзичливіше цих слів і сказати не можна було. З радості розтуливши рота й показуючи сонцю свої золоті зуби, він підбіг до Колиного ліжка. Тонка прозора шкура переплелася йому частими глибокими зморшками, як у гончака, а очі ледве виглядали з-під білявих вій,—це було так чудно бачити, що Коля, не добравши спочатку змісту слів, глянувши на нього, посміхнувся.
— Чого ж ти лежиш?—Прокурор схопив Колю за ноги своїми поржавілими од ластовиння руками.
Ґудзь теж підвівся, спочатку його посмішка конвульсивно здригнулася,—а це значило, що він справді посміхнувся. Коля встав. Йому щодня ставало гірше, тому він схвилювався вкрай. Ноги його ледве тримали, а руки, жовті й плескуваті, тремтіли, як у старого.. Йому, мабуть, бракувало в легенях повітря, бо він дихав так часто, як кріль, загнаний собакою. Проте, безконечна радість позначилася на обличчі. Не маючи сили побігти, він першу хвилину стояв, тримаючися за бильце ліжка, але потім, перемігши себе, попростував до дверей, спираючися лівою рукою на стіну.
Ступивши однією ногою в коридор, він обернувся до прокурора.
— Спасибі!—зірвалося з його вуст.
Але прокурор лежав обличчям до стіни й не почув цієї подяки, яку Коля ледве-ледве вимовив.
(Продовження на наступній сторінці)